На могилу зiйшов Флор Минаєв, став поруч. Негарний з виду — бiлобровий, рябий, ще й ряботиння не ямками, а червоними цятками, ведмедкуватий, але пронозливий, дотепний, путнiй козак i отаман.
— Прип'яв ти мене, пане кошовий, бiля цього болота, як теля на стернищi. Козаки татар шарпають, там кожна шабля до потреби. Ширмував словами, хоч знав, навiщо залишив його кошовий. Сiрко в його бiк голови не повернув, з — пiд приставленої дашком до чола долонi дивився на шанцi, щось вимiрював. Вiдповiв не зразу.
— Тут, Флоре, вона буде до бiльшої потреби.
Минаєв знизав плечима, немов скидав з них невидимий вантаж.:
— Нашi вже доскакали до Козлова… Смiятимуться з нас, якi повернуться. Скажуть, що ви тут робили — кози пасли? А на Дону який дам одвiт: чого ходив у Крим — виспатися бiля болота?
— У найповнiшiм наступi треба думати про оборону, — зауважив кошовий i оглянувся на Сиваш. По ньому бiгли брижi, вiн був ще непривiтнiший, нiж степ.
— Та яка оборона, — вже й справдi починав нетерпеливитися Мннаєв. — Що тут боронити? Оцю гнилу воду?
— Ти ж знаєш що. Брiд. Шлях на вiдступ. Проскочити назад в якомусь iншому мiсцi, може б, i вдалося. Але хан насяде на нас якщо не по цей бiк, то по той. Ми — пом'ятi, а вiн свiжий. — Сiрко сiв на кунтуш, що лежав на могилi. Дiстав люльку з довгим мiдним ланцюжком, простягнув до Минаєва, що присiв поруч навпочiпки. — Трусони свого мухомора. — Й по хвилi, притоптавши великим пальцем тютюн: — Хан прийде сюди.
— А як не прийде?
— Ще лiпше. Одначе прийде. Помiзкуй сам: куди йому йти? Як би ти вчинив? Спробував перейняти шлях до втечi чи почав ганятися за всiма ватагами по Криму?
— Ну…
— Нащо ж вважати, що хан дурнiший за нас з тобою. Минаєв хвилину мовчав, уже нiби погодився, та враз знову скинув рудуватими вiями:
— Звiдки ж вiн знатиме, де ми перейшли Сиваш?
— Вiзьмуть козакiв у полон. Допитають. Другого… десятого. Комусь та розчеплять зуби. На цих ось терезах, — показав на закопи, — весь похiд виважуватимемо. Й не тiльки похiд… Тому й залишив найнадiйнiших козакiв. Солоно тут буде… А в тебе рука важка й серце хоробре.
— Таке вже й хоробре, — засоромився, аж спалахнули кiнчики великих вiдстовбурчених вух, Минаєв. — Солоно — то ще нiчого. Якби не було кисло.
— Оскоми не наб'ємо. — Сiрко висипав з люльки жар у суху траву, й вона спалахнула. Не пiдводячись, розiтер пiдошвою вогонь, показав люлькою на городок у серединi оборони.
— Треба нам досипати ту кучугуру. Очевидно, доведеться з неї одбиватися. Йди збуди Носа i Гнилицю, а сам вiзьми кiлькоро своїх та проїдьте в лiву руку понад лиманом.
* * *
Вершник поставив коня цапки, аж зачепився шапкою за вишневе вiття, крикнув, неначе рубонув шаблею: "Сiрко — шайтан! Сiрко — шайтан!"
Вершник промчав, а крик стояв, нiби завис у повiтрi й тремтiв, як натягнена тятива."Сiрко — шайтан! Сiрко — шайтан!" Його повторювали гори, вiн бився у тiснiй долинi, вiдлунював од велетенських камiнних лобiв, що нависли над ущелиною, гримiв, немов водоспад. Це було неначе пожежа темної ночi. Все звихрило в одну мить: татари металися, немов запамороченi, не знаючи, куди податися, що робити. А тодi промчав кiнь без вершника, за ним — залитий кров'ю татарин на незасiдланому конi, вiн устиг гукнути, що козаки вже в Салачику — передмiстi, що там рубається з ними мiська сторожа, рвонув коня, а за кiлька скокiв звалився на бруковану дорогу мертвий. З його розтуленого рота текла кров. Вiн не доскакав до палацу з п'ятдесят сажнiв.
Але чутка випередила його. В палацi зчинився несосвiтенний переполох. Там тепер правив один володар — страх, вiн був дужчий за всi повелiння й накази. Аги i беї перемiшалися з простими воїнами, мурзи бiгли наввипередки з маленькими, в непомiрне широких штанях, в довгих каптанах арапчуками, євнухи штовхали в плечi високих сановникiв покоїв, аби звiльнити собi шлях до втечi.
