З думою, iз свiтлим спомином Сiрко зiйшов з могили й побрiв помiж бранцями, iнодi зупинявся, розпитував у того чи в того про життя в неволi. Всi вони уже знали його. Осторонь iнших сидiла смаглява черкешенка в дорогiй одежi — кажуть, жiнка чи наложниця хана. Вона збила ноги, отаман наказав пiдiбрати для неї взу — вачку, знайшли чоловiчi ремiннi постоли, вона виглядала в них, як горлиця на гусячих лапах. Але, видно, за ханом не сумувала — усмiхалася. А може, подумав, посмiхалася зi страху, щоб задобрити його? Вони, недавнi бранцi, не всi щирi. Знову ловив скрадливi й навiть приховано ворожi погляди. Серед радостi, щастя стрiчалася байдужiсть, а часом зловорожiсть.
Молодий, зарослий до самих очей чорною бородою парубiйко сидiв по — татарськи, пiдiбгавши босi ноги, неподалiк од води, розминав у руках онучi, що взялися коржем.
Сiрко пiдiйшов до нього. Забачивши отамана, той пiдхопився, вклонився — не по — татарському, а таки по — козацькому, але очима втiк у степ — ген через струмок, на той бiк балки. Й Сiрко не впiзнав його. В далекiй — далекiй глибинi, як тонкий промiнець на днi глибоченної копанки, змигнув неясний спомин i згас… А Марко стояв i вростав у землю, у вiчний степ… По кiсточки, по колiна, по пояс. Зараз Сiрко пригадає, як приходив вiн до нього i скрадливо розповiдав, що двоє козакiв Кислякiвського куреня не дишкретно щось про нього казали. Отаман тодi прогнав його… Або пригадає, як приходив до Лаврiна. Якось сидiли на долiвцi й лаштували набої до полювання. Сiрко пiдсiв до них, i довго розмовляли… Нi, не впiзнав його отаман. Може, коли б заглянув у вiчi, то й упiзнав би. Але очi Марко ховав.
— Ти козак чи татарин, чоловiче? — запитав Сiрко. — А може, — тум?[28]
— З Ладижина я, пiдсусiдок козака Чересленка. Сiрко не повiрив тим словам. Чи тому, що вчорашнiй невiльник не дивився йому в очi, чи через те, що Сiч вела з Бахчисараєм довгi перетрактацiї, аби викупити козакiв, якi попали в полон пiд Ладижином, й таки нiчого не домоглася — увесь узятий в Ладижинi ясир поганини продали в рабство в Персiю. Звичайно, можна було спробувати дознати в цього чоловiка, хто вiн, але нащо? Небавом доля розшеретує їх сама. Вiн ще не знав, як‑то розшеретує їх доля, сподiвався, що якось воно складеться. Ця думка вперше змигнула в ного головi бiля шанцiв, коли ховали порубаних у бою запорожцiв. Тодi до могили не пiдiйшло чимало визволених iз неволi. Її погасила iнша думка, iнший бiль — про те, що вороги не залишать у спокої могили. Везти ж полеглих iз собою в таку спеку було неможливо. Так i залишили їх на чужинi, в таборi за шанцями, присипаних солоною землею, а поверх землi — накошеним шаблями керме. там. Але пiсля того, як догнав у степу валку визволених, як побачив подеколи скрадливi позирки назад, на Крим, ця думка вернулася. Вона була важка, як та земля, що її навалили на груди порубаним побратимам, гнiтила його неясним передчуттям та неясним рiшенцем. Зроджувалася в грудях скарга на долю i на своїх землякiв, що так легко горнулися до чужого берега, так легко переймали чужi звичаї i пiснi.
Чужиною переймаються тi, в кого душа як барабан: хто по ньому вдарить, тому й честь прогуркоче, тi, в кого немає в душi нiчого святого, хто самi суть — патолоч, пужина, смiття. А воно ж засмiчує й чистi береги, чистi ниви. В євангелiї сказано: колись зiйдуться водне усi народи, всi нарiччя. Може, й буде таке. Але чому має першим зникнути його нарiд, вливши свої сили в iнших? Несправедливо це i проти божого закону. Вiн на цiй землi одвiку й розпочинався з себе, а не вiд когось. У горлi стояло прокляття, але кому його кинути — не знав.
