Козацька старшина України, спираючись у проведеннi своєї соцiальної полiтики на царизм, прагнула консолiдуватися з панiвним класом Росiйської держави, зайняти повноправне мiсце на феодальнiй iєрархiчнiй драбинi. В небуття йшли часи вiдносно демократичного козацького устрою, а феодально крiпосницькi тенденцiї стали визначальними в усiх сферах економiчного життя i надбудовних iнституцiй тогочасного суспiльства
У другiй половинi XVII ст. рiзко ускладнилося полiтичне становище українських земель. Шляхетська Польща, не вiдмовившись вiд своїх великодержавних устремлiнь, почала вiдкриту агресiю проти Росiйської держави. Не залишили своїх давнiх намiрiв поневолити українськi землi також султанська Туреччина i її васал — Кримське ханство. Складною i напруженою була внутрiшня полiтична ситуацiя. Смерть гетьмана Б. Хмельницького (1657 р.) розв'язала руки частинi козацької старшини, яка групувалася навколо колишнього генерального писаря I. Виговського, що став на шлях вiдкритої зради iнтересiв українського народу. У 1660 р Правобережна Україна знову потрапила пiд владу Речi Посполитої. Тут розпочалася калейдоскопiчна змiна марiонеткових гетьманiв та генеральної старшини. Позбавленi реальної пiдтримки з боку народу, вони з'являлися i зникали з полiтичної арени, залишаючи пiсля себе пограбованi й спаленi дотла села та мiста, тисячi загублених людських життiв.
У вiдповiдь на посилення соцiального гнiту та зрадницьку полiтику старшинських згрупувань по Українi прокотилася могутня хвиля народних виступiв. У 1657–1658 рр. у полум'ї повстання, очолюваного патрiотами сподвижниками Б. Хмельницького полковником М. Пушкарем i кошовим отаманом Я. Барабашом, запахкотiла Лiвобережна Україна. В 1663–1665 рр. розгорнувся масовий народний рух селянсько — козацьких мас Правобережжя. Загони I. Поповича, I. Сербина I. Децика, В. Дрозденка та iнших контролювали великi райони Паволоцького полку, Полiсся, Київщини, Брацлавщини. У 1666 р. вiдбувся виступ проти старшини i царських воєвод козакiв Переяславського полку. Це лише незначна частка збройних повстань i виступiв, якi охопили землi України в 50–60–х рр. XVII ст.
Таким був iсторичний фон, на якому розгортаються основнi сюжетнi лiнiї роману Ю Мушкетика" Яса".
Автор обмежив свою розповiдь хронологiчними рамками 70–х рр. XVII ст. Проте досить часто вiн робить екскурси у минуле (часи визвольної вiйни 1648–1654 рр.) i тим самим створює цiльне художнє полотно iсторiї України в межах всiєї другої половини XVII ст. В центрi уваги автора — життя Запорозької Сiчi, суспiльно — полiтичний устрiй, побут i звичаї козакiв, їхня боротьба проти ординцiв та власних феодалiв. Вiдомо, що Запорозька Сiч з часу свого виникнення (XVI ст.) вiдiгравала визначну роль в iсторiї українського народу, вона упродовж ряду столiть залишалася вогнищем i головним гальванiзатором антифеодальних i визвольних рухiв, могутнiм щитом проти нападiв татарських i турецьких завойовникiв. Як правильно говориться у романi, Сiч не втратила свого значення i пiсля подiй визвольної вiйни 1648–1654 рр. та возз'єднання України з Росiєю. У другiй половинi XVII ст. (до 1709 р.) вона була розташована поблизу сучасного м. Нiкополя i являла собою добре укрiплене мiсто — фортецю. Сiч продовжувала залишатись своєрiдним полiтично — адмiнiстративним вiйськовим та господарським центром обширних районiв Запорожжя. На Сiчi зберiгалися традицiйнi органи козацького самоврядування. Вищим органом влади тут вважалась загальна вiйськова рада, у якiй формально мали право брати участь усi козаки. Виконавчi функцiї належали спецiальному органу старшинської адмiнiстрацiї, так званому кошу, очолював який отаман з найближчими помiчниками — обозним, вiйськовим писарем, суддею та осавулами.
У 60–х рр. XVII ст. в полiтичному статусi Запорозької Сiчi сталися певнi змiни. Згiдно з умовами Андрусiвського договору про перемир'я мiж Росiєю i Польщею (1667 р.), Сiч знаходилася у подвiйному пiдпорядкуванi обох держав. Проте насправдi запорожцi визнавали лише пiдданство Росiйської держави. Характерно, наприклад, що вже на початку 70–х рр. XVII ст. навiть у своєму листуваннi кошовi отамани пiдписувалися так: "Отаман Вiйська його царської пресвiтлої величностi Запорозького кошовий"[36]. Як правило, всi значнi зовнiшньополiтичнi акцiї Сiч узгоджувала з росiйським урядом.
