Заклики керiвника селянської вiйни в Росiї"побить бояр","мирских кровопивцев","начальных людей" i визволити" черных людей" вiд феодалiв знаходили широкий вiдгук серед трудящих мас України. В один iз важливих районiв повстання перетворилась Слобожанщина. Неспокiйно було на Лiвобережжi, де також дiяли дрiбнi загони повстанцiв. Загалом селянська вiйна 1670–1671 pp. пiд керiвництвом С. Разiна вiдiграла важливу роль у справi консолiдацiї сил селянсько — козацьких мас Росiї та України у їх боротьбi з панiвним класом.
У своєму творi Ю. Мушкетик торкнувся питання про мiсце i роль самозванства в iсторiї народних рухiв. Поява в 1673 р. на Сiчi самозванця Симеона не була якоюсь незвичайною подiєю i мала прецеденти у вiддаленому iсторичному минулому (згадаймо, наприклад, Лжедмитрiя I i Лжедмитрiя II) Росiї[57]. Проте цей мотив роману цiкавий як своїм драматичним аспектом, так i спробою автора охарактеризувати свiтогляд пригноблених категорiй населення у перiод пiзнього феодалiзму.
Монархiчнi iлюзiї селянсько — козацьких мас були прямим результатом економiчних умов iснування дрiбного патрiархального господарства. Задушений безпросвiтною нуждою, податками, жорстокою експлуатацiєю, селянин не розумiв класової природи самодержавства. Вiн наївно вiрив в iснування" доброго царя" — захисника вiд соцiальної експлуатацiї, помiщикiв i лихоiмства судiв. На думку народних мас, цей" добрий цар" був вiддiлений вiд них придворною клiкою, чиновниками, мiсцевою владою, каральними командами. Бiльше того, народ прагнув опертися на авторитет царя i використати його як органiзуючу засаду у боротьбi за полiпшення умов свого життя. Отже, самозванство було лише специфiчною оболонкою, пiд якою приховувався соцiальний змiст того чи iншого народного руху.
Однак цим не вичерпується характеристика феномена самозванства. Досить часто самозванцями були звичайнi авантюристи, що користувалися пiдтримкою певних полiтичних сил як в серединi країни, так i за її межами. Тодi навколо самозванцiв органiзовувались рiзнi таємнi гуртки та плелися нитки змов.
"Царевич Симеон" не належить до значних та колоритних фiгур в списку самозванцiв XVII ст. Проте його прибуття вiдiграло помiтну роль в активiзацiї суспiльно — полiтичного життя на Сiчi. Тут вiдбулося декiлька бурхливих козацьких рад, на яких виступили царськi посли i самозванець[58]. Пiдтримка Сiччю" царевича Симеона" зумовила навiть наростання деякої напруженостi у вiдносинах мiж урядовими колами Москви i кошовою старшиною. В цiй iсторiї слiд диференцiювати причини прихильного ставлення до самозванця козацьких мас з одного боку та I. Сiрка — з iншого. Сiчова сiрома наївно бачила в особi Симеона справжнього виразника їхнiх соцiальних iнтересiв, здатного сказати вагоме слово на захист скривджених та експлуатованих, а I. Сiрко прагнув використати його у полiтичних планах як один iз засобiв тиску на царський уряд.
Юрiй Мушкетик виступає в романi як тонкий знавець джерел i спецiальної лiтератури. Окремi вкраплення та згадки у документах i лiтописах пiд пером автора розростаються у захоплюючi картини художнього твору. Наведемо лише один приклад. Мимохiть, лише кiлькома штрихами, у романi згадано про С. Палiя та I. Мазепу. Але як проникливо пiдмiчено основнi риси цих осiб, змальовано контрастнiсть їх образiв. Героїчна постать улюбленця народу Семена Палiя з одного боку i зрадництво й пiдступнiсть вже на початку своєї полiтичної кар'єри Iвана Мазепи — з iншого. Хiба потрiбне тут багатослiв'я?
Як же далi розвивався iсторичний процес на Українi? Яка була доля iсторичних осiб, зображених у романi? Вже у 1677–1678 pp. росiйськi ратнi люди й козацькi полки дали вiдсiч турецько — татарським загарбникам, якi зробили спробу поневолити всю Правобережну Україну (так званi Чигиринськi походи). До речi, помiтний вклад у вiдсiч ворожої навали внесли тодi запорозькi загони, очолюванi I. Сiрком. Майже до останнiх днiв свого життя легендарний кошовий отаман був на передньому краї боротьби з ординцями. 1 серпня 1680 p. його не стало. Згiдно повiдомлення лiтопису С. Величка,"того ж лета Иван Серко славнiй отаман кошовiй, в Грушовце пасеце своей, чрез неколикое время поболевши, преставися от жизни сея, августа 1, и припроваженнiй водою до Сечи Запорожской, и погребен чесно всем войском Низовим Запорожским в полю за Сечою, против Московского окопу, где иншое товариство Запорожское погребалося. Погребен теж знаменито, августа 2, з многою арматною и мушкетною стрельбою и со великою всего войска Низового жалостiю, яко по том вожду своем справном и щаслнвом, которiй от младости, аж до старости своея воєнними бавячися промислами, не тилко значне Крим воевал и некоторiи в нем попалил гради, также и в полях диких на розних месцах многiє Татарскiе громлювал чамбули, и плененнiй ясир христiянскiй отгромлювал; але и в Чорное море лотками вплинувши, на розних месцах не малiє бесурманам чинил шкоди и раззоренiя, а по морю Чорному корабле и катарги, з Константинополя в Крим, Азов и на иннiе месца пливучiе, громлювал и з великими здобычамн щасливе з войском Запорожским до Коша своего повергался, которого все войско зело любило и за отца своего почитало"[59].
У наступний час боротьба за визволення споконвiчних слов'янських земель Приазов'я та Причорномор'я не припинялася. У 80–х pp. XVII ст. росiйське вiйсько, до складу якого входили лiвобережнi козацькi полки, двiчi здiйснило походи на Крим. Проте, погано пiдготовленi, вони виявилися невдалими. Пiд час одного з них (1687 р.) втратив гетьманську булаву I. Самойлович. Його було звинувачено у таємних зв'язках з кримцями, заарештовано й заслано до Сибiру. На так званiй Коломацькiй радi 25 липня 1687 р. старшина обрала гетьманом генерального осавула I. Мазепу, якого пiдтримав всесильний В. Голiцин. Боротьба проти турецько — татарської агресiї точилася ще протягом багатьох десятилiть. Лише внаслiдок переможних росiйсько — турецьких вiйн 1768–1774 pp. i 1787–1791 pp. було остаточно вирiшене питання про визволення Пiвнiчного Причорномор'я й утвердження Росiйської держави на Азовському й Чорному морях.
В кiнцi XVIII ст. сталася ще одна подiя, яка мала велике значення в iсторичнiй долi українського народу. В результатi другого (1793 p.) й третього (1795 p.) подiлiв Польщi до складу Росiї увiйшли правобережнi землi. Справа Семена Палiя i його сподвижникiв, учасникiв гайдамацького руху й славнозвiсної Колiївщини 1768 р. не була марною. Своєю боротьбою вони наблизили час визволення й возз'єднання всiх українських земель в складi Росiйської держави
Роман Ю. Мушкетика" Яса" — художнiй твiр, а не спецiальне iсторичне дослiдження. На його сторiнках дiє чимало персонажiв, народжених творчою уявою автора. Виписанi вони iз знанням iсторичних обставин, у яких природно розкриваються характери, психологiя героїв тiєї епохи. Очевидно, не слiд дорiкати письменнику у подеколи хронологiчних змiщеннях окремих подiй, певних термiнологiчних неточностях тощо, адже вiн створив загалом довершену, правдиву картину суспiльно — полiтичного життя українських земель другої половини XVII ст. Справжнiм героєм його твору є народнi маси, представники яких — Мокiй Сироватка та Лаврiи Перехрест — уособлюють основну продуктивну силу тогочасного суспiльства. Вони зi зброєю в руках захищали свою землю вiд ординських i польсько — шляхстськнх феодалiв, виступали проти власних визискувачiв. Мокiй Сироватка й Лаврiн Перехрест, не вагаючись, жертвують своїм життям задля спокою i щастя рiдного краю."… Батькiвщина… лише одна. Тiльки потурнак може мiняти її на чужинську" — ось лейтмотив їх життя i боротьби. А хiба лише їх? Так думали i з цими словами вмирали мужнi захисники Ладижнна й Уманi, учасники походiв на Кримське ханство й турецькi фортецi. Героїкою боротьби українського народу з iноземними загарбниками та iдеями патрiотизму проникнутi всi сторiнки нового роману Ю. Мушкетика" Яса". I в цьому його непересiчне значення.
Валерiй Смолiй, доктор iсторичних наук.
57
[57] ДивТроицкий С. М. Самозванцы в России XVII‑XVIII веков. — Вопр. истории, 1969, N 3, с. 134–139.
58
[58] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко — славный кошевой атаман войска Запорожских низовых казаков. — СПб., 1894, с. 44, 49.