Роман Ю. Мушкетика" Яса" — широкомасштабне художнє полотно, на сторiнках якого живуть, мислять i дiють як справжнi iсторичнi особи, так i персонажi, вигаданi творчою уявою автора. В галереї художнiх образiв у творi чiльне мiсце по праву належить Iвану Дмитровичу Сiрку (р. н. невiдомий — п. 1680 р.) — легендарному кошовому отаману, чиї дiяння вiдбитi не лише на сторiнках офiцiйних документiв i лiтописiв, але й навiки вкарбованi у пам'ятi народнiй. Численнi перекази, легенди й оповiдання, думи та пiснi вiдтворюють образ козацького проводиря — грiзного i чуйного, улюбленця широких мас козацтва i" шайтана" для ворогiв. I. Сiрко належав до тiєї категорiї козацьких керiвникiв, яких висунула на полiтичну арену складна епоха XVII ст. Данi про раннiй перiод життя цiєї людини надзвичайно скупi. Вiдомо, що вiн народився у слободi Мерефа (Харкiвщина) у козацькiй сiм'ї. Очевидно, свою службу розпочав у запорозькому вiйську, де, завдяки своїм особистим якостям, став добре вiдомим серед широких кiл козацтва. Брав участь у визвольнiй вiйнi українського народу 1648–1654 pp.[38] Наступний перiод його життя тiсно пов'язаний iз Запорозькою Сiччю. Саме в цi роки I. Сiрко завоював широку популярнiсть у народi як непримиренний ворог польської шляхти та ординцiв, безстрашний воїн i талановитий вiйськовий керiвник. У 1663 р. вiн вперше обирається кошовим отаманом, це у Вiйську Запорозькому була надзвичайно впливова, авторитетна посада. Скрiзь i всюди бути першим, високо тримати статус Сiчi i репрезентувати її у переговорах з iноземними державами — це лише незначна частка вантажу, покладеного на плечi I. Сiрка. I протягом усього життя й своєї суспiльно — полiтичної дiяльностi вiн з великою гiднiстю i честю нiс його.
Документи фiксують участь I. Сiрка у полiтичному життi України вже наприкiнцi 50–х — початку 60–х pp. XVII ст. Вiн вiв активну боротьбу проти шляхетської Речi Посполитої та її ставленикiв гетьманiв I. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетерг. Наступнi роки були насиченi органiзацiєю кошовим отаманом народної боротьби проти польсько — шляхетської та турецької експансiї на українськi землi Очолюванi ним загони запорожцiв здiйснили ряд успiшних походiв на Правобережну Україну та Кримське ханство. Особливо вдалим був похiд 1667 р. на Крим, пiд час якого загiн козакiв зайняв Кафу та iншi мiста й визволив двi тисячi невiльникiв[39].
Значний масив матерiалу у романi присвячений взаєминам I. Сiрка з правобережним гетьманом П. Дорошенком, їх, очевидно, слiд розглядати у загальноiсторичному контекстi розвитку полiтичних подiй на Українi в 60–70–х pp. XVII ст. Вiдiрване вiд iнших українських земель, Правобережжя стало ареною жорстокої боротьби не лише султанської Туреччини та її васала Кримського ханства з шляхетською Польщею, але й представникiв окремих старшинських угрупувань. У 1665 р. владу тут захопив П. Дорошенко, який притримувався вiдкритої турецько — татарської орiєнтацiї (у 1669 р. вiн навiть офiцiйно оформив перехiд України пiд протекторат султанської Туреччини)[40] У цьому зв'язку варто пiдкреслити, що блюзнiрськi спроби представникiв буржуазної та буржуазно — нацiоналiстичної iсторiографiї показати правобережного гетьмана як виразника iнтересiв українського народу позбавленi будь — якого реального грунту. Шлях до гетьманської булави був для П. Дорошенка шляхом дворушництва, безпринципностi та гради. Свого часу вiн пiдтримував полiтику I. Виговського, згодом переметнувся в табiр Ю. Хмельницького, брав участь у загарбницьких походах польського короля Яна II Казимира на Лiвобережну Україну. Пiсля того, як його було оголошено гетьманом, вiн, як зазначалося, вступив у союз з Туреччиною й Кримським ханством.
Правобережна Україна стала ареною жорстокої полiтичної боротьби. Поряд з П. Дорошенком претендентами на гетьманство виступили П. Суховiй, що опирався на допомогу Кримського ханства, й М. Ханенко — прибiчник шляхетської Польщi. Результатом цiєї боротьби, в якiй були зацiкавленi в першу чергу iноземнi держави, стало величезне спустошення й пограбування Правобережної України. У 1672 р. окремi татарськi чамбули доходили до Вiсли, Сану i Карпат. Десятки тисяч людей було полонено i вiдправлено на невiльницькi ринки. Iншi, рятуючись вiд ординцiв, тiкали на територiю Росiйської держави. Рiч Посполита змушена була укласти з султанською Туреччиною договiр (жовтень 1672 р.), згiдно якого частина Правобережної України (Подiлля) переходила пiд владу Порти. Брацлавщина й пiвденна Київщина залишалися в руках турецького ставленика П. Дорошенка. Крiм того, шляхетська Польща зобов'язувалась виплатити Туреччинi величезну контрибуцiю — 80 тис. талерiв одразу i щорiчно давати 22 тис. злотих данини[41].
