Поглядаючи здалеку на той близький занепад отчизни оком розуму нашого, нiколи не могли без жалю сердечного вкусити хлiба i по трудах денних спокiйно зажити вiдпочинку; оскiльки безперестанно те муляло й долягало, що за незгодою i неприязню гетьманiв обох бокiв Днiпра доведетья нам пустельну й мертву Малу Росiю, матiр нашу, повними слiз оглядати очима i бачити, як чудовi житла батькiв i прабатькiв наших стають лiгвиськом диких звiрiв. Тому по силi нашiй запобiгаючи, либонь, до сьогобiчних гетьманiв листи нашi вiйськовi засилали, i викривали, i радили, аби для загального добра отчизного всi незгоди i неприязнi свої вiдкинули, залишалися в приязнi i згодi з тогобiчними гетьманами, попередниками вашими, i до ляських обманливих намов i обiтниць зовсiм не прихилялися; однак тiї перестороги малий успiх мали, i, навпаки, чим далi, тим дужче мiж ними, гетьманами нашими, що сидять по обидва боки Днiпра, злоба i ворожнеча зростала, i через мiжусобнi їхнi битви братiю нашу до кореня витинали. I хоча всi отi колишнi гетьмани вдавали себе щиро зичливими вiтчизни нашої будiвничими i оборонцями; однак таємно i безсовiсно, з немалим отчизнi ущербком i власного народу свого християнського вигубленням, для властолюбства власного i ненаситних афектiв бiльше на свої потоки води всяк iз них забрати намагався, i доти таким неспасенним ремеслом свою дурив голову, поки її разом зi своїм урядом стратив, з немалим для отчизни лихом.
Не подивуй отож, ваша вельможнiсть, на нас. Вiйсько Низове Запорозьке, що по причинi нинiшнього розорення турчином Чигирина, Канева i всiх iнших цьогобiчних мiст i сiл українських малоросiйських довелося нам i тебе записати в реєстр нещиро зичливих отчизнi нашiй гетьманiв; бо коли зважити, яку на слiзнiї ладижинцiв, уманцiв i iнших мiст i повiтiв тамошнiх суплiкацiї показав щирiсть i якуїюдав оборону вiд турецького нападу, то iнакше не можна сказати про вашу милiсть, — милостивий пане, тiльки так, як i вище згадано. Оскiльки з походу тодiшнього вiйськового i обiцяної лади — жинцям i уманцям оборони, старанно назад од Лисянки повернувши, замiсть своєї щиростi запхнув дiрку Мурашкою, єдиним братом нашим, добрим i вiдважним рицарем, котриї за здоровiє отчизни i Ладижина живiт там свiй згубили, а сам як журавель, що стоїть на купинi, здалеку через Днiпро на Ладижин i Умань дивився, що там дiятиметься, обгородився наметами для захисту свого, якби туди кулю яку вiтром не занесло i тобi в рознiжених перинах, як павi в краснопiстрявiм пiр'ї, не зашкодила. Про нещирiсть вашу до Чигирина ми вже й не пишемо, це вже не тiльки ми, Вiйсько Низове Запорозьке, а й увесь свiт великоросiйський i малоросiйський ясно бачать i може бути, що через нещирiсть i незичливiсть вашу з князем Ромодановським мусив Чигирин iз iншими мiстами i селами українськими од турчина пропасти i кiнчити навiк неоплаканим запустiнням з величезним кровi християнської пролиттям i щирих братiв наших вигубленням; та яка там могла бути до Чигирина ваша приязнь, коли давно до нього злоба бiльшу мала силу… Що тобi до сторони цiєї запустiлої? Якого собi з неї сподiваєшся пожитку i збагачення? — розглянься… Так власний ти є погубитель… сьогобiчної України… А з часом, через розумне посередництво, могла б i вся цьогобiчна Україна од влади турецької i без такого кровопролиття (пiд високу Руку монарха православного) з Дорошенком прихилитися i з тобою разом єдиного пастиря знати, але ти так озлобився на Дорошенка i на всю Україну цьогобiчну, що й трохи не хотiв почекати такого Щасливого часу. Отож i дочекався крайнього