Чимало сторiнок у романi присвячено опису побуту i звичаїв запорожцiв, вiйськових рад, форм судочинства. Ю Мушкетик справедливо наголошує на нових явищах та змiнах, якi сталися у внутрiшнiй структурi життя та дiяльностi Сiчi. Поступово обмежувався демократичний принцип участi у загальних радах широких кiл козацтва. Заможна козацька верхiвка i сiчова старшина, використовуючи економiчнi важелi, шляхом пiдкупу i навiть насильства добивалися ухвали рiшень, якi задовольняли їх вузькоегоiстичнi iнтереси. Намiтилася тенденцiя до обмеження функцiональних можливостей самих рад. Вiдомо, наприклад, що кошовi отамани, починаючи з 70–х рр., дедалi частiше збирали закритi наради старшини i заможного козацтва, пiд час яких вирiшувались всi найважливiшi питання життя Вiйська Запорозького (характерно, що до скликання таких нарад неодноразово вдавався навiть I. Сiрко)[37].
Варто пiдкреслити, що, незважаючи на специфiку свого вiйськового адмiнiстративного устрою, Запорозька Сiч залишалася складовою i невiд'ємною частиною всiх українських земель, її внутрiшнє життя пiдпорядковувалось спiльним закономiрностям розвитку Лiвобережної i Слобiдської України У серединi XVII ст. пiд впливом товарно — грошових вiдносин на Запорожжi спостерiгався невпинний розвиток землеробства i тваринництва. Зимiвники заможних козакiв поступово перетворювались у багатогалузевi господарства, якi приносили значнi прибутки їх власникам. Багатий документальний матерiал свiдчить про значне поширення на Запорожжi рiзних промислiв — рибальства, бджiльництва, мисливства. Вiдомо також, що в самiй Сiчi постiйно дiяли ремiсничi майстернi (зокрема по виготовленню та ремонту зброї). Запорожцi забезпечували себе морськими чайками, рiзної величини та призначення рибальськими суднами.
Як зазначалося, господарський розвиток Запорожжя вiдбувався не iзольовано, а в тiсному взаємозв'язку з iншими українськими землями. Сiч пiдтримувала iнтенсивнi економiчнi вiдносини з Лiвобережжям, Правобережною та Слобiдською Україною. За межi краю вивозились мед, шкiри, хутро, риба, вiск, рогата худоба та конi. Предметами ввозу, як правило, були хлiб, сiль, фураж для коней, а також зброя, боєприпаси, сукно. Певна господарська залежнiсть Сiчi вiд iнших українських земель, насамперед Лiвобережжя, часто використовувалася гетьманами для полiтичного тиску на Запорожжя. Ю Мушкетик наводить справжнi iсторичнi факти, якi свiдчать про спроби гетьмана I. Самойловича економiчно iзолювати Сiч, добитися окремих уступок та потрiбних йому рiшень з боку запорозького коша.
У романi добре вималюваний процес соцiальної диференцiацiї в середовищi запорозького козацтва. У зазначений час рiзко зросла поляризацiя економiчних iнтересiв рiзних категорiй запорожцiв. Спостерiгався iнтенсивний кiлькiсний рiст груп козакiв, що в документах фiгурують як" лучшi","старшi","знатнi". В їх руках поступово нагромаджувалися значнi матерiальнi багатства у виглядi зимiвникiв, великих табунiв худоби, ремiсничих майстерень, риболовецьких промислiв тощо."Лучшему товариству" протистояла багатотисячна маса запорозької голоти, позбавлена будь — яких засобiв до iснування. Мiж цими обома полярними групами запорожцiв постiйно точилася гостра боротьба, яка досить часто виливалася у вiдкритi збройнi конфлiкти.
I все ж феодальний гнiт на Запорожжi був порiвняно слабшим, нiж на iнших українських землях. Це спричиняло масовий потiк сюди втiкачiв з Лiвобережжя, Слобожанщини, Правобережжя i навiть Схiдної Галичини та Закарпаття. Склад запорозького козацтва постiйно поповнювався також вихiдцями з Росiї, Бiлорусiї, Молдавiї, Польщi. Поповнення запорожцiв найбiльш радикально настроєними соцiальними елементами, висока вiйськова виучка, створення своєї вiйськово — полiтичної органiзацiї — все це висувало їх в авангард численних антифеодальних рухiв селянських мас українських земель. Як правило, вони очолювали повстанськi загони, з їх середовища досить часто виходили народнi iдеологи тощо. Слiд мати на увазi i те, що уклад життя козакiв (вiдсутнiсть панщини, особиста свобода, участь у загальних вiйськових радах та iн.) завжди iмпонував багатомiльйоннiй масi залежного селянства, ставав його своєрiдним iдеалом та стимулом до боротьби проти визискувачiв.
37
[37] Апанович О. М. Запорозька Сiч у боротьбi проти турецьке татарської агресiї 50–70–тi роки XVII ст. — К, 1961, с. 34, 35