У цiй складнiй ситуацiї I. Сiрко проводив лiнiю, спрямовану на припинення боротьби окремих старшинських угрупувань та змiцнення росiйсько — української єдностi. Вiн належав до тiєї частини патрiотично настроєної козацької старшини, чиє полiтичне кредо характеризувалося вiрнiстю рiшенням Переяславської ради 1654 р., визначеною позицiєю щодо подiй на українських землях. Його вимоги, а головне практичнi дiї, були спiвзвучнi прагненням i настроям широких верств народу (особливо iдея росiйсько — української єдностi), вiдповiдали їхнiм думам, надiям та сподiванням[42]. Очолюванi I. Сiрком, запорожцi здiйснили ряд вдалих походiв проти Кримського ханства й турецьких фортець. Вони громили загони Суховiя та ординцiв, завдавши їм вiдчутних поразок пiд Ольхiвцями й на Тясминi. Кошовий отаман у всi перiоди свого життя та дiяльностi виступав проти ворожої українському народу полiтичної лiнiї П. Дорошенка, який орiєнтувався на султанську Туреччину. Не випадково проти народного улюбленця телися тенета змов та пiдступництв. Сучасник цих подiй писав, що правобережний гетьман" хотiв яким — небудь способом зжити з свiту Сiрка, цiлковитого противника його планiв, страшного татарам ворога, людину, що начебто за допомогою якогось передчуття вiдвернула український народ вiд протекторату Туреччини. 3 цiєю метою кiлька разiв запрошував його на конференцiю пiд покровом зовнiшньої дружби, зрадницьки готувався припинити його життя. Тiльки досвiдчений противник не потрапив в його сiтi. 3 тим бiльшою наполегливiстю думав Дорошенко, як би позбутися людини, яку ненавидiв, вiн довго шукав засобiв для цього"[43].
Контакти I. Сiрка з П. Дорошенком (до речi, досить повно вiдтворенi у романi) не означали вiдступництва кошового отамана вiд своїх полiтичних принципiв В серединi 70–х рр. XVII ст. ситуацiя на Правобережжi складалася не на користь гетьмана. Ще на початку 1674 р на правий берег Днiпра було здiйснено спiльний похiд росiйської армiї i лiвобережних козакiв, внаслiдок якого десять полкiв Правобережної України оголосили про своє возз'єднання з Лiвобережною Україною в складi Росiйської держави. Активiзувалася боротьба Запорозької Сiчi проти експансiї султанської Туреччини й Кримського ханства. Протягом 1675 р. запорожцi, очолюванi I. Сiрком, неодноразово громили ординцiв пiд Перекопом й на узбepeжжi Криму. Яскравою сторiнкою у спiльнiй боротьбi росiйського та українського народiв проти iноземних завойовникiв став спiльний похiд восени 1675 р. запорожцiв та донцiв разом з калмиками на Кримське ханство[44]. (Деталi цього походу також вiдтворенi в романi Ю. Мушкетика) Занепокоєнi можливими наслiдками цiєї акцiї, татарськi загони залишили Правобережжя и спiшно повернулись у Крим.
Позбавлений вiйськової пiдтримки з боку ординцiв, П. Дорошенко опинився в цiлковитiй iзоляцiї На Правобережжi пiднялася нова хвиля народних виступiв проти гетьмана запроданця Визрiвало невдоволення i серед найближчого оточення турецького ставленика. Вiдомо, наприклад, що бiльша частина старшини залишила Чигирин i перейшла на Лiвобережжя. I. Сiрко, який репрезентував думку Сiчi про те, що необхiдно припинити мiжусобицi, в цiй ситуацiї виступив iнiцiатором органiзацiї посольства запорожцiв до П. Дорошенка з тим, щоб домогтися вiд останнього прийняти росiйське пiдданство (Це питання розглядалося на загальнiй вiйськовiй радi ще 12 березня 1675 р.)[45]. У романi виразно показано, як невдовзi в гетьманську резиденцiю прибув об єднаний загiн запорожцiв та донцiв (500 чол.) на чолi з кошовим отаманом. Триденнi переговори завершилися складанням П. Дорошенком присяги на вiрнiсть Росiйськiй державi[46]. Одночасно вiн передав I Сiрку гетьманську булаву, бунчук, прапор i деяке озброєння фортецi.
38
[38] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко — славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков. — СПб., 1894, с. 5, 10.
42
[42] Звичайно, слiд мати на увазi, що I. Сiрко був представником козацької старшини. Йому належали хутори на Слобiдськiй Українi, млини й будинки на Лiвобережжi, велика пасiка на Запорожжi.
43
[43] Цит за Анапович О М Запорозька Сiч у боротьбi проти турецько — татарської агресiї. 70–тi роки XVII ст. — К, 1961, с. 247