Щоправда, бiй i так стрiмко й невтримно котився в бiк козацької перемоги. То було нещадне побоїсько, викликане необхiднiстю власної оборони, повне знищення зухвалих нападникiв. Жорновий камiнь, котрий котили на iнших, упав на них. Либонь, вони подбали про одне — увiйти в Сiч, захопити її увi снi, а що робити далi — не вiдали. Мабуть, сподiвалися: козаки здадуться самi. Навiть вибратися з Сiчi вже не мали способу. Брама замкнута, хвiртки вузькi, гори трупiв перегороджували шлях до них. Сiч — це село з величезними хатами i вузенькими вуличками, ще й щiльно огороджене валом та палiсадом. Яничари, мов чорнi живi комахи, лiзли по мертвих, зблискували сталевими жалами шабель, огризалися вогняними спалахами, а їх вистинали схованi за товстими стiнами стрiльцi. Дим валував, немов од велетенської пожежi, й перекочувався чорними клубками по вулицях, а в тих клубках крутилися, перечiплялися, падали люди, щоб уже нiколи не встати. То таки падали люди, пригнанi на погибель. Чи ж на те бог, нехай вiн i поганський, пустив їх на свiт, щоб замерзали в калюжах власної кровi. Важка дума стискала серце старого козака, й була вона причiплива, дивна, не вiдповiдна тому, чим би мав клопотатися зараз.
Холодною люттю наливала серце думка про диявольську пiдступнiсть османських вершителiв людських доль. Йшли не на чесний герць, а на дикий розбiй, пiдле вбивство. Хiба може так ходити вiйсько на вiйсько?
Вперше на вiку, стоячи в гущi бою. Сiрко не спрямовував його, а тiльки спостерiгав. Його самого розбудила стрiлянина, вiн ледве встиг зi свого прикомiрка перебiгти в курiнь, уже там дiзнався про все, поставив до вiкон стрiльцiв i став iз мушкетом сам. У нього ще болiло плече од стрiльби й дзвенiло у вухах. Але бачив усе гаразд й осягав увесь огром бою й окремi його вогнища.
Турки й татари розбили дверi сiчової канцелярiї та церкви, але там могла сховатися тiльки частина їх, та й то невелика. Та й лишень сховатися. Вдертися адверсору вдалося, здається, лише в один Iрклiївський курiнь. Що там чинилося, яка сiча кружляла помiж бiлих стiн, отаман мiг лише здогадуватися. Попiд iншими куренями лежали гори трупiв, турки ховалися за пушкарнею, за курiнними скарбницями, деякi перелазили через частокiл. Але мiстки, по яких втiкали, теж здебiльшого були пiд обстрiлом, кiлька чорних постатей висiло просто на палях, двi чи три — на березових поручнях, внизу — лежали купами.
Сiрко боявся одного: аби турки зi злостi не запалили Сiч. Прецiнь не були готовi й до того, не мали анi порохових труб, анi глечикiв з нафтою.
Про те, що його може влучити куля, Сiрко не думав, як нiколи не думав про значимiсть власної персони. Навiть не почув, як свиснула куля й за двi чвертi од його голови зашипiв снiг. Побачивши, що не влучив, яничар спробував набити рушницю ще раз, але не змiг. Руки йому покорчило од морозу, вiн випустив велику матерчату лядунку, й кулi розкотилися бiля нiг. Нахилився, щоб визбирати їх, але, пiдтятий козацькою гарячою кулею, укляк. А далi на нього наповзла димова хмара, здавалося, хтось натягнув на яничара волохату татарську кошму. Козаки вiдчиняли дверi куренiв i з шаблями в руках вибiгали на вулицi. З чорних отворiв дверей дим викочувався велетенськими клубками, так нiби всерединi куренiв шаленiли пожежi.
Козаки були закiптюженi, чорнiшi за туркiв та татар, од їдкого диму потьмянiла навiть криця блискучих шабельних лез. їх вияснювали кров'ю.
Шабля з тягнутої крицi на ханових колiнах була холодна i ясна. Селiм — Гiрей чув гуркiт, бачив вогнянi сплески, що були схожi на спалахи блискавицi, й тривога колола йому серце. Не мiг розгадати до кiнця, що там чинилося, знав одне: воїни Магомета не мусили стрiляти. Вони повиннi були швидко, вмент вирiзати невiрних, одтяти голову урус — шайтановi Сiрковi й кинути її до його нiг. Всi iншi голови засолити й нахромленими на списи провезти перед очима султана i всiх правовiрних Столицi Щастя. Голову Сiрка має привезти вiн сам.
Рушнична громовиця й далi розколювала нiч, полохала звiрину в плавнях. З кущiв верболозу вибiг олень, промчав, закинувши за спину роги, попiд самою могилою. Помiтивши раптом людей, стрибнув убiк, скаженим скоком погнав назад у хащi.
