— Пане Анастасе, на вашу голову, — застеріг Мурашко.
— Що там уже наші голови, — махнув рукою Дмитрієв і крутою стежкою швидко пішов з валу. Його шабля метлялася на довгій перев’язі і гнула — збивала бур’ян.
— Ти вже знаєш дорогу, показуй, як швидше добутися вниз, — мовив до Лавріна Кайдан, коли Сава пройшов поза козачими спинами й наказав, аби приготуватися до випору. До ніг, під частокіл, клали довгі тичини, принесли з дзвіниці й ратуші драбини і позв’язували по дві та по три.
Знак, що Дмитрієв з комонниками вже стоїть біля воріт, подав з осокора ладижинський міщанин на прізвисько Цуцик. Ледве він вимахнув шапкою, всі заворушилися, шугонули по драбинах та тичинах униз, декотрі просто стрибали на купи гною та соломи, насипані турками в рів.
Сутичка була коротка: з шанців їх зустріли ріденькою стрільбою, випалило кілька гармат — гармаші та секбани кинулися навтьоки. Одначе, побоюючись можливого козацького випору, турки ще раніше поприковували ланцюгами до стовпів усі гармати. Козаки рвали гармати балемез та колонборни й трохи менші — шахане, але нічого не могли вдіяти. Тільки в одного січовика був з собою молоток та свинець, він збив кілька метників — прицілів та заклепав три колонборни, в решту жерл понабивали землі, а тим часом інші шарпали лозову заплітку шанців, руйнували вал. Треба було поспішати, бо з хвилі на хвилю могла налетіти татарська кіннота й одітнути їх од міста. Похапали кинуті турками прапори — їх було немало, аж тридцять сім, зібрали зброю, декілька чоловік котили бочки з порохом, тягли дві гармати шахане, які їм вдалося вирвати зі стовпами, подалися до валу.
Пізно ввечері ховали перших убитих. Накрапав дощик, в попа на лисині поблискували краплі, він читав молитву швидко, дивився кудись угору. Нефарбовані труни двома рядами біліли перед ним; Лаврін і Марко стояли по той бік могили. Лаврін теж дивився кудись угору, а Марко пожадливо вдивлявся в обличчя убитих, неначе вони могли відкрити йому щось таке, не знане досі, й мінився на виду. Важкі віка сховали їх од нього, він повернувся й пішов у темну сутінь вулички.
Лаврін ледве наздогнав його. Перехреста теж вразив похорон — на Січі здебільшого ховали старих дідів, він їх майже не знав, і були ті люди для нього десь там, за далекою межею, за глухою стіною, просто вони вже оджили своє (сам же почувався майже безсмертним), а тут падали поруч такі ж, як і сам, молоді парубки та чоловіки. Й невідомо, хто поляже завтра.
Короткий випал посмертного салюту вдарив у спини, вони несамохіть, уже вдруге за день, взялися за руки й побрели, неначе покривджені діти, під густе шатрище в’язовника в темну каламуть вулички.
III
Султан копнув ногою, й легенький горіховий столик на низеньких ніжках полетів шкереберть. Забряжчали золоті таці, й на жовтий китайський килим посипалося мускатне печиво, пахучі жолуді, персики в меду, солодощі з амброю, пиріжки з фіалками та гіацинтом.
Нечестиві собаки! Вони хочуть зацукрити його душу, підсовують чаші з мускатним вином, а вісім тисяч його кращих воїв уже осушили чашу смерті. З кожного вийшла кров і душа, душа полетіла за морські надра в рідні краї, а кров угноїла чужу землю. Він витрачає силу біля цього нікчемного містечка: ще тиждень облоги — й йому вже не буде з ким іти на Київ і далі, на північну столицю. Він стає посміховиськом в очах усього світу. А стамбульські кравці вже шиють тріумфальний каптан з відкидними рукавами для цілування. Так, султан уже давно збагнув, що похід не буде тріумфальний, як те пророкував візир Мустафа. «Одкладемо, — сказав той, — розор Римської держави до іншого часу. Вона зараз не така погибельна для нас». Одначе воювати королівства Римської держави почесно й вигідно для скарбниці, а воювати оці Ладижини, про які не чули в жодній столиці світу, важко й принизливо для великого падишаха. Це остання підмова, на яку дався султан. Далі візир нехай воює з чорними джинами на острові Родос, куди його повезе галера одразу по закінченні цієї війни.
Султан прибув з — під Кам’янця учора ввечері. Приступало ж козацькі міста військо під рукою сердара[7] Мустафи — паші. Магомет вручив йому командування не тому, що покладався на його великий бойній досвід, а тому, що так нараяв великий візир — Ахмед — паша. Зараз султан ще раз упевнився в мудрості великого візира Кепрюлю, який радив йому й зовсім не переходити дністрових вод. Зупинитися у повойованій Молдові, де мають багато палаців, котрі, може, й поступаються стамбульським, але теж гарні. Звідти до козацьких міст — палицею кинути, він завжди може приїхати на тріумф.