А вранцi четвертого дня Фiлон постукав у дверi.
— Чого тобi? — запитав гайдук, що вiдчинив їх.
— Не вiк же менi сидiти в коморi, — понуро мовив Фiлон, дивлячись у землю. — Треба щось i робити. Он тин похилився…
— Давно б так, — сказав гайдук i показав, де стоять заступ, граблi та вила.
Фiлон пiдвiв голову. Сонце свiтило, як i колись, як i колись, їхали з поля вози, везли до фiльварку раннiй, скошений на горбах, ячмiнь, i чорними скиртами стояли панськi клунi та обори, до них було зовсiм недалеко.
Увесь ранок вiн порався бiля тину. А опiвднi приїхав верхи Ян i забрав з хутора гайдукiв. Вiн Подивився на Фiлона, й погляд той видався Фiлоновi трохи дивним.
Не було в ньому погрози, чорної злостi, навпаки, в глибинi темних криничок причаївся сум.
* * *
Увечерi загорiлися одразу двi стодоли i клуня. Одна стодола — цiла, в нiй був складений ячмiнь, друга, у якiй лежав овес, не викiнчена до верху. Клуня ж була напiвпорожня, в засторонку лежали трохи торiшньої соломи, ось у нiй найдужче й розгулялося полум'я. Воно гоготiло й вило, пiдхопленi вiтром палаючi кулi злiтали високо в небо, їх вiдносило в поле, в сторону лiсу. Пощастило пановi, казали люди, якi спостерiгали пожежу з села, що вiтер з поля.
На пожежi металися дворовi, гайдуки, накривали мокрими ряднами зверненi до пожежi дахи конюшнi та iде одної клунi. Спробували гасити й стодоли — нiчого не вийшло. Там було справжнє пекло. Здавалося, полум'я лиже темнi важкi хмари, його вiдсвiти лтiгли на рiчку, й вода в нiй набралася червоної барви.
Пан Казимир спочатку гасав верхи, а потiм оддав коня, став бiля огорожi саду й звiдти погукував на двiрню. Одначе вiн тiльки заважав, справжнiй лад усьому давав Лизько, йому допомагав економ. Вони розташували людей ланцюжком, тi подавали вiдрами воду од криницi, якою поливали стайнi та комори, iншi ловили розжаренi пiхтi соломи й затоптували їх, ще iншi баграми вiдтягували вбiк палаюче колоддя з клунi, верх якої незабаром упав, пiднявши високо полум'я, вiд чого всi поточилися назад, а пан затулив обличчя долонею. Але не тiльки пожежу гасили гайдуки. Вони гасали по чорному дворищу та в парку, шукаючи палiя. Бо один гайдук на самому початку сказав, що бачив, як хтось побiг од стодол до саду. Не в поле, звiдки мiг перебiгти в лiс, а до саду. Тепер кiлька гайдукiв стерегли дорогу в поле, iншi металися по садку. Вони перегукувался, присвiчували смолоскипами пiд кущi, заглядали з кожне дупло, обдивлялися кожне дерево.
Фiлон лежаз пiд кущем жостеру, зiщулившись у грудочку, пiдiбгавши ноги. Серце гупало йому в грудях, губи здерев'янiли, вiн молив бога, щоб його не помiтили. Стодоли i клунi пiдпалив вiн. I побiг до саду, якась невiдома, всевладна сила вела його туди, вiн хотiв побачити пожежу зблизька, побачити пана, його переляк, його лють i безсилля. Вiн розумiв, на яку небезпеку наражає себе, але не мiг нiчого з собою вдiяти. Вiн не продумав шляхiв утечi, можливо, сподiваючись на оте "якось воно буде", його мозок, все його єство заполонили гнiв i почуття помсти. Вiн був страшний, коли пiдпалював стодоли i коли вилами розносив у всi кiнцi вогонь. Тодi вiн увесь був тiльки з помсти. А тепер — ще й зi страху. Неначе пострiли, ляскали голоси гайдукiв, хисткi вогнi блукали по саду, розшукуючи ного. I зараз Фiлон думав тiльки про те, як йому врятуватися. Можна було пробратися до рiчки й залiзти в очерет, але ж вiн заклякне, та й знайдуть там його. А плисти через рiчку не можна, вона вся свiтиться, неначе в нiй тече не вода, а живе срiбло. I тодi подумав, що єдиний шлях до втечi — бiля самого палацу, де найменше сподiваються його здибати. Й коли кiлька смолоскипiв вiддаленiли до рiчки, вiн увесь напружився й метнувся до палацу. Пролазив попiд кущами, прикипав до дерев, майже вростаючи в шорстку кору дубiв та кленiв. В одному мiсцi його хитнула спокуса — залiзти у велетенське дупло в стовбурi липи, переборов її, присiв у куточку мiж будинком та ганковими сходами. Дихав важко, в грудях йому клекотiло, в горлi булькало. Ловив кожен шелест, кожен шурхiт, кожен шепiт. Тихо! Тiльки там, за будинком, лунають голоси й потрiскує могутнє кострище. На мить у серцi спалахнула радiсть — вiн таки помстився, налякав пана. Шкода, що вiтер перемiнився. Знову прислухався, вiдiпхнувся спиною од стiни, легким скоком помчав далi. Обминув клумбу, переступив низенький, до колiн, штахетник, завернув за рiг i ледве не наштовхнувся на постать, що стояла спиною до нього. Вона була освiтлена тiльки спереду й мовби вирiзьблювалася на тлi заграви. Вiн скорше збагнув серцем, анiж впiзнав, хто це. Все єство його затремтiло, щось страшне знялося в ньому гарячою хвилею й заплеснуло. В цю мить пан Казимир оглянувся. Те, що вiн побачив, вжахнуло його. Освiтлене загравою, Фiлонова постать в саду була непомiрне велика й страшна. Вона була мов гора. Пан Казимир закляк, рот йому перекосило, й останнє, що вiн побачив, були зубцi вил — трiйчакiв, якi зметнулися звiдкiлясь знизу.
