Килiяна мимовiльним напруженням звiльнила зв'язанi рушником руки, здерла з обличчя прозорий серпанок.
— Я хочу жити! — закричала вона. — Не однiмай у мене i в себе сонце.
— Це чуже сонце, — глухо вiдповiв Лаврiн.
— Воно одне, — гукала вона, знайшовши у власних словах якусь iстину. — I любов одна.
— Але батькiвщина теж лише одна, — важко пiдвiв голову Лаврiн.
Далi їхнi голоси поглинув лемент юрби. Зненацька Лаврiн вiдчув тонкий щем пiд правим ребром, — велетенський, iз зарослими, як у ведмедя, грудьми турок таки досягнув його довгою блискучою швайкою, — й бiль у головi — удари падали на нього з усiх бокiв. Били кулаками, камiнням, палицями, вони б забили його на смерть, коли б один з аскерiв не загукав, що то буде кяфiру легка смерть. Юрба вiдринула, аскери мерщiй погнали його далi. Тепер дорога стелилася понад рiчкою, то вiдбiгала од неї, то пiдбiгала до самої води. В одному мiсцi той самий, велетенського зросту, дервiш хотiв пiдняти на березi камiнь, послизнувся i впав у спiнену воду. Вiн ураз опинився на глибокому, i його ледве витягли.
Тепер юрба бiгла до мiсця страти, й галас трохи вщух, але для Лаврiна те було ще гiрше: тепер до нього долинав кожен Килiянин поклик, кожен схлип. Вона квилила, ридала, просила зглянутися над її красою, молодiстю, над тим, що вона — сирота.
Лаврiн, коли тi слова сягнули його свiдомостi, вперше подумав холодно й сливе жорстоко, що те, либонь, на краще: нiкому буде побиватись i страждати. Вiн сам сирота, є в нього в свiтi дядько Мокiй Сироватка, котрий був мовби батьком, є кошовий отаман, але вони б не осудили його вчинку, їхнiми iменами, їхньою правдою йшов на муки.
Страшно було Лаврiновi слухати Килiянине ридання, страшно ставало слiв, котрi, мабуть, виплакувало її серце: про клятву на хуторi її батька, про ласкавi слова, якi шепотiв нещодавно в саду аги пiд присягою мiсяцевi, про те, як їм було гарно пiд тим мiсяцем. У нього затерпла душа, й вiн несамохiть прискорив ходу. Хоч i йти було нелегко. Важка, замочена напередоднi у водi, погризена шашелем колодка гнула його шию вниз. Хляпотiли на стертих до кровi ногах збучавiлi постоли з волової шкiри. Дорога була брукована, стара, нерiвна, каменi в нiй повипадали, i вiн раз по раз спотикався. Невимовна туга сповила Лаврiнове серце. До чорного болю в очах йому було шкода Килiяни, шкода й себе i шкода покидати цей бiлий свiт. Бо хоч i не килимами вiн стелився йому пiд ноги, а типчаками й ковилами, але ж стелився й тюльпанами, i вишневим цвiтом, i калиною з Килiяниної руки. У свiтi є двоє людей, якi його люблять, i хоч Килiяна проклинає той свiт i ту калину, так то з вiдчаю, вона любить його, i любить його iнший чоловiк, який зараз далеко — далеко, але який неначе й поряд. Без нього вiн, може, й не перенiс би тортур на цiй дорозi. Щось нiби обiрвалося в Лаврiновiй душi, але саме думка про кошового додала сили, адже знав: сам отаман вчинив би тiльки так. Вони там споминають його… I Сiрко, й дядько Мокiй. Й ще, може, довго виглядатимуть з полудня, аж поки… I обiрвав думку, як нитку на основi, бо знову почало наливатися жалем серце.
Поминули кладовище з невисокими надгробками — стовпчиками, сераль, вийшли за мiську стiну. Тут рiчка клекотiла в тiснiй ущелинi, а далi розливалася чималим плесом, по тому скелi знову поволi стискали її, синя, срiбляста стрiчка губилася за їх громаддям. Перед Лаврiном лежав широкий камiнний майдан, з того боку жовтiли якiсь споруди. Мабуть, то теж був сераль, там зупинялися на нiч тi, хто не встиг за дня в'їхати в мiсто. Лаврiн не знав, що замислили над ним турки, збагнув усе тiльки тодi, коли оглянувся назад. Побачив, що туди дивилися всi. Просто в червоно — чорну, полуплену стiну було вмуровано ряд великих залiзних гакiв, трохи далi, над самою водою, чорнiла шибениця. Пiд нею стояв кудум — плаский барабан на нiжках — i сидiв на маленькому ослiнчику турок з паличками.
