— Пане Саво, пане Мурашку, вдаримо на супостатiв, — прошепотiв Кайдан благальне, а очi йому стали каламутнi, гейби божевiльнi, й губи зсудомило, перекосило.
— Вдаримо, пане отаман, — просили козаки.
— А що, пане полковнику, — обiзвався Сава. — Вони не сподiваються нашої налоги. Гадають, ми поламанi приступом.
— Можемо полягти даремно, — в непевностi сказав Мурашко. Вiн стояв спиною до турецьких екзекуторiв, його лiва щока сiпалася.
— Я посадовлю своїх на коней, i наскочимо з брами, — запропонував Анастас Дмитрiєв. — А ви — з валу. По драбинах, по колодах… Вмить добiжите. Вони ж он майже всi покинули шанцi.
— Пане Анастасе, на вашу голову, — застерiг Мурашко.
— Що там уже нашi голови, — махнув рукою Дмитрiєв i крутою стежкою швидко пiшов з валу. Його шабля метлялася на довгiй перев'язi i гнула — збивала бур'ян.
— Ти вже знаєш дорогу, показуй, як швидше добутися вниз, — мовив до Лаврiна Кайдан, коли Сава пройшов поза козачими спинами й наказав, аби приготувалися до випору. До нiг, пiд частокiл, клали довгi тичини, принесли з дзвiницi й ратушi драбини i позв'язували по двi та по три.
Знак, що Дмитрiєв з комонниками вже стоїть бiля ворiт, подав з осокора ладижинський мiщанин на прiзвисько Цуцик. Ледве вiн вимахнув шапкою, всi заворушилися, шугонули по драбинах та тичинах униз, декотрi просто стрибали на купи гною та соломи, насипанi турками в рiв.
Сутичка була коротка: з шанцiв їх зустрiли рiденькою стрiльбою, випалило кiлька гармат — гармашi та секбани кинулися навтьоки. Одначе, побоюючись можливого козацького випору, турки ще ранiше поприковували ланцюгами до стовпiв усi гармати. Козаки рвали гармати бал емез та колонборни й трохи меншi — шахане, але нiчого не могли вдiяти. Тiльки в одного сiчовика був з собою молоток та свинець, вiн збив кiлька метникiв — прицiлiв та заклепав три колонборни, в решту жерл понабивали землi, а тим часом iншi шарпали лозову заплiтку шанцiв, руйнували вал. Треба було поспiшати, бо з хвилi на хвилю могла налетiти татарська кiннота й одiтнути їх од мiста. Похапали кинутi турками прапори — їх було не мало, аж тридцять сiм, зiбрали зброю, декiлька чоловiк котили бочки з порохом, тягли двi гармати шахане, якi їм вдалося вирвати зi стовпами, подалися до валу.
Пiзно ввечерi ховали перших убитих. Накрапав дощик, в попа на лисинi поблискували краплi, вiн читав молитву швидко, дивився кудись угору. Нефарбованi труни двома рядами бiлiли перед ним;
Лаврiн i Марко стояли по той бiк могили. Лаврiн теж дивився кудись угору, а Марко пожадливо вдивлявся в обличчя убитих, неначе вони могли вiдкрити йому щось таке, не знане досi, й мiнився на виду. Важкi вiка сховали їх од нього, вiн повернувся й пiшов у темну сутiнь вулички.
Лаврiн ледве наздогнав його. Перехреста теж вразив похорон — на Сiчi здебiльшого ховали старих дiдiв, вiн їх майже не знав, i були тi люди для нього десь там, за далекою межею, за глухою стiною, просто вони вже оджили своє (сам же почувався майже безсмертним), а тут падали поруч такi ж, як i сам, молодi парубки та чоловiки. Й невiдомо, хто поляже завтра.
Короткий випал посмертного салюту вдарив у спини, вони несамохiть, уже вдруге за день, взялися за руки й побрели, неначе покривдженi дiти, пiд густе шатрище в'язовника в темну каламуть вулички.
*****
Султан копнув ногою, й легенький горiховий столик на низеньких нiжках полетiв шкереберть. Забряжчали золотi тацi, й на жовтий китайський килим посипалося мускатне. печиво, пахучi жолудi, персики в меду, солодощi з амброю, пирiжки з фiалками та гiацинтом.