упадку i запустiння отчизни нашої! I вже тепер пiсеньки, Дорошенку зложенiї, суть i тебе стосовнi, бо ж за тебе, Самойленка — гетьмана, врешту пуста сьогобiчна Україна стала, за що сам перед усевидящим богом вiдповiдати будеш. Один чоловiк, князя Ромодановського син, розумовi твоєму видався кращим, анiж тисяча братiв наших, християн православних великоросiйських i малоросiйських, за недбальством твоїм, на погубу басурманам без допомоги вiд тебе належної, в Чигиринi, Каневi та в iнших мiсцях залишених. Хто тут слiпотi розуму твого не здивується? Хто тiльки, жорстокосердя твоє побачивши, може до тебе прихилитися за приязню i зичливiстю? I якщо єдиного праведного Авеля кров волала од землi до бога про помсту Каїновi, то що гадаєш, скiлькох i скiлькох братiв наших, православних християн, пролитая по твоїй причинi кров не буде на тебе скаржитися i в господа — творця свого, судiї праведного, просити справедливостi? Вiдай напевне, що незабаром спiткає тебе, об чiм не мислиш; за кров братiв наших власною своєю або чад своїх заплатиш кров'ю, за погублений багатьох братiв наших на дiм твiй найде пагуба; багатства твої, котрi зiбрав i якi зiбрати мислиш, в день гнiву божого не допоможуть тобi, бо тiльки правда заступає мужа од смертi, вони дiстануться тим, хто й не клопотався, щоб їх зiбрати, а ти всього того будеш позбавлений i як по твоїй винi вiтчизна наша малоросiйська сьогобiчна стала спорожнiла, так розквiтлий дiм твiй стане порожнiй, i в житлах твоїх живущого не буде; якою мiрою мiряв, такою й тобi буде одмiряно, за належним словом євангельським. I, нарештi, замiсть благополуччя, вiншуємо тобi, з жалю сердечного нинiшнього i крайнього упаду України, отчизни нашої малоросiйської сьогобiчної, бажаючи, аби, дивлячись на той упадок, ти схаменувся i, остерiгаючись упадку власного, пошукав для вiчного життя i добра милостi божої, яка щиро подається всiм, чого i собi щиро зичимо.
Залишаємося
вашої вельможностi зичливi приятелi i брати, Iван Сiрко, отаман кошовий, зi всiм товариством Вiйська Низового Запорозького"[11].
Маленькi слюдянi вiконця в золочених рамах були вiдчиненi, шовковi фiраночки вiдтуленi, жовтий вiтер з жовтого поля залiтав просто до карети, солодко студив гетьмановi ледь прибитi сивиною вуса. Ситi конi бiгли прудко (гетьман любив, щоб конi були гладкi), карета — добра, нова, з позолотою i рiзьбою, на залiзному ходу, однак вельми вибоїста дорога з Чернiгова до Седнева гетьмана так загицала, що мусив наказати статечному, в бiлiй свитi i сивiй шапцi форейторовi повернути з дороги в лiсок. Свiчкар Ждан Гук повигрiбав пiд дубом з трави жолудi i дрiбне палiччя, iнший челядник розстелив ведмежу шкуру, й кривоногий, кухарчук (за каретою їхав маленький обозець в п'ять пiдвiд) покраяв велику диню. Гетьман дужо любив динi. Дубiвка пахла медом i дозрiлим лiтом. Самойлович взяв одну скибку й сказав писаревi, або той читав листа. Старий, хитрий i мудрий писар читав тихо, декотрi мiсця перебiгав скоромовкою, розводячи при тому руками — однiєю з листом, другою — порожньою, мовляв, це не має ваги. Насправдi ж перебубнював мiсця, недишкретнi для гетьмана. I стояв боком до гетьмана: Самойлович не любить, коли дивлягься, як вiн їсть, — "заглядають у рота". Вiн i в маєтку обiдає сам, рiдко коли допускає навiть когось iз старшин.
Самойлович схитував головою. Сьогоднi його майже не дратували запорозькi гаки — та й не мусили дратувати, вертався з Чернiгова, з прощi, де архiєпископ Лазар Баранович вiдпустив усi грiхи, содiянi й несодiянi, — кидали запорожцi навздогiн шапкою.
