Сiрко подумав, що солона, як ропа, вода в Сивашi у тому мiсцi, де пройшли козаки, ще посолонiшала. То був пекельний перебрiд. Люди майже до колiн провалювалися в чорний, густий глей, пiд глеєм ноги впиралися в ковзку, наче крижану, кiрку, не знаходили опертя, — тягли за собою коней, пiдважували їх мотуззям пiд животи, падали разом з ними та риштуком у солоне багно. Тягнув козак ногу, i йому здавалося — на нiй повис увесь Крим з султаном i ордами, витягував, а другу тим часом засмоктував Улу — Дениз[24]. Так волоклися вони через два броди й через довгу, вузьку долину, в якiй вода висохла, а земля була густо встелена дрiбними черепашками. Черепашки хрускотiли пiд ногами, конi ж провалювалися трохи не до колiн: деякi, зляканi пiдступнiстю земної твердi, виривали з рук повiддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил i падали у вибехканi копитами ковбанi або здиблювалися й провалювалися по живiт одразу. Вони не iржали — козаки заздалегiдь позав'язували їм храпи сирицею. Те чомусь було страшно — здибленi мовчазнi конi й знесиленi, нiмi люди бiля них. Конi розбризкували чорне болото, воно летiло вусiбiч, заляпувало обличчя, одяг; всi козаки, коли вибрели на сухе, були чорнi, неначе вимазанi в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому на руках та обличчях повиступала бiла сiль.
Зате жоден кримчак не знав про той перехiд. Запорожцiв побачили бiля Кам'яного мосту четверо татарських дозорцiв, але про те вони вже не розкажуть нiкому.
Коли Сiрко взимку взяв намiр вчинити налогу на Крим, сподiвався йти двома шляхами: через Перекоп i через Сиваш. Так ходили ранiше з Косаговим. Хан кидався з ордою в один бiк, козаки налягали ззаду, й опинявся вiн мiж двох шабель. Щоправда, одного разу ордi вдалося затиснути Косагова пiд Перекопом в мiцнi лещата, Сiрко над силу прорубав стежку до виходу. Тодi полягло немало стрiльцiв i козакiв, одначе вирвалися й струснули Крим од краю до краю. Косагов — мiцний воїн i надiйний товариш. На його слово можна було покл. асти — ся. А в такому вiйськовому промислi коли б один не дотримав до — мови: де й коли з'їхатися, кому в який бiк iти, кому заманювати вороже вiйсько, а кому очiкувати в засiдцi, другий погинув би напевно.
Проте цього року для потужної налоги з двох бокiв Сiрковi забракло сили. Самойлович сердюкiв не прислав. Й далi не пускав на Сiч хури з порохом та провiантом. Калмикiв теж прийшло мало: головний тайша Аюкай спорядив у похiд свого брата Великого Замсу, але той чомусь вернувся з пiвдороги, вiдрядивши на Сiч мурзу Мазаи — Батира з невеликим загоном; Дон усе ще не набрав на силi пiсля погрому Разiна, був слабкий, як бранець Пiсля квестiї.
Флор Минаев зiбрав двi тисячi донцiв i привiв з собою. Сiрковi довелося помiняти замисел. Вiн одiбрав квоту вiйська в двадцять тисяч i повiв степами в обхiд Перекопу до Сиваша. Йшли ночами — вдень ховалися в балках, обминали битi шляхи й татарськi таши, терпiли од спеки та безводдя.
Стояла вiтряна погода, сухий дончак пiднiмав хмари пилюки, горизонт увесь час був затягнений бурою iмлою, небо прихилилося до самої землi i сiяло то дощем, то червоно — рудим пiском. Пiщанi бурi були їм добрим захистком, але й спивали сили. Доводилося часто зупинятися по долинах, пускати на попас конi. А в два останнi днi годували їх iз шаньок: на виморених конях по Криму не проскачеш. Хоч i звичнi до всього, козацькi конi проти колючого пiщаного вiтру йшли неохоче, швидко втомлювалися, худнули на очах. У Кочкарськiй долинi простояли добу, давали їм набратися сили.
Сиваш переходили ввечерi — за свiтла, нiч перепочили на березi, а вдосвiта в Крим уломилися три загони — один помчав на ханську столицю — Бахчисарай, два iншi полетiли на Козлов та Карасiв, де здавна були найбiльшi невольничi ринки ханства i всiєї Порти. Струснувши Крим, визволивши бранцiв, мають всi три партiї в один день зiйтися на Салгiрi, де в неї впадає iнша рiчка — Зуя, й разом вернутися сюди. Сiрко ставив поле на березi Сиваша з чотирма тисячами козакiв. Увесь день i нiч копали шанцi, а зараз, стомленi, знемо — женi, спали, виславши в степ дозори.
