I якщо та гостина наша в панствi вашому показалася недиш — кретною, то так воно i є: бо козаки, яко не одної матерi дiти, так i не одного суть норову, однi направо, другiї — налiво, а третi — прямо стрiляли, то тiльки добре, що не минали цiль; та й недишкрецiї тiєї од вас навчилися, а не самi вимислили, бо i в Криму ваша ханська мосць, не прийнявши нас за гостей i добрих кавалерiв, поспiшив було з ордами своїми сильними до Сиваша, до тої переправи, котрою ми увiйшли в панство ваше, де, стоячи, хотiли нашого повернення дiждатися i там нас поглинути, на переправу не пустити, але й тут намiр ваш судьбами всемогущего бога нашого вспак перемiнився, а нам милiсть божа при нашiй правдi допомогла i торжествувати над вами дозволила, в якому торжествi й потурбували вашу ханську милiсть, а коли з нашого боку щось видалося недишкретне, то мусиш, ваша ханська милiсть, в тому нас вибачити, зважаючи на те, що завжди недишкрецiя платиться недишкрецiєю. Подiбне й не снилося вашiй ханськiй мосцi, щоб вiйсько наше Низове Запорозьке в малiй i вельми щуплiй кiлькостi осмiлилось i одважилось на знамените й багатолюдне панство Кримське воювати й наступати; того б i не було (не через боязнь, але через давню з Кримом сусiдську приязнь), якби зi сторони вашої не подана була оказiя i причина до неприязнi i вiйни з нами, вiйськом Низовим Запорозьким. Не важся, ваша ханська мосць, мати (як приказують) поля за бовдур i нами, вiйськом Запорозьким, легковажити, а вiйною на нас надалi наступати: якщо то буде iнакше, то i ми, — взаємно, в бiльшiй уже силi вiйська нашого i з кращою до вiйни готовнiстю не через Сивашську переправу, а через Перекоп, виламавши i вiдчинивши собi в нiм ворота, певний — бо до того маємо спосiб, — завiтаємо в панство Кримське i доти з нього не вийдемо, доки при всесильнiй допомозi божiй бажаного намiру нашого не побачимо сповнення. Бо одважнi кавалери i мужнi вiйська Запорозького вождi, предки i славнi антецесори нашi здавна на Крим i царство Турецьке морем i землею воювали… (якщо цьому ваша ханська мосць не вiрить, то звели в своїх Кримських та Константинопольських лiтописних книгах писарям своїм пошукати, певне, знайдеш; а ще бiльше — здамося на лiтописи грецькi, римськi i польськi, де ясно проголошена немеркнуча слгва козацька i похвальнi дiла вiйськовi вiйська Запорозького), то й нам, їхнiм нащадкам, хто заборонить iти тим же похвальним предкiв наших шляхом? Так, не бажаємо ми, вiйсько Низове Запорозьке, з вашою ханською милiстю i зо всiм панством Кримським воювати i бути в гнiвi, проте якщо знову побачимо зачин ваш до вiйни, то й ми навзаєм воювати панство Кримське не побоїмося. Якщо ж з охочих молодцiв чамбули вашi i нашi, по розлеглих i диких степах гуляючи, сходитимуться й битимуться, того нам i вам до зачинання великої вiйни ставати не треба.
Не ширячи листа нашого до вашої ханської мосцi… те все висловивши, зичимо вашiй ханськiй мосцi доброго здоров'я i щасливого благополуччя.
Писано в Сiчi Запорозькiй року 1675, сентемврiя мiсяця, 23 дня.
Вашої ясної вельможної ханської мосцi зичливi приятелi Iван Сiрко, отаман кошовий,
з усiм вiйська Низового Запорозького товариством".
Гарно мандрується Сироватцi з сiчовими чумаками, з веселим отаманом Драгожилом. Тiльки тут, на високому чумацькому возi, Мокiй Сироватка зрозумiв, яка велика земля i яке безконечно високе небо, яка похаплива й клопiтка проти них людська душа i як їй не вистачає спокою та волi. Багато йому передумалося, пересiялось у пам'ятi за цi днi, часом те, що колись мав за зерно, виявилося згонинами, а те, що мав за одвiйки, — зерном. По — iншому тече в дорозi думка, iнакше приймає в себе свiт душа. Думка йде врiвень з воловою стопою i з жайвороновою пiснею, що, мовби iавiчно, повисла в небi. Й довшає свiт, i ширшає, розпросторюється. Нiхто не знає так, як чумаки, неба, хiба, може, мореплавцi, нiхто не перемiряв стiльки землi, нiкого так не вi гають по селах молодицi та дiги, нi на кого не налаштовано по байраках стiльки засiдок. А ще нiхто не знає стiльки пiсень, як чумаки, а надто чумацький ватаг Семен Драгожил. Не випускає Семен з рук бандури, в нього навiть поли веселiше йдуть пiд пiсню. Неначе святий, сидить, пiдiбгавши пiд себе ноги, в передку воза Драгожил, i легкий вiтер ворушить його пишнi, розчесанi на два потiчки вуса. Тiльки коли — не — коли мацне себе по животу, чи не згубив широкого череса, в якому грошi на всi довгi милi в татарськiй землi — за переправи i за водопої — мостове, поромне, криничне, а також за пашу, а основне — плата за сiль, золотiї й срiбнiї таляри. Та як може згубити, почуває ту вагу повсякчас, й черес той можна зняти, тiльки порiшивши отамана. А порiшити його нелегко.
