Плутаючись думкою в темних хiдниках людського життя, не зглянувся, як доскакав до Бахчисарая. На Сироватку знизу вгору глянули гострi, мов ратища, бiлi мiнарети, червонi черепичнi дахи та сiрi очеретянi стрiхи, що мовби налазили однi на одних, маленькi зеленi садки, оточенi тополями. Вiн на хвилину притримав коня, в подивi оглядаючи татарську столицю, де виношувалися найпiдступнiшi замiри проти Сiчi, проти рiдного степу, його самого, звiдки стiльки разiв налiтало на отчий край з шаблею i арканом лихо. Трохи приголомшений — бачив його в уявi не таким: на горбi, а не в долинi, великi палаци, а не сотнi маленьких круглих будиночкiв, — пустив униз коня стопою."Забiг ти, Мокiю, на край свiту", — подумав чи то гордовито, чи то скрушно.
Козаки вже добряче погуляли в мiстi. В тiсних кривулястих вуличках лунали кiнське iржання, людський гомiн, щось трiщало, валялися на бруку червона черепиця, казани, кошми — всiляке iнше начиння. Сироватка подумав, що невеликий мiдний казанок йому б пригодився, адже збирався вернутися знову на варту. Вiн в'їхав до палацу — туди поспiшало найбiльше запорожцiв, там стояли товчiя, лемент, з вiкон летiли килими, шовковi барвистi i парчевi подушки, в повiтрi плавало чорне й бiле пiр'я та ядуча порохнява. Молодий чорновусий козак, блиснувши очима, брийонув шаблею подушку, що летiла з вiкна, й над головами запорожцiв вибухнув бiло — рожевий клубок, обсипавши їх пiр'ям од шапок до чобiт. Козаки лаялися, кебешник реготав. Сироватка полишив Савура бiля кипариса, не прив'язував — знав, з мiсця той не зiйде й нiхто не позаздрить на такого виморинця, пiшов у палати. Палац трохи розчарував його. Такий собi чималий голуб'ятник з кружганками та кольоровими вiкнами. Всюди стояв погром, валялися перекинутi столики, низенькi диванчики, пiд чобiтьми трiщало череп'я, скалки дзеркал. Все вартiснiще козаки вже повиносили, залишилось начиння або громiздке, або, може, й коштовне, але якому запорожцi не знали цiни. У кiлькох свiтлицях трапились Мокiю величезнi глечики, пузатi, з горлечками — цiвками, вiн навiть в один заглянув, з нього пахло чи то ладаном, чи то канупером. Сироватка подумав, чи не ладан тримають у цих гладущиках, перекинув один, другий, але вони були порожнi, тiльки всерединi щось затарабанило.
У палатах тонко й вiдворотне пахло розкiшне чужоземне життя, що його топтали чобiтьми запорожцi, але той запах уже забивав iнший — кiнського та людського поту, розiпрiлої шкiри, тютюну й не — вичахлої зброї. В кутку великої бiлостiнної кiмнати лежали два трупи — козака й велетенського мiднолицого татарина в роздертiй опанчi. Вiн вищирив великi бiлi зуби, здавалося, хотiв дотягнутися до мертвого ворога. В сусiднiй кiмнатi стояв регiт, Мокiй заглянув туди й побачив чималий гурт запорожцiв, котрi оточили якесь дивне створiння. Сироватка придивився й зрозумiв, що то дитя якоїсь iншої людської породи — чорне, наче вимазане сажею, з кучерявим волоссям, великими губами, булькатими очима, що зблискували бiлками. То, мабуть, був якийсь пахолок, прислужник котроїсь з жiнок султана, дитя забилося кудись пiд канапку, й татари не побачили його, як утiкали, а тепер хтось iз запорожцiв витягнув на свiт божий. Козаки казали, що це — арапченя. Воно вмирало од страху, але й з усiх сил боролося за своє життя, намагалося вимолити його всiлякими штукенцiями: танцювало на руках, просовувало крiзь ноги голову й тодi ставало схоже на жабу. Сироватка бiля нього не затримався, пiшов далi. По свiтлицях i переходах гасали запорожцi з бебехами, чимало сновигало й просто так, пороззявлявши роти, кiлька жартiвникiв понатягували поверх одягу шовковi халати, один навiть пов'язав шапку тонким, як павутина, серпанком i ходив вихилясом. Двоє донцiв намагалися повiдколупувати шаблями золотi лiтери, що ними були вицяцькуванi товстi мiднi дверi. Iншi їх пiд'юджували: отамечки в свiтлицi — золотi зiрки на стелi, спробуйте поодгризати. Лiтери були лише позолоченi, й козаки полишили їх. Сироватцi чомусь стало душно й тоскно, вiн уже шукав, як би вибратись з цього лабiринту, перебрiв довгу залу, побачив попереду свiтло й переступив високий порiг. Але то ще не було подвiр'я, а тiльки засклена з усiх бокiв веранда, посеред неї дзюркотiв трьома тонкими струменями мармуровий фонтан. Скло в альтанцi було кольорове, й вода розсипалася райдугою, аж Сироватка замилувався. Потiм спом'янувся, — прогаянка могла важити дорого, а що виходив без нiчого, оглянувся. Альтанка була порожня, тiльки попiд стiнами стояли низенькi, оббитi шовком диванчики. Помацав шкарубкою долонею один з них i вiдчув пiд шовком шкiру. Пригадав, що давно шукав товару на передки, навiть вийняв ножа, а тодi плюнув, заховав ножа в шкiряний чохолок на поясi й вийшов з альтанки геть.