Мiсце для оборони кепське. Скрiзь, куди оком кинь, — степ, уже порудiлий о цiй порi, нiде нi кущика, нi деревинки, сива ковила, сухий пирiй та дятлина; позаду — бiла пустеля Сиваша, що вже виглядом своїм хапала тугою серце. Його мертвотний спокiй не будили навiть чайки, хоч їх на глеюватiй косi сизiло багато, але були якiсь мовчазнi, безголосi. Може, їх притомила спека, а може, вони по — своєму, по — пташиному вiдчували мертвiсть болiт i тому не мали сили до звичних стрiмких польотiв та грищ. Або були це зовсiм iншi чайки: викльовували черепашки, пожирали риб'я на мiлинах й тим вдовольнялися.
З правого боку вiд того мiсця, де спали козаки, сажнiв за тридцять од глеюватого берега лиману, сiрiли поряд двi степовi могили. Вони й стали для козакiв правим бастiоном, на якому поставили двi легкi гармати — ручницi. Од них прокопали шанцi на сто сажнiв на схiд i там нагорнули чималий насип — другий бастiон. Третiй нагребли вже посеред табору — на той лихий випадок, якщо татари прорвуться через шанцi, й теж обкопали його ровом. Вiд могил i лiвого бастiону протягли рови до Сиваша. Оборонний табiр споруджували, щоб вистачило мiсця для коней i щоб стояли вони не бiля ровiв. Попереду шанцiв у степу накопали ям та копцiв, набили трохи дубового палiччя — скiльки вистачило дрюччя, що прихопили з собою.
Запорожцi — люди звичнi до лопати, вона їм найперше стає в оборону й помiч. Татари не вмiють копати шанцi й не вмiють до них приступати в пiшому строю, спiшений ординець схожий на щупака, викинутого на берег.
Сонце палило немилосердно. Сiрко скинув шапку й кунтуш, лишився в бiлiй сорочцi з дрiбною вишивкою на комiрi, але й те не допомагало. На його мiцнiй, засмаглiй потилицi, перекресленiй вниз од лiвого вуха шрамом, поблискували крапельки поту, обличчя сiрiло втомою, одначе живий блиск чорних чоловiчкiв у очах свiдчив про те, що отаманову мисль спека не вклала спати й що сам вiн готовий будь — якої хвилини стати до бою. Та й як могла заснути мисль, коли, зрушенi його велiнням, мчали степами, а можливо, уже й вулицями чужинських мiст козаки, сподiваючись єдино на укладений кошовим план та на його ж захист. А його замисл — то божевiльний ризик. Як майже всi iншi — за вiк помилився тiльки раз. Вiн любив ризик. Любив ту мить, коли мозок мовби охоплює полум'я, коли в грудях бринить до краю напнута струна й власне життя нiби вп'ялося зубами в метал — тугi стремена, мiцнi вудила, добре гартовану шаблю.
Але до тої митi треба прийти. Треба подбати заздалегiдь, аби ворог не налетiв ззаду, не розкроїв вiйсько навпiл, не виготував пастки. Пастку слiд налаштовувати ворогу. Й мислити за нього й за себе воднораз.
Проте зараз про пастку можна не думати. Тут нiкуди ховатися, просто все залежить од того, чи вистоять козаки за цими канавами, чи зможуть стримати натиск ординцiв. Вiн сам прирiк себе на стояння тут, бiля цiєї гнилої ковбанi. Адже там — легше. Там ти — як стрiла у польотi, там нiколи думати, там бiльша звитяга i швидше збiгає час.
Кошовий стояв на могилi, дивився на степ. Звiдтам, звiдки вони прийшли, Сиваш навiть Сiрковi здавався краєм землi, тепер же його думка прослалася далi, майже в безкiнечнiсть, за гори i море, й вiн подумав про те, яким же крихким у цьому безмежному свiтi є людське життя, якi примарнi людськi бажання i все, пов'язане з ними. Це було хвилинне розслаблення, не личило в цей час тримати в головi такi думки, й вiн прогнав їх. Мрiв на обрiї козацький пiд'їзд — три цятки то зникали, то знову виринали в маревi, хвилями бiгла до нiг ковила, здавалося, то розлилося по землi пiняве море. Вiтер ворушив кошовому оселедець, не обвiвав прохолодою, а обливав пекучим паром. Сiрко подумав, як‑то можуть спати козаки, певно, пiт проймає їх до кiсток. Щоправда, виморились страшенно, то й сплять. Вiн сам поклав їх у кермек, аби набралися сили перед боєм.