Оцiнки та ставлення до цiєї полiтичної акцiї з боку рiзних суспiльних категорiй населення України та Роси були далеко не однозначними. Побоюючись втратити владу, лiвобережний гетьман I. Самойлович розпочав кампанiю оббрiхування I. Сiрка i запорожцiв. Певне невдоволення формальною стороною справи висловив царський уряд, який вважав, що лише йому належить право на затвердження чи усунення неугодних гетьманiв. Вiн зажадав вiд П. Дорошенка присягнути гетьману I. Самойловичу i командуючому росiйськими вiйськами на Українi Г. Ромодановському[47]. Iншою була реакцiя на подив Чигиринi з боку Запорожжя Сiч в цiлому пiдтримувала цю полiтичну акцiю, оцiнюючи присягу П. Дорошенка як свою безкровну перемогу над султанською Туреччиною. Безперечно, характеризуючи ставлення Вiйська Запорозького до цих подiй, слiд мати на увазi i певнi амбiцiї запорозької старшини, що здавна прагнула грати основну роль у полiтичному життi України.
Що стосується П. Дорошенка, то вiн продовжував зачитатися у своїй чигиринськiй резиденцiї i вiв подвiйну гру. Лише у 1676 р. П. Дорошенко склав зброю перед вiиськами Г. Ромодановського та I. Самойловича.
Ю. Мушкетик у романi" Яса" прагне показати соцiальне економiчне та суспiльне життя на Українi у другiй половинi XVII ст. у всiй його скiлдностi та суперечностi. Автор вдало вiдтiнив новi тенденцiї, якi з'явилися i набули поширення у господарському розвитку та соцiальному становищi рiзних суспiльних категорiй населення Лiвобережжя. Зокрема, вiн показав поступовий, але неухильний процес феодалiзацiї козацької верхiвки, нагромадження у її руках значних земельних воiодiнь i тисяч залежних селян Зажерливiсть, користолюбство нестримну жадобу збагачення, цинiзм при виборi методiв досягнення мети репрезентує у романi гетьман Лiвобережноi України I. Самойлович (1672–1687). Гетьманська булава дала йому якнайширшi можливостi до швидкого збагачення. Вiдомо, що вiн належав до категорiї найбiльших землевласникiв Лiвобережжя (лише у Стародубському полку гетьман володiв 12 вiльними вiйськовими селами). В рiзних районах краю йому належали млини, цеховi майстернi, руднi, винокурнi, пiдприємства по виготовленню полотна та селiтри. Спецiальнi представники цього феодала вели великi за обсягом торговi операцiї на ярмарках й ринках України та ценiральних районiв Росiйської держави[48]. Збагачувались як родина гетьмана, так i його найближче оточення. Наприклад, на" вспартя i подпоможенiє"вiн передав своєму синовi ряд сiл у Стародубському полку i млини на р. Ворi. Значний вплив на I. Самойловича мав переяславський купець I. Томара, дiти якого зайняли високi старшинськi посади у гетьманськiй старшинськiй адмiнiстрацiї[49]. Козацька старшина, поступово вiдособлюючись вiд решти козацтва, домагалася поширення на неї прав i привiлеїв росiйського дворянства.
Суперечностi мiж I. Самойловичем та I. Сiрком не були суперечностями двох рiзних за характером людей. Вони мали глибше корiння i своєрiдно вiдображали рiзнi погляди на суспiльно — полiтичнi процеси, що вiдбувалися на Українi в другiй половинi XVII ст. Козацька старшина Лiвобережжя, добиваючись привiлеїв, ставала на цiлях поступового обмеження особистих прав i привiлеїв рядового козацтва та селянства, завойованих ними в ходi шестилiтньої кровопролитної вiйни з класовим ворогом. Запорозька Сiч завжди розглядалася українськими гетьманами як осередок вольницi, а кiш Вiйська Запорозького — як небезпечний суперник v боротьбi за домiнуюче мiсце у полiтичнiй сферi.
З iншого боку, незважаючи на певну деформацiю свого суспiльне полiтичного устрою, Запорожжя залишалося важливим центром антифеодальних i визвольних рухiв на українських землях Йому по праву належала роль основного форпосту у боротьбi проти турецько — татарської агресiї та зрадницької полiтики старшинської верхiвки рiзної орiєнтацiї. Як зазначалося, Сiч була важливим фактором внутрiполiтичного життя України. Пiд час роботи так званих" чорних" рад (тобто рад, у яких брали участь широкi верстви народу), голос запорожцiв у виборах гетьмана мав вирiшальне значення (наприклад, у Нiжинськiй радi 1663 р.). Запорожжя прагнуло також виконувати роль своєрiдного гаранта у пiдтриманнi традицiйного вiйськово — адмiнiстративного устрою на Українi i надзвичайно насторожено ставилося до порушення будь — яких його прерогатив.
