Крiзь пошматовану димову шалiнку Сiрко бачив, як ще один вогняний прут хльоснув по татарськiй лавi: падали конi, кiлька стали цапки, їх збили заднi, й полетiли пiд ноги коням вершники. Тихо зойкнув позаду Кугукало, Сiрко хапав простертою назад правицею порожнечу, а тодi оглянувся й побачив джуру, що сидiв на землi. Обличчя йому було перекошене, очi, налитi кров'ю i страхом, виривалися з орбiт. У плечi Кугукала стирчала очеретина стрiли. Сiрко махнув рукою, щоб iшов до наметiв, а сам ухопив списа пiд ногами. Ординцi вже приступали до шанцiв. Одначе цю тарчу подолати їм було не просто. Конi басували в пухкiй землi, сповзали разом з вершниками в рiв, чавили тих, хто вже впав, й хоч вал танув, але кожна його п'ядь коштувала татарам дорого. Налога була потужна, сiча стояла люта. Упав молодий пшеничновусий козак Дубограй, покотилася, зрубана при самiм коренi, неначе капустина, голова значного козака Семирозума, похитнувся i зарився обличчям у землю Назар Вовкогоненко. Вже не заломить сивої шапки, не поведе за собою ватаги гультяїв, не поїде на Лiвобережжя, де, довiдавшись про його смерть, заголосить дiвчина i не одна вдова. Одтанцював на цьому свiтi козак. Татари стрибали з коней на вал, рубалися шаблями, їх скидали списами на голови тим, що напирали, над бойовищем стояли дзвiн, брязкiт, крики, кiнське iржання й ляскiт пострiлiв. Дим поволi розвiювався, його зносило на лиман, тепер нападники й оборонцi бачили одне одного з близької вiдстанi — й лють та страх стрибали з очей в очi, й не можна було розiбрати, своя чи ворожа кров струменить по одязi. Татари знову заалалакали, намагалися збити козакiв лементом, а тi кричали й собi — крик рвався iз розпашiлих ротiв, вiн гасив страх i штовхав до звитяги. Передня козача лава рубалася, а задня, хоч i рiдко, лучала кулями, вже бiля валу крутилося немало коней без вершникiв i спотикалося чимало поранених татар. Сiрко хотiв поглянути, чому замовкли шмаговницi на могилах, та в цю мить на гребiнь валу навпроти нього вилiзло одразу двоє татар. Одного хтось збив кулею, але другий, високий, гнучкий, звинувся вужакою, перехилився на лiвий бiк, занiс криву, вже у кровi шаблю. Сiрко побачив його неначе в спалаховi — чорну постать на тлi блiдо — сiрого неба. Повiв правим плечем i, вiдхиляючись од шабельного удару лiворуч, встромив татариновi списа в живiт. Татарин випустив шаблю й посунувся з валу вниз. Вони стояли один навпроти одного, татарин був живий, очi йому горiли кривавим вогнем, перекривлений рот був ощирений, i виднiли великi зуби. Смертельна ненависть спалювала ординця, вiн захрипiв, ковтнув повiтря й раптом дужим порухом посунувся по ратищу до Сiрка. Вiн хотiв уп'ястися в горло кошового, але той перехопив його руки, крутнув на себе. Татарин був ще й зараз дужий, вони хилили один одного, намагалися повалити на землю. Та враз Сiрко вiдчув, як татарин тiпнувся, його руки ослабли, отаман вдарив ординця обома руками в лiве плече, вiдкинув убiк. Той упав, трiснуло навпiл ратище, татарин люто, пекуче повiв кривавими очима, спробував пiдвестися, але знову впав i затих. Очi йому пiдкотилися пiд лоба й так, бiлками нагору, осклiли. Сiрко вихопив шаблю, стрибнув на вал. Вiн ставав на валу ще й через те, щоб козаки бачили: отаман живий i налягає на ворога. За ним вискочило двоє козакiв з варти, тiльки вони й зацiлiли. Навпроти Сiрка басував конем молодий, безвусий татарин, намагався вистрибнути на вал, вiн вимахнув келепом, але Сiрко легко вiдбив його удар, пружним рухом, вкладаючи всю силу, рубонув з потягом шаблею, затрудило в лiкоть, шабля засичала, кров задимiла аж бiля ефеса. Сiрко хапнув ротом повiтря, в очах йому жахтiло полум'я, вiн ледве стримався, щоб не стрибнути вниз. Знову сягнув шаблею, тiльки кiнчиком, без потяжки, й розсiк гостроверху кучеряву шапку i голову вiд вуха до бороди — тiльки Сiрко умiв так рубати, сталь нiби влипала в плоть. Обличчя татарина майнуло сiрою плямою, не затрималося в пам'ятi, бо очi i думка вже пильнували iншого ворога.
