Бiля Жданових нiг терся курiнний кiт Прибиш. Вiн теж не наближався до казана. Той кiт i спав бiчя Ждана, й лише його та кухаря Панька зустрiчав далеченько на стежцi до куреня. Котiв i собак притягує до Ждана якась магiчна сила, вони ходять за ним, неначе привороженi. Прибиш — старий i вреднючий кiт. Запорожцi заводять котiв тiльки мужської статi, проте тi не дотримуються суворого сiчового закону, точнiше, не дотримуються його кицьки, звабленi великою кiлькiстю нешлюбної котячої паруботи, вони iнодi прибиваються на Сiч, й тодi попiд сiчовими куренями лунає закличне м'явчання та несамовите шкварчання.
Не поспiшав Ждан до дармового борщу — аби не думали, що голодний. Вправно шмагали ополониками короткочубi, стриженi високо, по — дядькiвському, кухарчуки, — кожен курiнь стрижеться по — iншому, вправо краяли статечнi запорожцi хлiб, i все ж сiчове лицарство за такою справою без бiлої челядi накликало трохи на кпин, а трохи на спiвчуття. Ждан хоч сам не одружений, проте звик бачити бiля полумискiв i казанкiв чепурних молодиць та бабусь у фартушках i чути спiвуче, ласкаве жiноче слово. Вже нiби звик, а нiби й не звик до сiчових звичаїв. Жiночим духом тут i не пахло, про жiнок тут не говорили, й не заведено було про них говорити, здавалося, запорожцi склали на це особливу обiтницю, i оця їхня суворiсть викликала повагу, а водночас спiвчуття.
Горiлки Ждан випив чверть кварти, — чверть кварти оддав козаковi Чайцi, який найчастiше кидав за нього на тацю шеляга, — але навiть вiд тої мiзерiї сп'янiв, а сп'янiвши, раптом поклав собi найнятися завтра до рибальського отамана.
Та думка засiла мiцно, та й вдачу Ждан мав таку — сповнювати усе, що задумав. Отож завтра вiн пiде до шинку, де наймаються голоколiнчики.
Отак подумав, несучи в черепочку борщ i розмочений хлiб Шайтановi, який уже не мiг, бо постарiв, кутуляти м'ясо i майже не вилазив з буди. Шайтан його упiзнав по запаху, лизнув руку й заходився хлебнути.
Шинок, наче пiдпилий дiд, що вийшов на перехрестя, обiперся на два костури й виглядає, з ким би посваритися. Але хоч i згорбилася, й осiла стара будiвля, одначе ще мiцна, з доброго дуба. Вiкна, котрими витрiщилася на майдан, завiшенi од мух розхвойданими мочулами[30], вiтер ворушив їх, i вiд того здавалося, що то велика голова либає повiками. Пiд шинком — три великi липовi колоди, покладенi тут не без умислу: обсядуться на них братчики погомонiти, а тодi котромусь i закортить закропити балачку або запити якийсь дрiбний гендель, чи й просто нашкрябають iз глибоких кишень в кинуту просто на землю шапку на кварту — другу.
На гребенi разочок голубiв, поправляють пiр'ячко, тирликають про щось стиха, й так само низками — на вишмульганих до гарячого блиску колодах — голоколiнчики. А ще чимало їх пооблягалися на свiжому, пiсля другого обкосу, морiжку. Ще одна колода — зоддалiк, на нiй статечно сидiли козаки, але не голоколiнчики, просто бiдаки. Бiля них мiсця не було.
Ждан обвiв поглядом голоколiнчикiв, i йому аж у горлi зашкрябало. Лише кiлька чоловiк зi всiєї збiрнi не згубило людського чину, мали свити й чоботи, деякi були навiть при шаблях. На рештi ж — тiльки штани та сорочки (й на кожному шапка), а були й такi, котрi прикривали стид рушником або якоюсь мiшковиною, обiп'явшись нею довкруж стану. Та ще поблискували мiднi або олов'янi хрестики на волохатих грудях. Одежу давно пооддавали в заставу шинкаревi, декотрi примудрялися заставити чоботи та жупани по кiлька разiв — випросить, буцiм сходити до церкви, й заставить в iншому шинку. Надто привернули Жданову увагу троє голоколiнчикiв — лежали рядочком бiля колод, голови поклали на шапки, а стид прикрили однiєю рогожею. Вигравали носами, наче пастухи дудками, Тут були всiлякi молодцi: козаки i аргатали, колишнi посполитi i старшини, колишнiй пiдпаламар i навiть колишнiй студент всiляких вольних наук iз Києва, єдиною ознакою вченостi котрого лишилося обгризене гусяче перо за вухом, бо в похвальбу, що володiє латинським i грецьким дiалектами, нiхто не вiрив. При Ждановiй з'явi голоколiнчики заворушилися, забликали на нього лiнивими, неприязними очима. Ждан вже збирався вшитись звiдси, як раптом на колодi посунувся дебелий, з великою кудлатою головою козарлюга у чистiм, хоч i не дорогiм тузинковiм жупанi й сказав:
— Сiдай, хлопче. У ногах правди немає.
