Й раптом усе перемiнилося.
Цвiли черешнi, ще нiколи не закипали так бiлопiнне, здавалося, вони почували, що їм судилася погибель. Мабуть, уперше ага Сулейман Кегай не насолоджувався тим запахом. Сидiв у селямлику[17], за пiвтора мiсяця жодного разу не вийшов у сад. Що вiн там робив, чим струював час — нiхто достеменно не знав. Казали, що ага замкнувся iз зайшлим дервiшем — заплатив тому великi грошi, й спалювали удвох вишневий цвiт, плавили i лили у воду срiбло — виворожували азi щаснiшу долю.
Прогнаний з покоїв слуга — кальянщик розгадував вiзирове усамiтнення простiше: ага топить не срiбло у водi, а свою бiду в горiлцi, й то не в ракiї, а у вогненнiй козацькiй, вiн мав до неї потаємну пристрасть ще ранiше.
Все то були здогади, напевне знали одне: ага Сулейман Кегай попав у велику немилiсть. Вiн уже не був вiзиром i радником високої куббе — алти, з дня у день чекали, що за ним прийде асесбашi[18] з але — бардщиками й поведе до Старого Платана. Тисячолiтнє дерево вже не родить горiхiв, на нього вiшають голови скараних високих сановникiв. Сулейман Кегай i сам не сподiвався iншого. Адже не справдилася перемогою його рада великому вiзиру на погром козацької Сiчi, навпаки — погромлено яничар i татарську орду. Нiкчемний хан випустив перемогу з рук. Уже був за крок од неї. Ага пам'ятав, яка несамовита радiсть охопила султана й двiр, коли з козацьких степiв прискакали гiнцi з вiстю, що замислене збувається. Запорукою того була привезена в подарунок султану молода красуня й молодий, дужий козак. Дiвчину й козака султан подарував азi Кегаю. Вона мала стати двадцять сьомою наложницею вiзира, а козака ага на радощах поставив на легшу роботу — доглядати сад. Великий вiзир подарував азi чорного арабського коня з сiдлом, обсипаним коштовним камiнням i перлами.
Тепер ага Кегай не знав, чому по нього не йдуть алебардщики. Чи то при дворi забули про нього, чи вирiшили ще й покатувати чеканням. Аллах послав людинi одне з найбiльших випробувань — чекання. Воно є солодке, коли йдеться про кохання, нетерпляче, коли ждеш звiстки, нудне й дратiвливе — вищого уряду, тривожне — невiдомостi, страшне — кари. Це днi й ночi, а часом i роки, коли кров засихає в самiсiнькому серцi. Сулейман Кегай молив аллаха, щоб вiн забргв його iм'я з пам'ятi султана i великого вiзира. Звичайно, нинiшнє його життя, надто пiсля бурхливого, сповненого дiяння крутежу при дворi, було життям хробака. Але ж лiпше бути навiть хробаком, iiiж чорною землс. ю. Сулейман Кегай зсохся й почорнiв. I став вельми схожий на кажана. Втягнута в гострi плечi голова, довгi руки, а ще ж стесаний назад лоб, високi, гострi надбрiвнi дуги й маленькi очицi у глибоких вирвах, що дивилися насторожено й злякано… I життя вiв кажаняче. Вдень спав у селямлику, а вночi тинявся по галереях i покоях, тулився лобом до загратованих вiкон i подовгу дивився на зорi, що свiтили комусь iншому.
Азi весь час вчувалися кроки на сходах, а чорнi тiнi на стiнi вiд власної постатi та постатi дервiша видавалися тiнями алебардщикiв. Та й все життя для Сулейман Кегая тепер було театром тiней, де ляльки пiдвiшують до стелi й смикають за мотузочки. Вiн часто посилав дервiша, щоб той покружився бiля палацу (для того й тримав його, i платив великi грошi), може, довiдається про що — небудь, давав золото на пiдкуп служникiв покоїв, дервiш оповiдав усiлякi нiсенiтницi — мабуть, приносив їх з базару, до палацу не ходив, а золото десь ховав. Вiн страшенно знахабнiв, залякував агу, наїдався до блювоти солодощiв, навiть курив з кальяна i пив вино, за що мав би бути спалений живцем. То тiльки невiрнi можуть вживати той трунок. Ага мусив терпiти.
