Коли Лаврiна поторсали за ногу, вiн зрозумiв, що заснув удруге. Його будили до снiданку. Лаврiн помiняв у збучавiлих чоботях (стояли в печi за заслiнкою) устiлки, взувся. Ледве понатягував їх на ноги, так вони позсихалися. На столi парували в казанi кулеша, дебела господиня в червоному очiпку насипала її у велику дерев'яну миску, видовбану просто в товстому брусi стола. За столом зiбралася вся родина: господар, господиня, двоє синiв i, певно, невiстка — дружина старшого сина. Господар, господиня i сини — всi люди кремезнi, огряднi, тiльки невiстка маленька, щебетлива, як ластiвка.
Обоє синiв вельми схожi на батька — лобатi, з важкими пiдборiддями, з широко поставленими очима — i такi ж дужi, як батько, втрьох могли б завдати на плечi рублену комору i винести її за село. Тiльки такi люди й втримувались на цьому важкому полi.
За снiданком Лаврiн оповiв свої пригоди ("На тому тижнi вовки загризли коня пiд хорунжим, а самого хорунжого не зачепили", — зауважив господар, а господиня тричi перехрестилася), розказав, куди йде i кого шукає. Перехрест не приховував своєї бiди, тiльки казав, що Килiяна — його сестра. Похитувала головою господиня, тихенько йойкала невiстка, господар почiсував густу чорну бороду, в його очах свiтилися спiвчуття й насмiх (є такi люди, чужа бiда мовби трохи грiє їх: "Ге — ге, зi мною такого не станеться"), такi ж чорнявi, як батько, сини перебирали всiх нових поселенцiв, нових наймитiв у селi та по хуторах доокiл. Це їм було як забавка. Змагалися, хто згадає бiльше. Та нараз старший син, що вилiз iз‑за столу й гострив бруском сокиру, — збирались у байрак по дрова, — повернувся до Лаврiна й сказав, важко брижачи чоло:
— А не тi це двоє, що прибилися до Драпака? Достеменно такi, як ти кажеш.
— Це той Драпак, що в Рудих болотах? — пiдвiв голову господар.
— Еге ж. Мартин Драпак. Коня в нього Остап вимiняв за восьмеро овечок.
— Може бути, — знову пошкрiб бороду господар, але вже зовсiм по — iншому. — Далебi, вельми схожi. Я їх сам бачив.
Лаврiн вiдчув, як йому тривожно закалатало серце. Щось пiдказувало, що його страдницькi мандри сягають кiнця. Зараз його змагала тiльки одна думка: як знайти Килiяну та Марка. Думав спокiйно i втомлено. Тi гарячковi замiри, тi жахнi плани на помсту Ногайцевi, котрi кував у першi днi гонитви, перегорiли, перетлiли, тепер мав звершити кару за зраду, викликати Марка на герць або просто пристрiлити з рушницi. Якщо ж вiн одружився з Килiяною… Такий розмисел теж виникав, тодi розради не знаходив. Тодi, мабуть, Марка судитиме уряд.
Про Килiяну думав щодня, щогодини, одначе почував — вiд того думання вона не приблизилася до нього й на цяту. Бачив її нiби крiзь прозору тканину, за яку сам не мав права ступати. Може, через те, що дуже мало знав її. Найчастiше чомусь згадував, як сидiли на травi в Брусовому дворi, в Килiяни розплелася коса, трiшки, на самому кiнчику, а вiн нишком розплiв її всю, й було те приємне йому: Килiяна вдавала, буцiм не чує. Розплетена коса лежала на його руцi, це була його коса, тiльки в ту мить вiн по — справжньому зрозумiв, як шалено кохає дiвчину. Але тепер того спомину було замало. У серцi висiла туга; вiн знав: погасить її тiльки тодi, коли побачить Килiяну.
Лаврiн помолився одразу всiм святим, якi ще дрiмали в ранковому теплi на широкiй божницi, почав збиратися в дорогу. Господарi вiдмовляли: до хутора бiльше п'ятдесяти верст, та й повертає на хуртовину. Вони навiть по дрова не поїдуть. Радили дочекатися запорозького чамбула, котрий добиратиметься до застави й прихопить iз собою Перехреста. Але чамбула можна чекати й тиждень, i два, а за цей час багато чого могло перемiнитися. У Лаврiна на таке чекання не було снаги. Вiн пересушив пiд комином порох, оглянув i зарядив рушницю та пiстоль. Подякував господарям за ночiвлю, за сало та хлiб, якi дали в дорогу, а парубковi ще за тютюн, вклонився хатi з порозвiшуваними по стiнах рушниками i зброєю, вклонився на порозi господинi, на мить затримався поглядом на теплих червоних пiвнях, що ними був розписаний комин, зiтхнув, зодягнув шапку, вийшов на подвiр'я. По селу скрипiли колодязнi журавлi, помукували коровiї, iнколи iржали конi — козаки напували худобу, й таким миром вiяло од того гомону, що вiн аж завагався. А тодi рiшуче стрiпнув головою i пiшов. Нежонатий хазяїнiв син провiв його за село, ще раз. спробував вiдмовити. Он i горобцi понадувалися на хвищу, й вiтер по небу розвозить хмари. А далi по дорозi — жодної хати. Їхнє село — крайнє в степу. Обкопане валом, обнесене високим, мiцним частоколом, воно то оборонялося од татар, то одкуплялося од них. Частiше одкуплялося, татарськi купецькi обози теж передньовують тут, для них за селом збудовано караван — сарай i видiлено окреме пасовисько й водопiй. За те мали од самого хана ординанс на захист вiд степових i берегових татар.