Сироватку весь час не покидала думка про Лаврiна, блукав по двору, шукаючи когось iз служникiв, аби розпитати про сина. Знайшов двоє чорних, смаглявих чоловiкiв у кiнцi двору, бiля конюшнi, де чомусь валялися купами сушенi сливи, сидiли навпочiпки, розгрiбали якийсь клунок; коли Мокiй окликнув їх, кинули вузол, злякалися, почали кланятися, забелькотiли, а що — Сироватка втямити не мiг. Одначе обоє чомусь вказували руками далi. Сироватка послухався їхнiх покивiв, пiшов попiд довгим хлiвом i бiля ворiт, що вели на пiвденну сторону, здибав натовп. Тут стояв крик i плач, аж Сироватцi морозом обсипало серце. Людськi подоби в лахмiттi, ковалi i ткачi з пiдземелля, й кiлька душ, одягнених чепурнiше й не таких виморених, — служникiв двору, чоловiки й жiнки, кiлька з дiтьми, вони обiймали козакiв, обiймалися одне з одним i плакали гiрко, а деякi смiялися, мов божевiльнi. Худий, чорний черкес з гачкастим носом обхопив руками голокоре дерево й ридав, як дитина. А iнший, теж смаглявий, невольник стояв бiля нього й дурникувато лупав очима. Вони ще не всi осягли до кiнця волю, а козаки квапили їх, показували, куди йти, й розпитували, де ще є невiльники та чи не знають потайних ханських схронiв. Сироватка оббiг майже всiх — розпитував про Лаврiна, його не вельми слухали, а хто й слухав, то не мiг сказати нiчого втiшного, Мокiй тiльки й дознав: чимало бранцiв, надто запорожцiв, татари тримають у фортецi Чуфут Кале. Козаки вже поїхали здобувати її.
Вiн вернувся назад, знайшов Савура й теж поїхав вуличкою, що кривуляла понад каламутною рiчечкою по ущелинi, котра тяглась на схiд. У рiчечку текли з розбитих глекiв та бочок вино, олiя, кумис; вода пiнилась то червоно, то бiло, умащувала жиром гостре камiння, мовби пiдлещувалась до нього. Мiсто було живе й мертве воднораз. Живе козацьким гомоном, гупанням сокир, ляскотом щабель, трiскотнявою — з того кiнця вже спалахнули пожежi, але весь той гомiн був гомоном руйнацiї, з дворiв вiяло пусткою, мертвотно свiтили порожнiми очницями гратованi вiкна та дверi будинкiв. Звичайно, з тих мертвих очниць могла вилетiти жива стрiла, й Мокiй пильнував за ними. В одному мiсцi йому зустрiвся посеред вулицi слiпий лiтнiй татарин у високiй, гостроверхiй шапцi, вiн щось белькотiв, простягуючи вгору складенi докупи долонями руки, — мабуть, когось проклинав. Сироватка обминув його й поїхав далi. Траплялися на дорозi трупи — один, з луком, перевис через низеньку цегляну огорожу — половина тiла в дворику, половина — на вулицi, але їх було мало: татари встигли втекти. Та й не вельми багато людей мешкало цiєї пори в мiстi, майже всi були на яйлi[26], на виноградниках, збирали по лiсах горiхи й кизил. А швидкi, як вiтер, бейськi та ханськi конi винесли господарiв умить.