Колись багатий, пишний i гостинний двiр Сулейман Кегая занепадав. Вже не гарцювали в ньому змiї—конi, не шелестiли шовковi паланкiни, не галасували, викладаючи товари просто на розпечений малоазiйський камiнь, купцi. Руйнацiя й запустiння панували в ньому. Пойнялися iржею залiзнi кiльця на семи лискучих стовпах, до яких ще недавно прив'язували коней вiзировi гостi, голодно крякали, по — брязк^ючи ланцюгами, прикованi до даху два орли. Жалiбно киркали та розлiталися по сусiднiх дворах i садах павичi, навiть собаки по — забiгали невiдь — куди. Недавнi вiзировi друзi обходили двiр, немов там лютувала бобонна чума. Давно втiк ефес — помiчник по господарству, розбiглися всi вiльнонайманцi, повтiкали бiлi євнухи. Навiть наглядачi за невiльниками, котрим платилося по два акчi в день i двiчi в рiк давали" на пояс", залишили подвiр'я опального аги. Сусiди Сулейман Кегая, що жили нижче од нього й колись не осмiлювалися похмуро глянути на високi зубчатi стiни двору, забили глиною жолоб у тому мiсцi, де вiн повертав у сад, i тепер майже вся вода збiгала до їхнiх дворiв. Розбестилися, не корилися навiть раби. Нiкому було їх пригну ги до роботи, нiкому покарати — простора вартiвня iз сiрого каменю в лiвому кутку великого квадратового подвiр'я стояла порожня. Вони впали у таку сваволю, що часом самочинно полишали подвiр'я i йшли вниз до базару чи будь — куди.
Там, на базарi, вирувало життя, й вони визбирували його крихти. Тинялися помiж ятками, де стояв голосний мелодiйний дзвiн — майстри — бронзарi кували славнозвiснi турецькi тацi, мiднi та срiбнi куверти для кави, щити та шоломи — мiсюрки, давали заробити якусь абищицю на грубiй роботi; допомагали купцям вантажити товари, часом за жменю сушених слив, а часом падала у кишеню мiдна монета, або ж просто ловили витрiшки. Звичайно, там є на що подивитись: всiлякий, нiколи не бачений крам, заморськi, рiзанi зi слонової костi штукенцiї, чудернацькi, схожi на велетенськi прачi, риби, в яких обоє очей дивляться в один бiк, не менш дивовижнi птахи в золочених та срiбних клiтках. Їх привозять заморськi купцi, а жалiсливi правовiрнi купляють i випускають на волю пiд веселий галас дiтвори. Чорних, бiлих i жовтих рабiв купляють теж, але на волю не випускають. На тому ж базарi на тонких мотузках, натягнених мiж високих платанiв, ходять заїжджi акробати, внизу пiд платанами ведуть несамовитi танцi дервiшi: й вогонь п'ють, i залiзо жеруть, борються на потертiм килимку борцi, грає на сазi меддах — бродячий музика, є там пребагато всiляких iнших див. I вештається сила — силенна рiзномасного люду: од чорних безмовних арапiв у червоних фесках та галасливих обiрваних турецьких i грецьких циган у жовтих жилетках до молодих європейцiв з довгими чубами, в батистових сорочках з мереживами та вузьких штанях з єдвабу.
В тому натовпi легко заблудитися, там нiхто не запитує, чи ти прийшов з хазяїном i ненароком одбився од нього, чи приволiкся сам.
Лаврiн базару не любив, вельми рiдко туди ходив. Високий, худий, ошмалений сонцем, вже й сам схожий на турка, байдуже перебирав очима увесь Схiд.