Дивився на чоловiкiв та жiнок, що прудили сорочки, шепотiлися чи просто спали, й те почуття, з яким зустрiв їх пiсля кривавого бою над Сивашем, тануло. Тепер майже кожен погляд здавався пiдступним, кожне слово — скрадливим. Вiн не мiг приймати їх у серце через те, що серед них були такi, яким очужiла рiдна земля. Розумiв: то — несправедливо, але серце було зле, воно мало свою волю — лиху. I зводилась у головi страшна думка — вiн не може, не має права привести їх на Україну. Не може поселити зловорожцiв серед своїх людей, не може висiяти власною рукою серед пшеницi кукiль. То що ж робити? Пустити їх, нехай iдуть у Крим, а потiм вертаються з ятаганами? Якщо й не самi прийдуть, то їхнi дiти…
Отаманiв гнiв, його бiль i розпука злютувалися в запитання, з яким i звернувся до чоловiка, що видавав себе за ладижинця:
— Там тобi було добре чи погано?
Марковi пересмикнулися губи, i Сiрко, не в змозi перемогти неприязнь до нього, сказав:
— Тiльки не бреши. Немає для чого.
Стояли в спекотi, на краю балки, обоє закiптюженi, серед сухих, стоптаних трав, один прямий i суворий, другий знiчений i обмерлий.
Десь поруч було гнiздо шершнiв, великi, туго перетягнутi в станi, вони з iржавим гудiнням зривалися з трави й пролiтали помiж кошовим i Марком. Циганкуватий дядько, що за кiлька крокiв вiд них струшував з сорочки вошi, метляючи нею по кущевi полину, враз пiдскочив на мiсцi й, махаючи сорочкою в повiтрi, побiг з горба до рiчки.
— Не знаю… — одказав Ногаєць, згоряючи в страховi: чого це до нього причепився кошовий отаман, що хоче вiд нього й чи, бува, таки не впiзнав? Звичайно, не впiзнав, iнакше б розмовляв з ним якщо не шаблею, то нагайкою. Марко гриз себе каяттям, що не сховався в Бахчисараї бiля монастиря святої Софiї, що дався погнати в степи. Тепер йому не минути лиха. Не одкрутитись од розпитувань, вивiдувань, розпiзнання. Весь цей час вiн ховався в натовпi, намагався триматися подалi вiд запорожцiв. I ось зненацька зiткнувся з самим отаманом. Отака його нещаслива, проклята доля, котить ним, як бур'яниною, та все в чиїсь багаття. Але нiякi iншi думки не бралися Марковi до голови, страх знову заполонив його всього од кiнчикiв вух до п'ят. I знову стояв на герцi з долею за власне життя, й сподiвався вистояти. Його не впiзнає нiхто. Борода — до самих очей, на головi — чорна куделя. Одяг — татарський. Немов у вiдповiдь на Марковi думки, впало нове Сiркове запитання:
— Якби одпустили, вернувся б назад?.. Маркове обличчя пересмикнулося, в очах потекла сiра каламуть.
— Не знаю.
Вiн боявся збрехати й боявся сказати правду. Вичавив на губи посмiшку догiдливу й вибачальну воднораз. Отаман довго мовчав. Марко переступав з ноги на ногу, йому здавалося, що кошовий забув про нього.
Сiрко дивився в степ, а бачив щось червоне, воно мовби накочувалось на нього — на козакiв, на всiх. То не була степова пожежа, й сонце хилилося не в той бiк. Йому аж сльози набiгли в кутики очей. Заплющив i розплющив очi, степ ще раз майнув багряно й упав до нiг сiрою киреєю. А десь у пам'ятi бродив голос — Лаврiнiв голос i якийсь iнший, регiтливий, але й лестивий. Сiрко спробував подивитися туди — в далекi днi, напружився згадкою, йому здавалося, ось зараз щось обiрветься в головi, щось перевернеться. Вже зовсiм iншими очима подивився на Марка. Вiн бачив цього чоловiчка маленьким — маленьким i дрiбненьким — дрiбненьким. Той iшов до нього оддалеку, пробирався через нетрi, розгортав комиш, аж поки не пiдiйшов на вiдстань, з якої кошовий побачив його посмiшку. Тодi й пригадав цього чоловiка. Густа борода сховала його обличчя, вона сплелася з вусами, з чуприною, залишивши тiльки бiлi латки пiд очима та самi очi — вузькi, схожi на татарськi. Вони вводили в оману всiх. Ввели i його. А тепер вiн знав, хто це такий. От тiльки не пам'ятав ймення. Але це колишнiй козак. Вiн не раз бачив його з Лаврiном. Про цього козака казали…