До Марка пiдбiгло троє туркiв у жовтих смугастих сорочках, один зняв колоду, другий перерубав шаблею аркан, вони вхопили його попiдруки й потягли. В першу мить Ногаєць не зрозумiв, куди його провадять, одначе думка про те, що турки не одв'язали, а перерубали аркан, кинула в ляк. Жодного разу не хапали так — торсали, тусали, кiлька разiв вiн падав, пiдхоплювався знову, пiдштрикуваний шаблею турка, що спотикався позаду. Турки були злi чи роздратованi, гаркали, гиркали, поблискували бiлками очей, аж Марковi ходив по спинi холод. Минули клинець стоптаного жита, збiгли на пагорб, перед ними вiдкрився широкий луговий видолинок. Марко ще нiчого не розумiв, стривожений, озирався довкола; мимо нього у видолинок поспiшали татари i турки, мордували його лютими поглядами. Марко подивився їм услiд i побачив велику спиляну березу, високий пень, а на ньому турка у жовтiй сорочцi, у зеленому ковпаковi та капцях на босонiж. На перев'язi в нього висiв нiж завширшки в пiвтори долонi. Той нiж прикував Маркiв погляд, йому помлiло всерединi, а колiна стали м'якi, неначе були з вати. I все ж вiн помiтив по обидва боки бiлого березового стовбура якихось пов'язаних людей. Але погляд не встиг затриматися й на них, турок, що досi стояв на пнi до нього спиною, повернувся, й Ногаєць побачив просто перед собою бiлий ощир посмiшки пiд тонкими, врозлiт, тарганячими вусами, чорний блиск очей з — пiд збритих брiв. Й iнший ощир — синiх, конвульсивно стиснених вуст та заплющенi очi. Тарганистий мiстр тримав у руках голову Мурашка.
Марковi чуб поспинався корчами, його охопив жах, вичавив з тiла силу, в горлi тiльки булькало, вiн обвис на руках туркiв, i тi потягли його волоком. А потiм мовби тонке жало пройняло Марка од живота до мозку, вiн закричав, почав вириватися, одбиватися руками й ногами. Де взялася сила — невисокий, але кремезний, мiцний у плечах, вперся, й турки не могли зрушити з мiсця, i тодi один iз них, який чвалав позаду, вдарив його шаблею плазом по головi. Ногаєць тiпнувся, випорснув з катiвських рук, рачки поповз убiк, у натовпi зареготали, затиджикали по — своєму, по — басурманськи.
Зненацька серед десяткiв хижих облич Ногаєць побачив одне, теж ощирене, проте знайоме, з довгою роздвоєною бородою й, може, через те не таке страшне; з краю натовпу, засунувши за пояс, що оперiзував чималенький живiт, руки, стояв вiзирiв товмач. Марко вхопився за те обличчя поглядом, вiдчайдушна надiя спалахнула в ньому. Дивився на товмача знизу вгору собачими очима, просив, квилив, понiвеченi стогоном слова падали йому з вуст, як подерте клоччя паперу. Товмач ковзнув байдужим, лiнивим поглядом i одвернувся. Турки волокли Марка за ноги, вiн хапався за траву, по землi простелилися двi чорно — зеленi борозни.
— Я син… полковника… дадуть великий викуп… Грошi… Таляри, в мене є таляри. Багато золотих талярiв… Слугуватиму до гроба… Пане товмач, таляри…
I вже коли стратив рештки надiї й завив по — вовчому, товмач ступив уперед, подав туркам знак.
— Де в тебе таляри?
Ногаєць лежав, скулившись, тихо пiдвивав i схлипував.
— У Скарбницi… у Вiйськовiй Скарбницi… Закопанi на островi, — забелькотiв.
Товмач махнув рукою: тi грошi — все одно, що в зубах у шайтана. Та й, мабуть, бреше клятий кяфiр.
Катовi помiчники знову вхопили Марка, i в цю мить у його головi згасаючою iскрою зблиснуло: Килiяна. Чому зблиснула та iскра в ту мить, що її покликало? А може, тому й зринула, що часто думав про неї. Була вона нинi для нього як сонце в хмарах осiнньої пори. Килiяна — то останнi днi волi, не знаної нiколи бентеги, болю, заздростi. Вона жде Перехреста, й вiн прийде до неї. Лаврiн продереться до своєї любовi крiзь пекло. Вони спiзнають щастя… А вiн… О боже, порятуй, подай сили… За що вiн гине отут?!