Фiлон висмикнув вила, ще не до кiнця тямлячи, що сталося.
Сталося страшне, невiдворотне, як присуд долi; його горло опекла ще одна гаряча хвиля, й вiн захрипiв. I в цю мить почув тупiт чиїхось нiг позаду. Майже несамохiть викинув уперед руки для захисту й почув, як у них затрудило, як гострi трiйчаки ще раз ввiйшли в щось туге, пругке i вертке. Вила випорснули йому з рук. Вiн їх не шукав, а дивився на тiло, що корчилося бiля його нiг. То був Ян, старший гайдук пана Казимира. Вiн кiлька разiв трiпнувся, перевернувся з плеча на спину, вимахнув рукою з розчепiреними пальцями. Його рука здригалася в повiтрi, кудись показувала, i Фiлон на мить кинув погляд у той бiк. I враз до його вух долинуло якесь булькотiння, якесь шамрання, що склалося в кiлька слiв.
— Нащо… ти… його. Я… мав… сам…
Фiлон не збагнув Янових слiв. Та й не мiг далi залишатися тут, вiн зiгнувся й попiд парканом подерся крiзь кущi малини.
Сад аги Сулейман Кегая — найкращий у всьому Карачаї[16]. Висока цегляна стiна роздiляє його надвоє: внутрiшнiй, маленький, з мармуровою чашею посерединi, i зовнiшнiй, великий, що тягнеться по горi вздовж дороги аж до голих сiрих скель мальовничими кущами: срiбнолистими оливковими та черешневими гаями, хащами фундуку, яблуневими та сливовими садками, а бiля самих скель — величезним каштановим гаєм. Помiж фруктових дерев — стрункi ряди кипарисiв, кущi жасмину, мiмози, геранi, тису та розмарину. Птаство чманiє од тих запахiв, не вгаває спiвами цiлий день — воно, мабуть, злiтається сюди з усього Анатолiйського узбережжя, перехожi зупиняються пiд стiною, вдихають дармовi благовоння.
Камiнною стiною сад вiдгороджено од дороги. Дорога стара, покинута, хто зна, куди вона вела, адже вище вже. немає жодної оселi, там пустельне нагiр'я: громаддя каменiв, помiж яких поплелися хащi ломиносу, аспарагуса та схожих на дерезу кущiв, у них кишма кишить гаддя та шмигають сiрi ящiрки. Вдень вони грiються на сонцi, й треба бути обачним, щоб не наступити на скручену в клубок змiю. З того боку нагiр'я дуже круто обривається в долину, аж не йметься вiри, що цю стiну здвигнула природа, а не рука людини. Глянеш униз — серце зупиняється од страху. Вже нижче, сажнiв на сто чи й двiстi, стiна починає спадати пологiше. В долинi пасуться табуни корiв та овець, але так далеко, що вони схожi звiдси на мурах. З нагiр'я видно й майже всю цю сторону — широку долину Марiци з обома притоками — Тунджою i Ардою, довгим Михайлiвським мостом, фортецю Демiр Таш, зеленуватi шпичаки мiнаретiв, величну мечеть Селiма, майолiки бань та червонi i сiрi дахи будинкiв.
Дорога спускається до мiста, але звiдки — сьогоднi годi збагнути. Може, на нагiр'ї колись стояла фортеця, та потiм розвалилася? Або десь був узвiз. Тепер же, здається, вона спадає просто з неба. В її камiнному ложi вiзировi невiльники продовбали рiвчак, по котрому шумлива дощова вода збiгає у великий камiнний басейн, а звiдти по довгiй трубi — в менший, мармуровий. Ще одна труба прокладена од нього на господарський двiр. Рiвчак продовбано давно, лiт сорок тому. Тодi ще були молодi сад i ага Сулейман Кегай.
Великий камiнний басейн став для Лаврiна Перехреста безодньою прiрвою, яка поглинала його силу. Двома велетенськими мiдними глеками, прив'язаними до тичини, набирав з нього воду й носив угору пiд айву, оливки, грушi та сливи. Вони зеленiли, Лаврiнова та кiлькох iнших невiльникiв снага потроху переходила в них. Здебiльшого працювали вночi та досвiтками, коли в саду не було нiкого. Вдень чистили рiвчак, лупали камiнь — зводили стiну од пiвнiчного, й без того майже неприступного, боку.