До хана звiстка про напад гяурiв — козакiв долетiла не одразу. На той час саме вiдбувалося засiдання дивану. Знудьгувавшись у Золотiй кiмнатi. Селiм — Гiрей пiднявся на балкон у кiмнату дивану й собi. Балкон був густо загратований дерев'яними гратами, нiхто з радникiв дивану нiколи не знав, чи є хан зараз там, чи його немає. А вiд того, що мiг сидiти там, вiддавалися справам сповна й до кожного слова приплiтали ханове iм'я, славили його один поперед одного. То було змагання лестивцiв, змагання, в якому побивав той, хто добирав слiв вищих i солодших. Радники дивану до засiдань готувалися тижнями, декотрi навiть наймали собi мудрецiв, щоб тi писали їм їхнi казання наперед. До того ж це була дуже хитра гра: адже вдавали, що хан їх не чує, що говорять про нього позавiч. Вiн i справдi сидiв не завжди, й багато лестощiв проливалося в порожнечу. А коли сидiв, забавлявся: намагався вiдгадати, в чиєму голосi бiльше щиростi, хто примазує свої слова медом, а в кого вони солодкi насправдi.
Сьогоднi радники дивану мов показилися, намагалися перекричати один одного й за тим не почули, як закричала варта й забив на сполох чорний барабан.
Коли в диван влетiв от — ага й гукнув, що воїни семиголового дракона Сiрка рубаються з воїнами пророка в Салачику, Селiм — Гiрей в першу мить подумав, що от — ага проти звичаю наковтався зрання зеленого вина i йому одурманiло в головi. Але, щойно спаралiзованi новиною радники на мить вмовкли, вiн почув далекi, проте виразнi удари барабана: тум — тум — тум, тум — тум — тум — i страх одiбрав у нього силу, аж довелося присiсти на канапу. Але одразу ж пiдхопився, вибив ногою дерев'янi грати й, повиснувши на руках, стрибнув униз. Це був найкоротший шлях до втечi. Проте з дивану вибiг останнiм, страх вимiв радникiв умить величезною мiтлою. Побачивши хана, зупинився тiльки диван — ефендi. Вiн щось белькотiв, хан не слухав його, рвонувся в двiр. Був у непiдперезаному халатi, зелена, як морська вода, чалма розв'язалася й трiпотiла за плечима, неначе зламане пташине крило. Хановi очi горiли переляком i злiстю, тонкi вуста були синi, аж чорнi. Його тримав за поли сором, але i зупинитися не мiг, здавалося, ноги самi бiгли по бiлих плитах. Слiдом за ним стрибав диван — ефендi зi срiбним ослiнчиком у руках, на який хан опирається ногами, коли сидить на своєму ложi пiд час ради, либонь, i сам не знав, навiщо вхопив його. Двоє велетенського зросту татар бiгцем пiдвели хановi закульбаченого коня, рудий гарячий румак, збурений криком i бiгом конюших, рвався, намагався стати дибки, й татари ледве стримували його. Стрибав, реготав, вертiвся дзигою божевiльний дервiш, i замацулений, зшитий з клаптiв халат на ньому миготiв брудною райдугою, верещали в сералi хановi жiнки — до них нiхто не бiг, щоб порятувати.
Хан, не опираючись на стремено, скочив на коня, конюшi метнулися вбоки, й рудий румак, звившись, як змiй, помчав до пiвденних ворiт. Хан — вiчний на землi, i вiчна його тiнь. Вона втiкала поперед хана, здавалося, ось — ось одiрветься i щезне навiки. Бiля обкованих залiзом дверей порталу залишилося п'ятеро чи четверо воїнiв велетенської статури у кольчугах i шоломах — мiсюрках, страшних у своєму спокої. Всi вони були нiмi. Двоє тримали за поводи в'ючних коней, решта виносили з палацу коштовностi. Здавалося, вони знали про напад наперед, чекали на цю хвилину.
З лементом розбiгалися жiнки гарему, вони кумедно дрiботiли на високих дерев'яних ходулях, падали, одна метнулася до коня в тороках, думаючи, мабуть, що це для неї, але чорний мовчазний воїн ударив її держаком нагайки по головi. Вона зойкнула, впала на брук, чорне запинало з кiнської волосiнi вiдкрилося, й, мабуть, вперше правовiрнi побачили обличчя ханської дружини. Це була жiнка дивної вроди — молода, смаглява черкешенка. Вона лежала горiлиць, її iзор[25] закотився, татарин якусь мить дивився важким вогнистим поглядом на бiлу смужку тiла мiж червоними шароварами й куценькою, яку матросiв iз галер, вишитою курточкою, а далi вiдвернувся й заходився ув'язувати тороки. Черкешенка пiдвелася i одразу ж впала, пiдвелася знову, оглянулася по двору й повiльно, як сновида, побрела назад у гарем. Всi, кому пощастило вихопитись на коня, були вже далеко.