То була для Лаврiна неймовiрна радiсть. Вiн аж засмiявся, скочив на ноги, схопив чималий уламок гранiту i вдарив по скелi. Блiду запону ночi пропалив снiп iскр. М'яким, барсячим кроком Лаврiн закружляв по галявинi. Вiн давно призвичаївся до темряви, бачив кожен камiнчик, кожен кущ.
— Козацтво не погинуло! Отчий край є! I буде довiку, поки свiтить сонце! Нехай повиздихають вороги, нехай похлинуться власною кров'ю…
Килiяна чомусь злякалася.
— Лаврiне, — покликала.
Лаврiн довго не мiг заспокоїтись. Нарештi лiг бiля її нiг. Вона нахилилася над ним. Дивилися просто в очi. Її груди гостро напинали тонку сорочку, рвалися йому назустрiч.
I вiн знову почав хвилюватися. Як i завжди.
Й розвiялися Килiянин страх i тривога. Подумала: її любов, її чари для Лаврiна бiльшi й дужчi за все на свiтi. Вони мають непереможну силу, й доки вiн у їхньому полонi, доти вона може бути спокiйною. I було їй гарно владарювати, й любила за те Лаврiна.
— Тодi Марко погинув теж, — сказав Лаврiн.
Килiяна вiдвела його руки, що тягнулися до її колiн. Вона дивувала, що Лаврiна так збурила вiсть про погром туркiв i татар. Вiн говорив i говорив, усе хотiв розгадати той бiй, розпитував її, але вона не знала бiльше нiчого. Та й нащо воно їй! їм треба думати про своє.
Лаврiнiв спомин про Марка нагадав їй iнше.
— Лаврiнку, — пошукала в темрявi його руку. — До мене в'язне Харiлiс, конюх. Отой циган.
— Зажартовує?
— Яке там зажартовує… Тягне в конюшню.
— Тягне в конюшню! — Перехрест став на колiна. — Я йому провалю каменюкою голову!
— Не чiпай його, — злякалася Килiяна. Вже шкодувала на свої слова. Адже хотiла не стiльки поскаржитися, скiльки одкинути Лаврiна од думок про далеку батькiвщину. — Не займеш, Лаврiнку?..
— Ну… не займу. Я, тiльки скажу йому… — Знайшов її губи i вже забув, що скаже Харiлiсу.
Вiн перестрiв Харiлiса у вузькому хiднику мiж дворiв. Сидiв на стiнi, й коли той ступив на стежку, скочив i став перед ним.
Першої митi циган злякався, а тодi на його обличчi закруглiла посмiшка.
— Бiр аллах[19], — вигукнув вiн. — Я думав, на мене стрибає барс. — Салям тобi, володарю персикiв. — I поклав обидвi руки на свою засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вiтаючи справдi.
— Нема тобi салям, — плутаючи турецькi й українськi слова, сказав Лаврiн. — Якщо ти… гелiйор[20] до Килiяни…
— О, Килiяна!.. — заплющив блудливi очi, прицмокнув язиком циган. Його тугi, м'ясистi щоки блищали. — Рахат — лукум. Троянда… — I, побачивши, як нахмурився Перехрест: — Беса[21]. — Й хтиво, хитро та насмiшкувато воднораз: — Хiба троянда зiв'яне, коли я одщипну собi одну пелюсточку?
Лаврiн пружно, аж Харiлiс сахнувся й ударився головою об стiну, пiднiс йому до носа мiцний важкий кулак.
— Ось бачиш, який у мене беса!
Циган, спотикаючись, одбiг кiлька крокiв i зупинився:
— Ти пошкодуєш за цим, кьопек[22]. Знатимеш, як посягати на наложницю правовiрного, та ще й аги.
— Юрю![23] — похмуро сказав Лаврiн.
— Ти не знаєш, що твоя шия — тонша з волосину. Але це знає кат, — гукнув Харiлiс у спину й побiг до хвiртки.
* * *
Служба в Марка легка, не клопiтна. Накидає який кiнь крем'яхiв, пiдбiжиш, заметеш їх у совок, калюжi розiтреш мiтлою — й знов у свiй куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тiльки в днi парадiв. Тодi кiннота валом валить через пiвнiчнi ворота, гарцює на мощеному вапняковими плитами тiсному подвiр'ї й прямує до Пiщаних ворiт. А довкола гасають всiлякi беї, санджакбеги, аги й iншi татарськi старшини. Порозтоптують крем'яхи, доводиться зчищати їх лопатою. Але паради бувають не часто. В буднi днi ж Марко весь день куняє в глухому пiвнiчному кутку двору за кипарисом, хоч як припiкає сонце, а тут — вiльгiсть i прохолода. Правда, якщо виходить хан або приїздить якийсь солтан, за кипарисом сидiти не велено, можуть прийняти за засiдника i коли не порiшать на мiсцi, то вiдрубають голову на мiстку перед ворiтьми, й вона булькне в брудну рiчечку Чурук Су, що стрибає по камiнню попiд стiнами ханського палацу. Тодi треба вийти з тiнi й упасти ниць, i нiхто на тебе навiть не гляне. I не пiдводити голови, поки не стихне гомiн та стукiт копит. В iнший час розглядав подвiр'я, скiльки хотiв. Тут снувало безлiч слуг i проходило немало всiлякого iншого люду. Не всiх Ногаєць вже й боявся, не перед усiма вклякав на колiна. Бiльшiсть з прибулих — нрохачi, позивачi, навiть значнiшi з них не наважувались тут голосно чхнути, а позбиткуватись над ханськими слугами — про таке й гадки не мали.