Обачнiсть i розважливiсть стали гетьмановi в пригодi й цього разу. Послухався б царського указу, пiшов пiд Ладижин, поклав би там своє вiйсько, i той же цар затуманiв би до нього немилiстю. А можна ж було не тiльки вiйсько згубити, а й власну голову. А так усе оббулося. Турчин повернувся за море, цар оголосив гетьману через стольника князя Волконського подяку, запорожцi знекровiли i обшарпалися ще дужче. Царю ж вiн догодив вельми, й недорогим коштом. Аби вернути забраний Лжесимеоном спокiй (спершу сам поятрив, написавши, що Сiрко тримає у себе самозванця — разiнця i хоче йти на тi ж мiста, котрi руйнував злодiй i боговiдступник Стенька), зачинив у гратованому льосi двоє запорозьких посольств: Ярему Квашу, Грицька Оглоблю, Процика Золотаря, Тоцького Трохима, писаря Перепелицю i багатьох iнших значкових товаришiв, кого вдалося нахапати. А це наказав завдати в фортецю Сiркових зятiв та жiнку й одписати на казну їхнi маєтностi. На те цар велiння не дав, але, Самойловичу доповiли його оплаченi вуха й очi в Москвi, всiма iншими клопотами цар Олексiй був задоволений. Полишений у Сiчi наказним Брекало побрикався та й змушений був видати Лжесимеона любiсiнько в руки Самойловичу. В столицю самозванця привезли в залiзнiй, кованiй гетьманськими ковалями клiтцi. Псяюха ж Сiрко має вигоду зi своїх походiв: Магомета не досяг, Симеона втрагив. Голоштаньком був, голоштаньком i зостався. Й скликає до себе знову всiх голоштанькiв. По гетьманських полках i зараз нишком читають його листи, аби йшли козаки на Низ, де, мовляв, може, й не в'їжно, зате воля гуляє з шаблею й нiхто нi перед ким шапки не скидає. Попусти їй, то вона гулятиме, i нiкому буде поле орати та махати цiпом. Сiчовики звинувачують його в розорi правобiчного українського краю. Обзивають незичливцем, потурнаком, слiпцем. Щоб послухався їх, то, може, й справдi лежав би досi з порожнiми очницями. Заклинають на втрату маєтностей, влади й родинного спокою. Хочуть нажахати, розтруїти, звар'ювати. Нi, вiн не пустить у душу тiєї їдi. Не дiждуть сiчовi гультяї, аби отруїв їхньою трутизною серце. Звичайно, йти з ними в повний розруб не можна. Простолюд i вiйсько осудять його. Та й небезпечно ставати iз Запорожжям у вiдверто ворожi стосунки. То зграя. Їх треба виловлювати по одному. Обкласти з усiх бокiв лiгвисько, розставити капкани. Й душити, душити… А було, було… Колись i сам марив Запорожжям. Затуманили голову дурнi слiпцi з бандурами. Тьху на вас, слiпi очима i розумом. Тьху на тебе, Великий Луже! Тi слiпцi й нинi виспiвують про волю. Про тi днi, коли гуляла вона з оголеною шаблею по Українi, стинала панськi голови, пiдпалювала фiльварки. Про Хмельницького спiвають. I ще довго спiватимуть. Хмiль вступив у голови i ось вже двадцять лiт макiтрить їх. Хмелевим iм'ям голота борониться од старшини, лякає її ним, пророкує нового Хмеля. А вже ж i того досить. Дух Хмельницького витає над правим i над лiвим днiпровими берегами, iнодi варто комусь назвати це iм'я, i вже задзвенiли шаблi, заблискотiли коси та вила. Не хоче голота коритися, не хоче. Свого часу Самойлович i собi набрав у груди того своєвольного духу. Та й випустив потихеньку. Цур йому. Тепер знає, що це таке. А посполитi марять новою Хмельниччиною. Ледве попусти, забудуть послух, випустять з рук чепiги, потягнуться до шаблi.
11
[11] Лист написаний 1678 р., одначе мовиться в ньому про подiї 1674 р., тому автор вмiщує ного в оповiдi пiсля ладижннської оборони.