За отаманом на вал полiзли iншi козаки, тяли татар по головах. Це був мент переваги, який вiдчула й орда. Татари стратили запал, завертали коней, втiкали в степ.
По тому запорожцi пiдбирали поранених, вiдносили в намети, оддавали в руки цилурикiв. Iншi брали шанцевий iнструмент, спускалися в рiв, зачищали, пiдсипали вал.
Сонце за цей час пiднялося вгору на лезо шаблi. Орда одступила недалеко: було видно, як майорiли на вiтрi зеленi й синi трикутнi прапорцi, як довкола бiлого, з позолоченим шпичаком, що зблискував на сонцi, бунчука гасали верхiвцi, як там з'їхалися докупи п'ятеро чи шестеро — радили раду. Пiд'їхав ще один, i всi вклонилися, обступили його кiньми.
Тим часом перед валом крутилося з десяток татар, розжохували коней, кидали погрози — викликали на герць. Хвилювалася пiд кiнськими копитами ковила, виблискували шаблi, ординцi рвали горла, їхня лайка летiла далi, нiж кулi та стрiли: "Козак — кьопек, собака","гяур оглу"[27], — й прикладали до ший шаблi та вимахували арканами. Не вичахлi пiсля бою, козаки юртували також. Декотрi з них i собi поривалися до шабель, зиркали на отамана й опускали очi, присоромленi його суворим поглядом. Сiрко на герцi не дав зведення ще перед початком бою."Прийшли сюди не для грища, — сказав. — Жоден з нас не може важити головою, не стявши кiлькох басурманських голiв". Тож запорожцi косували в бiк татарських джигiтiв, а самi надолужували лопатами. Робота рятувала подвiйно: ставав вищий вал, i бiльшало в серцi спокою. I козаки, i татари поглядали на супротивне вiйсько в потаємнiй надiї побачити там непоправимий погром i пригнiченiсть, хоч знали гаразд — тi не здадуться, тi не одступлять. Це був тiльки перший помах крил смертi, вони ж маятимуть, поки не виляжуть трупом тi або тi. Декотрi з козакiв тихо молились, але жоден не нарiкав на долю — прийшов сюди своєю волею, стали на цьому рубежi на захист правого дiла.
До Сiрка, накульгуючи на лiву ногу, пiдiйшов Флор Минаєв.
— Ти що, в заячiй норi ховався, а ноги забув утягнути? — поглузував отаман.
— Сам себе вкусив за п'яту од злостi, — одбився Минаєв i додав без жарту, хоч i з нiяковiстю: — Кат його вiзьми, чобiт муляє. Зараз перевзуюся.
Вiн сiв на землю й стягнув чобiт.
— Перевзувайся швидше та вiзьмеш чоловiк двадцять своїх, i станьте з лiвого краю, бiля лиману, — наказав отаман. — Вони туди вдарять. Азиж не бачили, що там шанцi води не сягають.
Йшов по табору, розглядався, й тривога поймала серце: надто багато козакiв побито та покалiчено в першiй сутичцi. Правда, декотрi пораненi верталися од наметiв, прийшов i Кугукало, сором'язливо одвертав безживний, мовби сонний, вид — рана була легка, стрiла проткнула тiльки шкiру на плечi, сiв отодi на землю з несподiваностi, страху, болю. Сiрко подивився в степ, побачив, що орда погустiшала з лiвого боку, послав Кугукала, щоб поквапив Минаєва. Донцям до лиману довелося бiгти. Й ледве встигли запорожцi повихоплювати з рову землекопiв. Орда розгорнулася враз, зiрвалася з мiсця, немов її погнало вiтром, полетiла на шанцi. Од неї вiдокремилася ватага, помчала на лiвий край, до води. Не добiгаючи до Сиваша на три кидки палицi, розгорнулася в лiвий бiк, пiшла лавою на шанцi. Проте лава одразу ж поламалася, а тодi розсипалася зовсiм. Конi, що бiгли бiля самої води, почали провалюватися, падати, тi ж, котрi скакали од води далi, домчали вершникiв до валу, але їх було мало, запорожцi легко постинали їх кулями.