Коли до Селiм — Гiрея прибiг другий гонець — яничар, хан ходив по макiвцi Мами — Сури з шаблею в руках. Гонець сказав, що запорожцi зашпунтувалися в куренях i ведуть стрiльбу по воїнах пророка. Хан наказав одтяти гiнцевi голову.
Коли третiй гонець, захеканий, вмитий потом, упав хановi до нiг, Селiм — Гiрей обхопив руками голову.
— О мой карачеї! — закричав, аж схлипнуло в грудях морозне повiтря. То був справжнiй крик розпачу, але було в ньому й трохи зумисностi, аби засвiдчити воїнам, як вiн їх любить i потерпає за них, аби потiм переповiдали всiм у Козловi та Бахчисараї.
А незабаром з криком" харциз рiже" побiгли усi карачеї. Пошарпанi, без зброї, минали могилу, минали хана й, не озираючись, неслися один поперед одного в долину Татарки, де бiля розбитих стогiв на козацькiм займищi толочили снiг їхнi конi.
Хан наказав привести коня й собi, але все ще стояв на вершечку Мами — Сури. Воїни пророка бiгли гуртами й поодинцi протоптаним шляхом по Днiприщу, декотрi вилазили iз бережняка, але жоден не завернув до могили. Скрипiв пiд ногами снiг, брязкала зброя, чулися стогони. Свiтало, вони бачили сейменiв i хана на вершечку могили, але страх перед козаками був дужчий за страх покари в Бахчисараї. I все ж хан ще на щось сподiвався. На мудрiсть двох аг, котрi, як йому сказали, засiли в поганськiй мечетi з хоробрими воїнами, на яничар, на чудо, звершене аллахом, котрому гаряче молився, стоячи лицем до кибли[15]. I аж тодi, коли на могилу збiг Дзямбет — Гiрей i, кинувши до нiг Селiм — Гiрея шаблю i придавши до його плеча, тихо, страшно та просто прорiк: "Кiнець", хан завив i сам, кульгаючи, побiг униз, до коня.
На схилi Мами — Сури лишилася гора квiтчастих подушок, двi попони, невеликий перський килимок, ведмежа повсть та зламана навпiл коштовна шабля з написом, що свiтив проти мiсяця: "Це — найпевнiший доказ".
* * *
Погоня, що її спорядили вранцi запорожцi, не сягнула хана. Два днi гналися козаки, а на третiй шквиря замела слiди втiкачiв.
На Сiчi старшина зiбралася в отамановому куренi й радила раду, що робити з полоном та побитими супостатами. Полон — пiвтори тисячi туркiв, котрих захопили в сiчовiй церквi та повитягували з верболозiв, серед них чотири аги, — поки що замкнули в пушкарнi та конюшнях за крам — базаром. Поклали одностайно: зачекати до вiдлиги, а тодi туркiв вiдпустити, а аг тримати, поки за них не привезуть викуп. Не знали, що робити з побитими ворогами. Вони лежали горами, в кiлькох мiсцях кучугури з людських тiл сягали стрiх, трупи позмерзались, й iнодi їх не можна було розчепити. Хотiли бити в мерзлiй землi могили, але ж скiльки то треба могил — навiть одну велику могилу не спроможнi були видовбати в мерзлоземлi. Хтось пораяв спалити трупи на кострищах, але де взяти стiльки дров? Сiчова старшина аж пiдупала духом од тих клопотiв. Чекала отаманового слова, а вiн мовчав. Сидiв на покутi, тримав у ротi порожню люльку — в куренi й отамановi палити зась, дивився на помережанi морозом шибки єдиного, що вцiлiло, вiкна. Мороз такий малювальник, який кожного разу вигадує новi й новi картини. I малює листя та квiти країв пiвденних, про якi тiльки чувано тут, а там, де такi дерева ростуть, не буває морозiв. Думка бiгла по дивних закрутах та зазубнях, одпочивала на райських квiтах i знову верталася до кривавих мирських справ.
Отаман, одначе, думав не про мертвих, а про живих. Ще нiколи хан i султан не нападали на Сiч. Завше обминали її стороною, йшли в лiву чи праву руку. Либонь, зараз вона їм на великiй завадi. Не просто собi грабунок, шарпанину краєвi замислив султан. Вiдає — поки стоїть на рiчках козацька фортеця, доти турецький i татарський слiди заростатимуть травою. Та й пройти татари далеко не можуть. Страх напиняє їхнi конi, повертає ординцям голови назад. Страх зрушив їх i на оцю налогу, од котрої запорожцiв порятував бог — вседержитель. Отамана пiк сором. За те, що поснули з такою безпечнiстю, що мало виставили сторожi й впустили басурманiв на Сiч. Щоправда, про таке нахабство нiхто й подумати не мiг. Такої iнкурсiї Сiч не знала нiколи. Одначе цим своєї провини не одвернути. Турки ледве не вистинали їх. Сiрковi здавалося, що й всi отамани зараз думають про те саме, й кожен почуває свою провину й провину кошового.