Базар гомонiв усiма мовами, кольорився всiма барвами й щоразу нагадував йому про рiдний край, рiдну мову й рiднi звичаї. Хвилини краденої волi падали тяжкими удавками на серце, кричали криком про вiчну неволю, про осоружну чужину.
Катiвницькими муками було також думати про те, що ось тут, поруч, живе твоє сплюндроване кохання, що доля нiби на смiх звела вас для вiчної й тяжкої розлуки. Пекуча злiсть, од якої кидаються на вiстря списiв чи гризуть грати, перегорiла, її переломили втома, голод, нудна сiрiсть неволi. Тiльки iнодi в якомусь подивi дивився на величезний будинок з широкими вiкнами за зеленими гратами — невже за якимось iз них живе Килiяна? Та сама Килiяна… його Килiяна… й руки несамохiть кришили камiнь.
Дивно й незбагненне влаштована людська душа. Коли б Лаврiновi хто — небудь вiдгадав отаке майбутнє, вiн би нiколи не повiрив, що зможе жити на свiтi. А от жив. Час перетер його думки, як жорновий камiнь зерно. Може, тому, що й сам вергав камiння, носив велетенськi глеки з водою, сьорбав брудне пiйло. Жив… Хоч i не мислив жити. Коли його везли по морю i море починало кидати кораблем, вiн благав його: "Втопи". Упирався ногами в дошки, щоб виломити їх, але вони були мiцнi. Його привезли в сад, коли вiн уже пiдупав на силi, її виссала тяжка дорога та довге сидiння в кам'яному мiшку, й мав поруйнований нещадними щимками долi дух. На силi повiльно набирав, а духом не зводився. Вiн уже не почував i свого кохання — палке, гаряче, воно було нiби з чиєїсь розповiдi, котру чув давно. Чорнобрива, смаглява Килiяна лишилася там, за морем. Її смiх, її мова лунали на зеленiй луговiй галявинi серед лiсу. А тут, за обвитими плющем стiнами гарему, жила якась iнша дiвчина, котру Лаврiновi було невимовне жаль i по котрiй плакав серцем. Пiсля того, як їх привезли в Козлов, вiн не бачив її жодного разу, хоч пливли на однiй галерi й були подарованi одному турковi. Та вiн i не жадав бачити її. Весь свiт для Лаврiна здавався затканим сiрою павутиною, вiн нi на що не сподiвався й нiчого не чекав. Найтяжчими були ночi в темнiм хлiвi на перетрухлiй просянцi. I в заплющенi i в розплющенi очi плив зелений свiт, пливло колишнє життя, й тодi чув рiдну мову, зринали знайомi обличчя: дядька Сироватки, Кайдана, Дороша Бруса, а найчастiше кошового отамана Сiрка. Може, думкою про нього, про Сiч i тримався на свiтi. Бо ж по тих думках почував, нiби припливало сили. Перехреста часто непокоїло: чи згадує його кошовий? Щоправда, вiн приходив до нього в спогадах не кошовим, а добрим дядьком Iваном. Якось прокинувся й довго не мiг оговтатись, де вiн. Сон вихопив його звiдси й перенiс у завiшаний зброєю прикомiрок кошового. Вони сидiли з отаманом, але той не розповiдав про походи, не навчав вiйськової науки, а… тасував карти. Так, вони рiзалися в карти. Чому приснилося саме це — дрiбне, випадкове, а не щось значне, велике? Хтозна. Може, що Iван Сiрко у прикомiрку ставав не суворим кошовим, а дитинно простим, по — козацьки запальним i нестримним, як i вiн сам, Лаврiн. Сiрко приховував цю маленьку пристрасть вiд усiх. I Лаврiн теж. А грали вони запекло, iнодi сварилися, кiлька разiв Сiрко навiть рвав карти. Але одразу вiдходив душею, й по тому було весело обом.
18
[18] Асесбашi — вищий чин у яничарському вiйську, виконував також полiцiйнi функцiї (тур.).