Нечестивi собаки! Вони хочуть зацукрити його душу, пiдсовують чашi з мускатним вином, а вiсiм тисяч його кращих воїв уже осушили чашу смертi. З кожного вийшла кров i душа, душа полетiла за морськi надра в рiднi краї, а кров угноїла чужу землю. Вiн витрачає силу бiля цього нiкчемного мiстечка; ще тиждень облоги, й йому вже не буде з ким iти на Київ i далi, на пiвнiчну столицю. Вiн стає посмiховиськом в очах усього свiту. А стамбульськi кравцi вже шиють трiумфальний каптан з вiдкидними рукавами для цiлування. Так, султан уже давно збагнув, що похiд не буде трiумфальний, як те пророкував вiзир Мустафа."Одкладемо, — сказав той, — розор Римської держави до iншого часу. Вона зараз не така погибельна для нас". Одначе воювати королiвства Римської держави почесно й вигiдно для скарбницi, а воювати оцi Ладижини, про якi не чули в жоднiй столицi свiту, важко й принизливо для великого падишаха. Це остання пiдмова, на яку дався султан. Далi вiзир нехай воює з чорними джинами на островi Родос, куди його повезе галера одразу по закiнченнi цiєї вiйни.
Султан прибув з — пiд Кам'янця учора ввечерi. Приступало ж козацькi мiста вiйсько пiд рукою сердара[7] Мустафи — пашi. Магомет вручив йому командування не тому, що покладався на його великий бойн'й досвiд, а тому, що так нараяв великий вiзир — Ахмед — паша. Зараз султан ще раз упевнився в мудростi великого вiзира Кепрюлю, який радив йому й зовсiм не переходити днiстрових вод. Зупинитися у повойованiй Молдовi, де мають багато палацiв, котрi, може, й поступаються стамбульським, але теж гарнi. Звiдти до козацьких мiст — палицею кинути, вiн завжди може приїхати на трiумф.
Зринала думка — чи таки не вернутись у Фракiю. Але воднораз в душi запалала злiсть. Сiм днiв згаяв Мустафа пiд цiєю нiкчемною фортецею. Султан далi не мiг всидiти в Кам'янцi.
Три служки в синiх халатах, чашнiгiри, тихi й непомiтнi, немов летючi мишi, збирали розкиданi солодощi.
Всi наче змовилися ("вони й справдi у змовi!"), намагаються вiдвернути його погляди вiд мiста. Позавчора пiд Кам'янцем влаштували полювання, i вiн гасав помiж жовтоголових соняхiв, арабаш зламав ногу, а вiн вполював… порося. Повелитель правовiрних, великий мисливець вполював гидотне порося! Хiба для таких ловiв приїхав сюди вiн, Магомет Четвертий, охоронець вiри й воїн, що має несхибний удар i хоробре серце! Он лежать його меч i лук, повсякчас нагадуючи, що вiн мужнiй воїн i великий полководець. У той же час з гiркотою, навiть з огидою зiзнавався собi, що похiд утомив його, що, позбавлений розкошiв i втiх палацу: мудрих бесiд високих учених — мудерiв (адже вельми любить помiркувати про вади та дивацтва iнших народiв), заспокiйливого спiву фонтанiв, магiчних танцiв єгипетських танцiвниць, — втрачає звичну рiвновагу, що невдачi вiйська пiд Кошицею й Бершаддю похитнули його вiру. Злiсний голос нашiптував з — поза спини: "Ти — кепський воїн, ти звiрився на своїх полководцiв, аби потiм всю провину скласти на них". Нi, вiн хотiв кермувати вiйськом сам, а вони вiдвертали його вiд того… Це вони затримали його в Кам'янцi.
Лють тугою сирицею скручувала серце Магомета Четвертого. Вiн покладе цьому край, погромить варварське мiсто, хоч як мiцно воно сидить на скелi i страшенно важке для здобуття, й пiде далi, i звiстка про його перемоги струсне свiт. Цей похiд вiн обмислив з усiх бокiв. Ось — ось має пiдiйти йому на помiч нова, свiжа хвиля. Вiйсько припливе на галерах по Днiпру, воно добре озброєне, має хороше спорядження. Воїни не втомленi довгою сухопутною дорогою, вiн поставить їх наперед, i тутешнi простори скоряться їм.
Треба тiльки швидше зламати це мiсто. Падишах бiльше не буде звiрятися на свого сердара; вiддасть повелiння на штурм сам. На один переможний штурм, а тодi вернеться в Кам'янець. Секбанбашам[8] сьогоднi вже посланi накази, на яких вiдтиснуто печать брильянтовою тугрою, аби завтра були готовi виступити в похiд далi. Сьогоднi Ладижин впаде попелом в рiку Аксу — Вода Буг. Й тодi вiн вернеться в Адрiанополь — Едiрне. Й там йому справлять трiумф. Подiбний до тих, якi справляли римським цезарям, коли тi повойовували варварiв. У мечетях мулли прославлять його iм'я. Поети складуть на його честь оди. Вiн знудьгував за ними. Нашмаганi батогами, вони спiвали про його безсмертя, щастя жити в iмперiї Османiв, тепер же, мабуть, спiвають про очi коханої i схiд сонця, якого нiколи не бачать, бо пiзно встають. Вiн навчить їх спiвати про Марсове поле!