Низько зiгнувшись, ввiйшов начальник похiдних султанських покоїв i доповiв, що ага Гаси — начальник яничарського корпусу — чекає милостивого падишахового дозволу ввiйти в намет.
Султан ворухнув пальцем, чашнiгiри зникли, немов їх i не було, охорона вiдступила на крок пiд чорний шовк запони, задки виплив i начальник покоїв. Майже одразу по тому до намету вступив яничарський ага. Вже не молодий, аскетичної статури, вузьколобий, вилицюватий, улесливий i непокiрний воднораз. Та непокiрнiсть примазана лестивiстю, мов Солячка медом. Яничари — найвiрнiшi й найнепевнiшi падишаховi слуги. Бо вiдають — трон стоїть на їхнiх плечах. Тяжко без них, тяжко й з ними. Надто багато вони забрали собi волi.
Яничарський ага опустився на колiна, одначе в очах страху не мав.
— Повелителю мiй, нехай буде непереможна твоя боротьба за вiру. Хвала аллалу, що перед тим, як померти, менi довелося ще раз побачити падишаха.
— Аллах премудрий i всюдисущий, вiн оберiгає правовiрних синiв своїх. Але звiдки ти, яничаре агаси, знаєш, що вiн кличе тебе на Марсове поле?
— Бо хто ж, окрiм хоробрих яничарiв, може розгризти цього горiха? — запитав, дивлячись просто в обличчя падишаховi. Магомет скипiв од такого зухвальства, його очi позлiшали, тонкi губи мiцно зцiпилися.
— Ти нюхаєш фiмiам, який ще не воскурили.
Яничар вiдверто глузливими очима подивився в протилежний бiк намету, де з срiбної, у виглядi пави з розпущеним хвостом, курильницi струменiв тонкий аромат. Легкий синiй димок вився i вдень, i вночi, султан намагався загасити ладаном, миррою бдилi запахи цього краю, степу, кiнської збруї i спiтнiлих у бою тiл. Вдавав iз себе воїна, а сам не виходив iз наметiв, набитих шовковими подушками i золотими цяцьками. Справжнiй же воїн, нехай вiн i монаршого достоїнства, однаково легко ловить запахи i мирта, i полину. Юлiй Цезар, коли воював варварiв, жив, як простий воїн.
Легкi сiрi птицi пролетiли в очах яничарського аги. Магомет помiтив i перейняв їх. Гнiв переповнив його серце, воно кам'янiло злобою. Ага Гаси забув, де випустив своїх птиць. Тут, у чужоземнiй сторонi, юточенi ордою, спахiями, воїнами джебелiх[9] та малоазiйською кiннотою, яничари не страшнi султану. Вiн пiдвiвся, важким поглядом притиснув агу до килима.
— Вiтер перемоги вiє в наш бiк. Горе тобi, якщо не вловиш його. Твоя душа полетить доганяти той вiтер у полi. А вловиш — вибереш найкоштовнiшу шаблю з мого арсеналу.
Яничар поблiд, стиснув зуби, аби не видати дрожу, що враз почав ним тiпати. Мозок закипав ненавистю, серце — страхом, й вiд того йому стало зимно. Зрозумiв, що життя його повисло на кiнчику меча.
— Рокую всiх невiрних переможному мечу, — мовив, упершись поглядом у килим. — Ми скинемо їхнi тiла з просторiв всесвiту. Я полечу попереду сам, наче птиця саламандра, — i пiдвiв голову. — Накажи, о великий, нагодувати яничарiв. Ми вже бiльше тижня не маємо нiякої здобичi. Воїни охляли на пшонi.
— Я повелю зварити їм овечий кебаб. А всiх алай — беїв дарую яствами зi свого столу, — сказав, ворухнув пальцем i в цю мить наштовхнувся на сповненi вовчої ненавистi, глибокi пам'яттю очi яничара.
"Якщо вiн повернеться з цього бою живий, — подумав, — то буде звинувачений у зрадi".
— Щедрiсть падишаха не має меж, — вклонився ага Гаси i вийшов з намету.
Йшов нетвердою ходою, падишахова погроза стримiла в серцi, мов нiж, вгрузаючи з кожним кроком все глибше. Яничарський ага зупинився за другим кiльцем алай — чаушiв — збройної охорони султана — й оглянувся на велетенський голубий намет з довгим трикутним зеленим прапором зверху."Клянусь аллахом, — прошепотiв, — якщо я здобуду перемогу i залишусь живий, цей намет накриє твоє тiло".
Тiльки за третiм разом утрапив ногою в стремено. Тонконогий кiнь китайської породи, що бiгав, мов стрибунець, тiльки скоком, рвонувся й, осаджений незвично мiцним притиском, закрутився на мiсцi.
…Падишах спостерiгав атаку яничарiв у розсувну пiдзорну трубу. Бачив, як вони шикувалися по ортах та алаях — загонах i полках, як вийшли вперед алай — беї, як воїни творили молитву.