Хлопець був жалiсливий i, мабуть, просив Лаврiна залишитися щиро. Лаврiн почав вагатися, а тодi знову подумав про Килiяну, й думка та була, як свинець у ранi (а що, коли потiм увесь вiк шкодуватиме за згаяний день?!), ще раз розпитав дорогу, ще раз попрощався й пiшов.
Султану крiзь сон гупотiли копита. Хан Селiм — Гiрей од того гупотiння давно оглух, не помiчав його. Сорок тисяч татар i п'ятнадцять тисяч яничар мчали заснiженим степом. Це не був звичайний набiг, коли орди йдуть широкою рiкою, розливаються на меншi рiки i потоки, коли ординцi хапають здобич, бранцiв i поспiшають вернутися назад, до головного коша. Тут самовiльне вiдлучення на сто сажнiв каралося смертю. Вже третiй день летiли вони в бiк пiвнiчного вiтру, зупиняючись тiльки на короткi перепочинки, аби погодувати коней та поводити по колу, щоб випорожнилися перед бiгом. Уся орда мчала велетенською колоною по п'ятнадцять коней у ряд, конi пов'язанi ремiнням за гнуздечки, а мотуззям за рiпицi хвостiв, — пiдтягували тих, якi вiдставали. Хто падав з коня, того копита перемелювали в криваве тiсто. В головi колони, одразу за прапором пророка, якого вiз у стременi емiр, та двома зеленими значками з бокiв, зiгнувшись у дугу, аж черкав гостроверхою шапкою закучерявленої iнеєм гриви, скакав нуреддин — солтан, за ним — п'ятнадцять отаг i ханська гвардiя — полк сейменiв. Снiги попереду орди бiлiли чистою скатертиною, а позаду лежали чорнi, переоранi копитами, парували кiнськими кiзяками — здавалося, там протекла брудна й каламутна рiчка. Туди злiталося зi степу гайвороння, кружеляло, падало, скльовувало послiд.
Великий хан великої орди i престолу Селiм — Гiрей скакав збоку, Щоб не затоптали конi. Йому торували путь десятеро вершникiв особистої охорони — капi — куллу. Хан несамохiть стискував колiна, стьобав коня нагайкою й за мить стискував знову, й вiд того вiн бiг, нiби спутаний. Хан зцiпив зуби, сльози виступали йому з очей, скочувалися по щоках, i гострий, як нiж, вiтер зрiзував їх. Нелюдський бiль народжувався в нозi й розтiкався по всьому тiлу, нанизував Селiм — Гiрея на велетенського списа. Хану здавалося, нiби у правий чобiт хтось насипав жару, ногу пекло й крутило, а в п'яту штрикало, неначе туди ввiйшла зазубрена стрiла й хтось силкувався висмикнути її. То болiв звичайнiсiнький чиряк. Ногу почало пекти ще в Бахчисараї, а за два днi чиряк дозрiв, шкiра на п'ятi натяглася й стала бiла та лискуча. Невчасно випав хановi цей похiд. Але хiба мiг не скоритися фiрмановi[12],"котрий дає щастя" й прибув од Високого Порога. Разом з указом Порта прислала почесну шубу, шаблю i соколину шапку. Один тiльки раз спробував не одягнути таку шапку його антецесор[13] Аадиль — Гiрей — i його кiстки орли порозносили по найвищих кручах Понтiйських гiр, — над ним звершився грiзний закон Фатiха. Селiм — Гiрей любив Порту i ненавидiв її. Вона дала йому владу, але скувала волю й поставила за його спиною на чати смерть. Вiн ненавидiв султана i любив великого вiзиря. Кепрюлю — заде Гiрей зобов'язаний усiм. Втративши батька, гнаний ханськими псами, багато рокiв ховався у горах Черкесi'! та Румелiї, аж поки про те не довiдався Кепрюлю й наказав привезти молодого агу Селiма до себе. Селiм їхав пiд шибеницю, а опинився пiд ханським бунчуком.