Тихо, гарячкове молився, линув до бога думкою i серцем, вперше творив свою молитву, таку щиру, аж кров'ю спливала душа, i враз з жахом збагнув: бог його не чує, одгорнув од себе, не бачить його, не хоче бачити… Все це — в одну мить, думка про бога змигнула, як бiла блискавиця, й згасла чорно, а думка про Килiяну вже не погасала, нею, останньою, ще жив.
— Пане товмачу… Дiвчина… Ти ще не бачив такої… Ось тут, за горою… На хуторi в лiсi. Гарнiшої нема на свiтi. То сонце… То мак у полi…
Де бралися такi слова, чиєю сатанинською пiдказкою сплiвся такий замiр?
Товмач нахмурив рiденькi чорно — рудi брови. Щось йому свiдчило, що невiрний цього разу каже правду.
— Мислиш, що тебе порятує брехня? — Приступив ближче. — Пройдеш через усi муки пекла. Порiжемо на стьожки язик… Випечемо залiзом очi… Молитимеш о смертi, а її не буде. Лiпше помри зараз…
— Не брешу я. Ми їхали на весiлля. — Ногаєць стояв на колiнах, обпаленими смертю очима чiпко тримався за товмача. — Товариш мiй хотiв женитися. Батько одклав весiлля до зими. Чиста вона й непорочна, як весняна вода.
— Весняна вода не буває чистою.
А сам думав про те, що, може, й справдi послати служникiв на хутiр з цим козаком. Голову йому одрубають потiм. А вiн матиме квiтку в гаремi. Бо вiзир щедрий тiльки на обiцянки. Сластолюбець i скнара, позавчора подарував йому таку жабу, що всi беї лускали зо смiху. Ще й мусив цiлувати гороб'яче колiно добродiйника.
Вiн ненавидiв вiзиря. Той зробив з нього блазня, потiшався над ним за кожної нагоди. Над тим, що любить поспати та поїсти, над його не вiйськовою статурою, над пузцем й тим дав привiд iншим — своїм i султановим слугам, усiм його чашним, стремiнним, наметовим, сластолюбiшим за товмача в сто крат i дурним та тупим, як безроге бидло невiрних, — кепкувати з нього… Учора ввечерi, коли товмач сидiв у темному наметi, спочивав пiсля вечерi, хтось вiдхилив полiг i кинув йому щось на колiна. Вiн помацав руками, спочатку заплутався пальцями в м'якiй куделi, далi ковзнув долонею по чомусь холодному, горбкуватому, наткнувся на двi виямки й з жахом та огидою зрозумiв, що то — людська голова. Звичайно, вiн не боявся мертвих невiрних, але то було несподiвано, гидко, й до того ж голова забруднила йому кров'ю одяг. Вiн вибiг з темного намету й побачив силяхуара — агу[10] та двох татарських беїв, вони захлиналися зо смiху, але вдавали, що не бачать його. Товмачевi наморочилось од лютi в головi, але що мiг вдiяти! Що ж, подумав, нехай тi дурнi потiшаються. А вiн нинi добуде собi збройне красуню. Вiн приховає її в обозi й покаже пiзнiше, коли всi наберуть собi вдосталь полонянок.
На саму думку про красиву полонянку товмача пойняла солодка хтивiсть. Уже багато днiв не мав жiнки. Похiд може затягнутись хтозна на скiльки. Бiля нiкчемного мiстечка вони товчуться два тижнi. Де тi багатi полони, де та швидка вiкторiя, якими так похвалявся вiзир!
Товмач напустив на себе державну заклопотанiсть, сказав суворо та владно:
— Кяфiр знає великi таємницi. Їх треба витягти з нього. Одведiть назад.
Турки поволокли Марка на пагорб.
* * *
Лаврiн пробирався лiсом. Коли б його зараз спiткав хто iз запорожцiв, не впiзнав би нiзащо. Обличчя й губи йому пошерхли, попухли вiд комариної трути, очi позападали, i в них горiла дика осторога, босi ноги кривавились. Зодягнений був у довгу полотняну сорочку, яка подерлася й висiла шматтям, за плечима висiли лук i сагайдак на тонкому ремiнцi.