Козак вочевидь не був голоколiнчиком. Ждан оддав йому поглядом дяку, сiв на лискучу колоду. Скосив очi на козака. Сiчовик схожий на ведмедя — такий же великий i кудлатий. Руки волохатi, i стрiхами брови, i круглi очi — вирла.
Сiчовик поплямкав товстими губами й сказав:
— Бачу, зелений i на Сiч прибився недавно.
— Недавно.
— Якого ж ти роду — племенi? Як звати? Мене — Кирилом. Ждан не встиг вiдповiсти, як зашелестiло пiд шинком:
— Жмурко йде, Жмурко йде…
Через майдан дибав на довгих, негнучких ногах рибальський отаман Гринь Жмурко. Той отаман мав трохи кумедний вигляд — голова прикипiла до короткого тулуба, а ноги мав довгi — здавалося, того чоловiка вирiзали з дерева, трохи не дотримавши мiри. А Жмурко — бо приплющував очi. Вiн i зараз стулив їх — виднiлися тiльки вузенькi, наче прокраянi рiзаком, щiлинки, ще й по всiй пицi розвезена байдужiсть, буцiм Гринь вийшов так собi- прогулятися. Одначе Ждан небавом упевнився — байдужiсть була вдавана, а очi — щiлини помiчали все.
— Що, отамани — молодцi, гарна нинi вдалася погода, — мовив Жмурко й обвiв щiлинами очей виднокiл. — Дощу не навiє?
— Жабка зелененька ниньки стрибала по березi…
— I туман iз Чортомлика курiв угору.
— Зiбралися на посиденьки чи для якої справи? — правив своєї Жмурко, вiн не поспiшав, знав — бо псяюха: що довше тягнутиме линву, то коротшою вона буде в руках козакiв, згодяться на меншу платню.
— Не глумися, отамане.
— Став могорич.
— Я ще, може, й не попливу, — вдавано монявся Гринь. — Бо й плисти нi з ким.
— Як то нi з ким, а ми! — захвилювалися голоколiнчики.
— Поглянь, якi молодцi!
— Вже й не знаю, як бути. I риба, кажуть, погано йде.
— Вчора Хвесько приїхав, каже, є риба в лиманi. Судака взяв чималенько…
— Воно можна б i спробувати… Собi на збитки… Ет, будь що будь, — вдав, буцiм здається на прохання голоколiнчикiв.
— Став могорич, — гукали найнетерплячiшi, але на них зацитькали.
— Треба домовитись за цiну.
— Ви мою цiну знаєте…
— Це весняна цiна, — сказав Кирило. — Тодi риба плавом пливла. А тепер спробуй її добути…
— То й чекай весни.
I затнувся. Жмурко поводився хазяйновито, нахабно, одначе за тiєю нахабнiстю ховалася й деяка осторога — рибальський отаман сiчових голоколiнчикiв трохи й боявся.
Довго сперечалися, отаман трохи поступився, а тодi почав набирати ватагу. Диво, першим, кого вiн назвав, був Кирило Кайдан. Далi вказав на ще двох козакiв, якi не пропили чину, за ними — на Ждана, на тих козакiв, що сидiли на колодi оддалiк.
Назбирав ватагу чоловiк на двадцять. Тi, хто не потрапив у ватагу, загаласували, обкладали Жмурка крутою лайкою, погрожували, одначе тепер за його спиною стояла мiцна оборона, сказати б — сердюки, як у короля чи султана, й вiн нiкого не боявся, огризався й собi. Голоколiнчики вимагали могорича, але Жмурко сказав, що могорич буде вже на островi, знав: пiсля могорича ватагу не зiбрати. З Чортомлика, обкружлявши увесь сiчовий пiвострiв, пiдiгнали величезного човна на два демена i тепер iз старої дубової комори, аж за дорогою, носили до Пiдпiльної бочки з сiллю й катраном, зрiзи, вагани, сiтки великi й малi i неводи, звичайнi i велетенськi — матули, у яких крила — подоли по десять сажнiв, i всiляке iнше начиння.