Сотник аскерiв — юзбашi — важко, як гiркi горiхи, розламуючи українськi слова, мiшаючи їх з турецькими, запитав Лаврiна, чи той не передумав. Лаврiн похитав головою i сказав коротко й твердо:
— Йок.[35]
I сам ступив до стiни. Ступав по землi останнi кроки. Щезнуть слiди розбитих постолiв у бiлiй порохнi, i щезне все. Його надiї, його болi, його кохання до Килiяни — нiяковi усмiшки, несмiливi доторки, шал плотi пiвденної ночi. З того шалу не буде нiчого. Його нiяковiсть, його любов нiхто не продовжить. Його тривоги i надiї не переллються в iнше серце.
I однак щось залишиться по ньому. Залишаться iншi усмiшки, iнша любов — до широкого степу, до високих могил, до предкiвських заповiтiв. Вiн увесь у тому, вiн щезне — вони житимуть вiчно. Заради цього вiн i мусить твердо ступити останнi кроки.
Лаврiн ступав i думав серцем, у ньому й далi жили почуття волi, Великий Луг i вся рiдна земля.
Знову залементував натовп i заволала Килiяна. її обличчя стало блiде, як вiск, здавалося, з неї живої витекла кров, губи посинiли, й на них запеклася пiна.
— Будь ти проклятий родом i плем'ям своїм, — гукала вона. — Хай буде проклята година, коли зустрiлася з тобою. Щоб громи розвалили твоє Запорожжя, щоб чума поїла всiх козакiв!
А далi знову затужила й заголосила тонко, по — жiночому, тiпалася в лихоманцi, поки не впала на землю. Вона вже не чула, як загуркотiв кудум — iзiйшла з пам'ятi. Й не бачила, як четверо катiв у жовтих сорочках та зелених ковпаках притьма — поспiшали вправитися до спекоти — поволокли Лаврiна, як здирали з нього сорочку, як пiдняли й нахромили одразу на два гаки, вмурованi в сiру похмуру стiну. Стiну Мовчання. Одначе Лаврiн, котрому завiшений кривавим запиналом свiт згас, а потiм засвiтився знову, бачив усе. Як зв'язали Килiянi рушником руки та ноги, як вiднесли її в довгий чорний човен, i четверо туркiв одiпхнулися од берега. Пропливши трохи, двоє вперлися жердинами в дно, тримали човен на мiсцi, а двоє iнших позакачували рукави, просунули ще одну жердину пiд вузли, пiдняли жердину за кiнцi й занурили у воду. Потримавши якийсь час, вийняли дiвчину й поклали в човен. Потому припливли до берега, винесли й поклали Килiяну бiля Лаврiнових нiг.
Крiзь палюче жарево, яке горiло в головi, виливалося вогнем через очi, Лаврiн востаннє побачив її тонке, вигостреним пiдборiддям угору обличчя i всю її, закутану в бiле, дорогу й кохану. Вiн простив їй слова, якi кричали в непам'ятi. Останньою, що лишилася в серцi, силою молився боговi за її душу, щоб вiн прийняв її в райськi сади, щоб дарував їй мимовiльнi, спричиненi мукою, прокляття.
Собi не просив нiчого.
За нього молилися Великий Луг, вся Україна. Бiль скував його тiло, а думка й далi боролася, й боролося серце, й сповненим зневаги та ненавистi поглядом вiн подивився на ворогiв. Йому востаннє рiзонули зiницi гарячi червонi променi чужого сонця, останнiм зусиллям одвернувся вiд нього й подивився в рiдну сторону. Вже по тому голова впала на груди.
Мiсяць горiв у небi, як велетенський, начищений до блиску золотий дукач. Бiла дорога в голубому сяйвi здавалася сивою, вона перекраяла степ навпiл, губилася аж ген, де бiлi, полохкi зорi торкалися синього пруга. Там вона зливалася з широким Чумацьким Шляхом; сливе через те стiльки чумакiв не верталося додому: збивалися з путi, блукали по безкiнечних небесних шляхах.
Дорога — бiла од солi, сива од горя. Вона впиралася в соляне озеро, оддалеку схоже на звичайне, а насправдi — безводне. Воду випило палюче сонце, на чорнiм глеї лишилася бiла, товщиною в палець, кiрка. Зверху кiрка слiпучо — бiла, срiбляста, знизу — червона, татари кажуть, що то сiль всмоктує кров землi; згребена в купи, повантажена на вози сiль втрачає з часом червону барву. Правда то чи неправда, але людської кровi пролито за неї немало. Вельми дорога сiль на Сiчi, на Полтавщинi, на Слобожанщинi — по всiх краях. А тут солянi озера простяглися без кiнця — краю, й тiльки на деяких надламана кiрка, та й то бiля берега. Одначе спробуй доправ цей божий дар за тисячу верст, коли кожна верства промiряна смертю в обидва кiнцi. Починаючи з найпершої.
…Бiля озера стояло вiсiмнадцять навантажених возiв, на бiлiй солянiй корi лишилися слiди важких чумацьких чобiт, i низенька лозова запрута, й двi дерев'янi лопати. Iншi лопати вже лежали в мажарах, присипанi сiллю.