Тисячi маленьких комашок, що мають прїiнести нектар слави в його вулик. Ця думка на мить заволодiла Магометом, вiн розчулився i вибачив яничарам їхнi свавiльства.
Ага Гаси стояв на чолi першого алаю. Ледве скiнчилася молитва, ступив крок уперед i скинув одяг. Залишився в бiлiй шовковiй талiсманнiй сорочцi, списанiй од верху до низу суворими мудростями з корану. Яничари розляглися до голого тiла. Зняли синi, фессалiйсько — го сукна, каптани, бiлi повстянi шапки, сорочки, штани, залишилися в бiлих полотняних панчохах та черевиках. Алай — беї взяли з рук служникiв металевi опанчi, одягли їх на голi рамена. Заграли дев'я — титрубнi яничарськi оркестри, тримаючи чiткого строю, що навiть довгi драбини не ламали його, навпаки, ще бiльше окреслювали алаї по краях, полки рушили на приступ. Попереду байрактири — прапороносцi — несли знамена. З пiвдороги алай — беї вiдступили, сховалися посеред воїнiв, — не вiдступав лише ага Гаси, — наперед вийшли воїни — велетнi з палицями, в довгих кол, чугах, зiмкнули передню лаву. їм поставлять драбини, вони кинуться першi.
Якийсь квадранс яничари йшли моьчки, а далi закричали, заволали, й крики тi злiтали до трьох небесних сфер. Кяфiри мали б умерти вiд того крику, як умирали й падали зi стiн оборонцi Вiдня, Семиграда, Нейхейзеля, Брюна, Ольмюца. Проте вони не падали, метушилися на валу, за їхнiми спинами курiли чорнi дими, над головами майорiли бiлi знамена з червоними хрестами.
То був пекельний приступ. Голi, чорнi яничари лiзли, як чорти з пекла, зблискували на сонцi шаблi, зблискували голi, пiтнi тiла, на мiсце одного вбитого одразу ставало троє живих. Звiддалiк вони скидалися на вервечки мурашок, що бралися по патичках угору. Порскали з валу чорнi цiвки смоли, падало колоддя, камiння, горщики з нафтою, вимахували келепи й бойовi палицi. Султан то дивився в трубу, то кидав погляд на великий круглий дзигар, що стояв бiля нiг. Вже пiвтори години грав Марсiв кривавий танець, уже не одна сотня добiрних султанових воїв спила нектар з чашi смертi."О великий володарю небесних сил, — прошепотiв Магомет до аллаха, — якщо ти не допомагаєш нам, то хоч не допомагай нашим ворогам".
Саме тодi яничарам вдалося зачепитися за лiвий бастiон, осiдлати вал до Бугу. Замайорiли їхнi знамена та кривавi алеми — значки полкiв, й почали яничари метати з валу в мiсто гук, од якого знялися голуби й закружляли над мечетями невiрних. Аж сюди, на горб, долiтали тi переможнi погуки, а також гуркiт тулумбасiв i вищання флейт, вони мали паралiзувати невiрних, вибити з їхнiх рук зброю. Так бувало завжди. Та враз гук пригас, перейшов у глухе ревисько. Там знову заклекотiв бiй. Знову ангел смертi Азраїл збирав свiй кривавий урожай. Козаки ударили злiва, й прийшла їм пiдмога з мiста. Магомет бачив, як козаки гуртами бiгли через майдан. Вони збили яничарiв з валу, й ще густiше полилася смола, змоченi в нафтi вiхтi горiли на голих iiлах чорним вогнем. Марно галасували чаушi, вимахували шаблями алай — беї, марно переривалися пiд стiнами оркестри — яничари вiдступали.
Останнiм залишив поле бою ага Гаси, вiн iшов з низько опущеною головою, не ховався од куль, — диво, чому жодна не зачепила? Може, його оберiгали написанi на сорочцi слова пророка?
Яничарського агу скарали на тому ж помостi, де вчора рубали голови невiрним, щоб заляканi обложених, тiльки перенесли помiст у лiс i заслали дорогим перським килимом.
* * *
Наступного дня вранцi турки мiста не приступали. Спантеличенi, дивилися на вал, де на пiвнiчно — захiдному земляному бастiонi височiла зелена корогва з образом пресвятої богородицi, а в обидва боки од неї полоскалося на вiтрi вiсiм рiзнобарвних прапорiв та значкiв iз хрестами. Вчора нi корогви, нi значкiв не було. Покликали козакiв Могилiзського полку полковника Гоголя, який передався басурманам i ходив у султановому обозi, й тi сказали, що то маєва — запорозькi. Вони впiзнали корогву, називали по значках куренi, котрi виставили їх на виклик вороговi, тiльки не могли дiйти розгаду, яким способом прорвалися в мiсто новi запорозькi загони. Декотрi доходили думки, що частина куренiв просто була приховалася, а тепер стала до бою.