Юрiй Мушкетик розкриває в образах iсторичнi взаємозв'язки запорозького та донського козацтва, що, як вiдомо, мали глибоке корiння. Донцi та запорожцi протягом багатьох столiть здiйснювали спiльнi походи проти султанської Туреччини й Кримського ханства, на єдинiй класовiй основi вели боротьбу з власними феодалами. Солiдарнiсть запорозького та донського козацтва з особливою силою проявлялася в роки великих збройиих. повстань, якi охоплювали значнi територiї країни й вимагали напруження всiх матерiальних та духовних сил народу.
Романiст досить промовистими штрихами вiдтворив полiтичнi контакти I. Сiрка з керiвником селянської вiйни 1670–1671 pp. в Росiї С. Разiним. Цi взаємини проводирiв запорозького та донського козацтва базувались на досить‑таки мiцнiй основi. Численнi документи, якi леребувають нинi у розпорядженнi iсторикiв, свiдчать про активiзацiю переселенського руху селян i козакiв України в 60–70–х pp. XVII ст. на територiю Дону. В грамотi приказу Казанського дворця вiд 22 березня 1667 р. зазначалося, наприклад, що" во многие‑де в донские городки пришли с Украины беглые боярские люди и крестьяне з женами и з детьми…"[50]. Частина з них, безперечно, взяла участь у селянськiй вiйнi. На всiх етапах повстання у складi разiнських загонiв значну питому вагу складали вихiдцi з України, насамперед запорозькi козаки з їх великим вiйськовим досвiдом. Так, у виписцi приказу Казанського дворця (лютий 1660 р.) — документа, пiдготовленого на основi вiдписок городових воєвод, прямо говорилося про те, що" из запорожских‑де городков черкасы и из донских городков казаки, которые голутвенные люди к нему, Стеньке с товарищи, идут беспрестанно, а он‑де, Стенька, их оссужает и уговаривает всячески"[51]. Вiдомо також, що з розвитком подiй повстання кiлькiсть втiкачiв з України на Дон неухильно зростала, а їхня участь у селянськiй вiйнi помiтно урiзноманiтнювалась.
Суспiльно — полiтична ситуацiя та атмосфера невдоволення соцiальною полiтикою панiвного класу на Українi, безперечно, враховувалася С. Разiним. Ще в груднi 1669 р. пiд час перебування у Черкаську на козацькому крузi обоговорювалося питання про те, що" вiн хочет атаманов и казаков лутчих людей побить, а сам собрався иттить в Запороги рекою Донцом"[52]. У наступний час керiвник повстання налагодив тiснi контакти з рядом полiтичних дiячiв України, зокрема з кошовим отаманом I. Сiрком[53]. Мiж ними встановилися iнтенсивне листування й передача вiдомостей через таємних агентiв. Готуючи похiд вiйська" к Москве против бояр", С. Разiн, за словами очевидцiв,"под Царицыным готовил суды и ждал к себе из черкаских городов на помочь многих черкас с полковником с Серком"[54]. Зацiкавлений у тiснiй координацiї дiй, керiвник повстання у рядi випадкiв у своїх листах та грамотах звертався безпосередньо до широких кiл запорозького козацтва. Донський станичний отаман Р. Калужнiн в" распростых речах" у приказi Казанського дворця в сiчнi 1671 р. говорив, що С. Разiн намагався" в Запороги… послать прельщать, чтобы потому ж шли на государевы городы, а писал к ним о том, что будто ево, Стеньку с товарищи, и их, запорожских казаков, хотят бояря сводить з Дону и из Запорог"[55]. Побiчним пiдтвердженням тiсних полiтичних вiдносин, якi iснували мiж Доном i Запорожжям, є i той факт, що частина" прельщений" С. Разiна i його отаманiв написана вiд iменi" Великого войска Донского и Запорожского"[56].
48
[48] Борисенко В. И. Соцiально — економiчний розвиток Лiвобережної України в другiй половинi XVII ст. — К, 1986, с 73, 123, 130, 156
50
[50] Крестьянская война под предводительством Степана Разина. Сборник документов. — М., 1954, т. 1, с. 73.
53
[53] Стецюк К… Вплив повстання Степана Разiна на Україну. (З iсторiї спiльної боротьби росiйського i українського народiв проти феодально — крiпосницького гнiту). — К., 1947, с. 75, 86–91