П'ять разiв на день кричав над Марковою головою муедзин з мiнарета мечетi, котра стояла з лiвого боку двору, скликав правовiрних на молитву. Тодi на якийсь час завмирало все: з облич правовiрних спливав клопiт, утихали пристрастi, правовiрнi падали на колiна в бiк кибли й зводили вгору руки. Й ставали чимось схожi мiж собою — жовтаво — бiле, з довгою пещеною бородою обличчя аги й червоно — мiдне, в зморшках, iз брудною мичкою, схожою на жмут пересохлої осiнньої трави, скотаря.
За мечеттю — кладовище ханiв та мурз, далi — ще якiсь будiвлi, в кiнцi двору — комори, конюшнi, льохи. Палац у саду, з правого боку двору — кiлька одноповерхових i двоповерхових будiвель, переходи, критi тераси, якiсь башточки. Найдужче Маркiв зiр вабила соколина башта, на стiнi пiд нею справдi висiли клiтки зi вченими соколами й стояли драбини, по яких до тих клiток добиралися сокольничi. З тiєї бшти крiзь густу дерев'яну рiзьбу хановi жiнки дивилися на паради. Тодi грали бубни, гуслi, кiмвали й арфи, лунали спiви, довкола стояв шарварок, проганяли усiх служникiв, окрiм стременних, конюхiв i Марка. Першi днi Марковi ввижалися за горiзьбою чиїсь очi, обличчя, вже згодом упевнився, що то просто гра сонячних променiв. Може, й приходили в соколину башту хановi жiнки, але коли — вiн не знав. Вiкна гаремних кiмнат теж завжди завiшанi плетеними рогожами. Двiчi чи тричi, на великi свята, спускалася в двiр старша ханова жiнка. Вона сидiла в мушребi — вирiзаному з дерева химерному стiйлиську з кватиркою, подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким потоком — бiлими кiньми, синiми звивалами в золотих зiрках, мальованими скриньками заморських мiняйл, а з чорного двору — корзинами iнжиру, мигдалю, персикiв, од яких у повiтрi довго стояв в'язкий солодкуватий запах. Тi запахи, а також тонкi аромати саду — глiцинiї, бузку, троянд — єдине, чим мiг користати з iншими слугами й навiть вельможами палацу. Щоправда, лише тодi, коли вже позмiтав усi кiзяки й нiхто не в'їздив до двору та не виїздив з двору.
Недалеко вiд огорожi росло дерево, на якому золотилися дивовижнi плоди, либонь, солодкi — пресолодкi. Марко бачив, як на вкритi блискучими краплями порепи сiдали оси й спрагло цмулили сiк, тодi в нього набiгав повен рот слини, але навiть гниленький плiд, що пiдкочувався до мережаної огорожi i його було легко дiстати паличкою, взяти — зась, — можна втратити руку, а то й голову.
Коли ж Марковi нi на що було дивитися, мав свою осiбну забавку. В кутку мiж двома стiнами висiли двi павутини, вони торкалися нижнiм i верхнiм краями одна одної. На верхнiй жив великий, сiрий павук, на нижнiй — менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осоннi муху й пускав у павутиння. Сiрий наближався до жертви поволi, часто зупиняючись, чорний кидався з прожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний бiгав по горiшньому краї своєї, навiть спинався на заднi лапки, але поласувати чужою здобиччю не зважувався. А сiрий, якщо не був голодний, замотував муху в павутину — здавалося, вiн сповиває її, — й бiг геть. Залишав про запас, на голодний день.
Коли й те обридало — Марко дивився на гори. Високi й порослi лiсом, їм немає краю. Вiн, як пiщинка, загубився серед них. Якби ж то загубився — думав… А як же? Тут його козаки не досягнуть.
Цвiли дивним синьо — жовтим цвiтом великi розлогi кущi, яким не знав назви. Цвiли посеред лiта. Тут взагалi багато всiляких див. Одначе вони — чужi дива. Й не цiкавили Марка. Вiн розумiв це, як i те, що повiльно вмирає. Адже його нiщо не цiкавить. Гарцюють на конях беї, i конi, й збруя так i мигтять, колись вiн не одвiв би од них очей. Приїжджають заморськi купцi, привозять дивовижних звiрiв, але й вони йому не в подив. Одначе вiн хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од такої думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвiр'ї кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, нiби звiдти подивився не вiн сам, а хтось iнший. Вразили не тiльки вуса та борода. Чоловiк, що дивився в прозору воду Чортомлика, мав iншу душу: трохи глузливу, трохи зачiпливу, ну… трохи й хитру, але свiтлу, вiн її проглядав до дна, свiтлу й веселу, вона щиро смiялася, розтiкалася вподовж усього степу i лiтала на виручку товаришам. Вона була чимось схожа на Лаврiнову, на Кайданову, на Сiркову. Здебiльшого вiн її не бачив — така була прозора. А ця — темна, в жовтих ковтюхах i чорних звивинах. I вiн сахнувся в жаховi. Але потiм знову пiдвiвся душею. Вiн таки виграв найбiльший заклад — життя, якби вчинив тодi iнакше, вже б вороння костi порозтягувало по тому острову. А вiн живе. Он свiтить над горами сонце, й вiн його бачить, i вдихає гiркий запах олеандра. Частiше, звiсно, вдихає запах кiнської сечi. Але й то — запах життя.