А степ — зелений та буйний, аж спiває серце. Встане з‑за моря, з того краю землi, сонце, й заiскрить вiн росами, й ударять у срiбнi литаври жайворони, i настане така краса та благодать, аж страшно стає, що люди не бачать її — толочать кiньми i поливають кров'ю, що їм просто нiколи за своїми клопотами натiшитися божими щедротами. Iдуть, ремигають воли, їхнi тiнi, неначе гори, пливуть по травi. Валка чималенька — шiсть батових, шiстдесят одна пара волiв, одна батова — Драгожилова, через те має пiдпомiчника. Iдуть веселi чумаки, вони спивають степ, як церковне вино, а ще ж їм радiсно, бо каймакам перекопський написав, що "сiль цього року сiла добре, води й трави на путi багато", що розбiйнi ватаги виловлено всi, й чумакам у дорозi нiчого не загрожує, i що подарує каймакам[29] першiй валцi два вози солi безкоштовно. А їхня валка йде перша, чумаки вже впевнилися в цьому, й мажi їхнi четвероволовi котяться швидко, и гребла для солi на мажах новi, i отаман мудрий та веселий. I спiвають вони влад, славлять пiснею день.
Сироватка до спiвiв мало вдатний, слухає та думає. Ввечерi перший зiскочить з воза, назбирає хмизу, сухої нехворощi — залiзняку, що спалахне жарким полум'ям i обпалить обличчя, принесе води, а iнколи й воли попасе вночi. Його Савур iде в поводi за возом, вiн за цi пiвтора тижня аж на крижах набрав. А ще Сироватка розважає чумакiв бувальщинами зi свого сторожового життя, розповiдями про нечистого та iнше вiдьомське кодло, збреше так, мовби щодня стрiчався з рогатим око в око, вiн же тiльки раз вцупив його за хвоста з — пiд греблi. Розважає чумакiв Мокiй, а думка його кружляє, як чайка над поруйнованим гнiздовиськом, покигиче тут, одлетить у далину й вертається знову. Й слухати скрип чумацьких колiс козаковi вже недовго. Допитавшись на Сiчi, де стоїть зимiвник Мартина Драпака, вiн поїхав з чумаками, котрi прямували через тi краї. З чумаками й ситiше, й безпечнiше, й не так нудно, як самому. Сироватка сподiвався вивiдати у Драпака щось певнiше про Лаврiна. Може, той знає, куди того повели чи хоч яким побитом Лаврiн прибився на Драпакiв хутiр. Якщо сина басурмани погнали на Перекоп, можна буде через чумакiв або через козацьких товмачiв запитати в перекопського мурзи, де вiн зараз є, й спробувати викупити. Викопає Мокiй свої грошi у Вiйськовiй Скарбницi, трохи докладе кiш чи сам отаман. Коб тiльки той Драпак сказав правду. А може, й сам зв'язаний якоюсь ниточкою з татарами, тодi перемову треба починати з ним.
Димить сивим маревом степ, i стали на овндi хмари, неначе високi церковнi банi, аж хочеться на них помолитися. А потiм на баню сiдає райська птиця, й, тiльки придивившись пильно, пробудившись вiд сон — замрiї, Сироватка бачить, що то не райська птиця, а хохiтва дрiбно трiпоче крильцями, застигла в повiтрi. Гарна птиця хохiтва, думає Сироватка, велика, гладка, ще й дурна, переловив вiн їх сильцями бiля Слiпої, "прости менi за те, господи". Ту тиху лагiднiсть мандрiвки надщербила пригода, яка сталася на Мокiєвих очах i з його участю. Зупинилися якось чумаки в зеленому байрацi, зварили вечерю, поїли, й Мокiй понiс до копаночки порожнi казани, щоб їх помити. Поставив пiд кущиком, а сам на мить одвихнувся по нуждi. Коли вертався назад, то побачив: щось шкрябається в бiльшому казанi, аж той ходить ходуном. Спочатку Мокiй подумав, що то собака, та одразу й розупевнився: бабралася в казанi, вишкрябуючи, вигризаючи рештки кашi, людина. Мокiй не став клпьати когось собi в помiч i не став лякати кашоїда, а пiдiйшов ближче и тихо мовив: