А по драбинах бiгли новi нападники. То там, то там перехоплювалися через частокiл, безстрашно кидалися на запорозькi шаблi. Тому, хто перший проб'ється в козацький стан i укрiпиться там, обiцяно сто золотих екю i десять бранок.
Люто боронилися запорожцi. Вже полiг козак Шабалда, а козак Кремiнь сидiв, тримаючись руками за голий жиавiт, з якого булькала кров, у Падалки в руках розiрвалися одразу двi гранати, вибили з грудей серце, й воно димiло на чорнiй землi, стискалося й розтискалося. Криваво димляче й пульсуюче серце найдужче запам'яталося Лаврiновi з того бою.
— Не дивися, снитиметься вночi, — на ходу застережливо пораяв йому Кайдан, несучи на плечах величезнi ночви зi свинцем.
Лаврiн на мить зупинився, приголомшений, втомлений. Зненацька йому в мозок пробився якийсь незвичний згук. Здавалося, хтось дотикався чимось прохолодним, зеленим, тонким. Що згук незвичайний, те ухопив свiдомiстю одразу, але звiдки вiн i що то таке, збагнуїи не мiг. Та зненацька заморока спала, й вiн почув, що ген у лузi, далеко — далеко, кує зозуля. Чи вона не чула бою, чи вже звикла до нього в цих краях, чи була якась навiжена — хто зна, але кувала, й спiв її був чистий та прозорий. Кому вона кувала, Лаврiн навiть не встиг здумати, бо поруч, схопившись обома руками за груди, впав козак ("не йому!"), а мимо бiгли запорожцi та городовики, й Лаврiн подався за ними праворуч, де на вал прорвалося одразу кiлька нападникiв, їх рубали бердишами ладижинцi. Кайдан вискочив на палiсад i шмагав бичем, мов молотник цiпом. Велика, чорна, їжаста куля свистiла й гула, и турки летiли вниз, мов снопи околоту."Хрясь, хрясь" — лунало на валу, й чулися стогони, вигуки, зойки, хрипiння. Кайдановi на живiт зсунувся пороховий рiг, що висiв на тонкому ремiнному перев'язi, заважав, Кайдан рвонув перев'язь, пожбурив порохiвницю вниз i молотив знову. Його обличчя спотворили гнiв i запал. Воно було страшне.
Либонь, то Кайданової звитяги додалося Лаврiновi в груди. Вiн вихопив з мертвих рук ладижинця бердиш й собi вилiз на частокiл, правою ногою вперся в палю, лiвою став на щабель драбини й сягнув по чорнiй, круто зiгнутiй спинi турка. Там щось хряснуло, в швидкому, вже конвульсивному замаху зметнулася рука з шаблею, але шабля випорснула ворогу з пальцiв i, блиснувши на сонцi, полетiла в рiв. Турок позадкував по драбинi, дивився вгору круглими, безтямними очима, в яких крутився свiт, вiдтак i сам крутнувся й шугнув головою вниз.
Несамовита вiдвага охопила Лаврiна. Минуло зацiпенiння й зiйшло на душу озорiння, що страх минув i вiн уже нiчого не боїться й не боятиметься нiколи. Вiн цього не думав — думати не було коли, тiльки почував у душi вiдвагу, пив її, як повiтря; страх смертi розвiявся, йому здавалося, буцiм витає в бою, понад боєм. Вiдвага засвiтила йому лице й налила силою м'язи. Бердиш свистiв у руках, як хворостина. Лаврiна мовби щось несло. Якби зараз з'явився дванадцятиголовий дракон, вiн би i його не злякався. Зненацька щось джикнуло в Лаврiна бiля вуха, вiн оглянувся й враз вiдчув, що права нога втратила опору. Кинув на вал бердиш, хитнувся назад, щоб ухопитись за частокiл, але зiрвався з драбини. Метнулася кудись убiк земля, рвонулося вгору серце, щось стислось усерединi й розсипалось на червонi та синi скалки. Ще раз сяйнуло й затрiщало в головi. Цей трiск — останнє, що пам'ятав.
Прийшов до тями од чийогось доторку. В одну мить повернулося все, — тiльки чомусь не пам'ятав падiння, — страх обсипав холодом тiло."Турки. Полон". Розплющив очi й побачив над собою закiптюжене, вiд того ще грiзнiше, нiж завжди, обличчя Кайдана.
— Живий! — не стiльки почув (у головi стояв дзвiн), як вiдгадав з поруху губiв Кайдана Лаврiн. Вiн ще раз заплющив i розплющив очi, сiв.
— Неначе живий.
— Турки тобi пiдмостили постiль, — повiв рукою Кайдан. Тiльки тепер Лаврiн побачив, що лежить на купi гною. Поруч нього з — пiд уламкiв воза стримiли ноги в м'яких шкiряних чоботях — то обвис мертвий турок, а далi трупи чорнiли купами.
— Одбилися ми, — пiдвiв голову Кайдан. — Ти рачкувати зможеш? Цiле все? — Й, не чекаючи вiдповiдi, смикнув Лаврiна спочатку за одну, а далi за другу ногу: — Не болить? Руками чеберяєш? Ану скрути дулю. Та не менi, а туркам! Тобi таки просто по — диявольському пощастило. Не на воза, не на землю впав… Мабуть, змалку виливки пив… Бачиш оту драбину? Бiжи до неї собачою риссю i вмах — на вал. Поки її нашi не скинули й поки турки не очухалися.
Кайдан казав, що треба вибратися вмах, а сам лiз по драбинi, як ведмiдь.
— Нехай турки надивляються на онеє мiсце, — сказав, коли Лаврiн спробував поквапити. — Може, подумають, що i в нас є гармати.
Марко обiйняв Лаврiна й одвернувся, аби нiхто не побачив слiз, що набiгли в кутики очей. Але на них нiхто й не дивився. Всi погляди були зверненi на бойовище.
Поле перед валом, де ладижинцi тримали городи, згарцьоване до чорного, вкрите трупом. На валу теж лежало немало трупiв, козаки й турки — вперемiж. Туркiв кидали до рову, своїх зносили вниз, до хат поблизу валу, й клали рядком пiд чиїмось новiсiньким — ще не прив'яла лоза — тином. Там уже голосили жiнки — впiзнавали своїх чоловiкiв. I не вгавав на соборнiй церквi дзвiн, бив i бив на сполох. Врештi Анастасу Дмитрiєву урвався терпець, i вiн пiдкликав козака з мiського ополчення та наказав:
— Скажи дзвонаревi, нехай перестане бемкать. Не додає вiн бойного духу, а одбирає.
Незабаром церковнi дзвони замовкли.
А в турецькому таборi вчинилася метушня — до спагiїв[6] пiд'їхали вищi воєначальники, а може, й сам вiзир — довга варяниця вершникiв на бiлих конях прозмiїла через табiр, покрутилась на одному мiсцi i вже тiснiшим гуртом од'їхала геть. Й знову загримали гармати, козаки вже звикли до них, майже не пiдводили голiв на свист ядер. Та й не всi вони долiтали до валу. А тодi гармати враз умовкли, й проти пiвнiчно — схiдного рогу фортецi турки викотили на горбок два вози. На них клали дошки, вцвяховували до драбин; а тим часом пiдiйшла цiла валка сурмачiв i тимпанникiв з велетенськими, мов казан, тимпанами, сурмачi засурмили, довбишi вдарили в тимпани. Вони вочевидь намагалися привернути увагу обложених. Потiм з лiска вийшло двi шеренги яничар, оточили вози, оголили шаблi. Дрiбно, з короткими перервами загуркотiли тимпани. Козаки з валу намагалися розгадати, що то буде. Однi казали — поставлять на помiст велику, ще нiколи не бачену гармату, iншi — промовлятиме звiдти якийсь паша, а може, й сам султан.
I враз тимпани замовкли, четверо туркiв у зелених ковпаках та жовтих сорочках привели й поставили на помiст двох зв'язаних спи ною до спини дiдiв у бiлих сорочках. Тодi звiдкiлясь узявся голий до половини, пiдперезаний червоним поясом турок, скочив на помiст, щось закричав i, махнувши в повiтрi величезною прямою шаблею, одним ударом одтяв голови одразу обом дiдам. Турки закричали, заревiли в захватi, знову загуркотiли тимпани, i четверо катових поплiчникiв витягли на помiст хлопця та дiвчину. На валу зашепотiли, що то брат i сестра. Дiвчина голосила, рвалася з рук турчинiв, а парубок дивився на вал i щось гукав. Але за лементом туркiв козаки не могли розiбрати його слiв, одначе було видно — кликав не до покори.
Знову голий до пояса мiстр вимахнув мечем, парубок ступив до нього крок, кат поспiшливо вдарив, влучив у плече, хлопець хитнувся усiм тiлом, й кат вдарив удруге. Дiвчина знепритомнiла, кат вiдтинав їй голову на помостi. Вiн зiпхнув униз тiла, й тодi яничари, що до цього стояли чiткими шеренгами, повихоплювали шаблi й кинулися кромсати мертвих. Вони аж вили од захвату й лютi, закривавленi шаблi миготiли на сонцi, то вже були не вояки, а тiчка сп'янiлих од кровi звiрiв.
Турки хотiли зрубати вiдвагу захисникiв фортецi, намагалися залякати їх. Й справдi, жахними були їхнi дiяння. Коли катовi помiчники заволокли на помiст ще двох хлопчикiв i двоє дiвчаток i кат, не поспiшаючи, заходився гострити бруском шаблю, на валу запала могильна тиша. Вона була, як похоронний дзвiн. I тiльки важке, з дна душi, зiтхання та болiсний стогiн порушували її. Й вже невiдомо, чи то когось пекла рана, чи рвала груди мста. Руки потяглися до шаблi, старий сiчовик похилив голову, ще хтось прикрив очi рукою.