Тихо гарячково молився, линув до Бога думкою і серцем, вперше творив свою молитву, таку щиру, аж кров’ю спливала душа, і враз з жахом збагнув: Бог його не чує, одгорнув од себе, не бачить його, не хоче бачити… Все це — в одну мить, думка про Бога змигнула як біла блискавиця й згасла чорно, а думка про Киліяну вже не погасала, нею, останньою, ще жив.
— Пане товмачу… Дівчина… Ти ще не бачив такої… Ось тут, за горою… На хуторі в лісі. Гарнішої нема на світі. То сонце… То мак у полі…
Де бралися такі слова, чиєю сатанинською підказкою сплівся такий замір?
Товмач нахмурив ріденькі чорно — руді брови. Щось йому свідчило, що невірний цього разу каже правду.
— Мислиш, що тебе порятує брехня? — Приступив ближче. — Пройдеш через усі муки пекла. Поріжемо на стьожки язик… Випечемо залізом очі… Молитимеш о смерті, а її не буде. Ліпше помри зараз…
— Не брешу я. Ми їхали на весілля. — Ногаєць стояв на колінах, обпаленими смертю очима чіпко тримався за товмача. — Товариш мій хотів женитися. Батько одклав весілля до зими. Чиста вона й непорочна, як весняна вода.
— Весняна вода не буває чистою.
А сам думав про те, що, може, й справді послати служників на хутір з цим козаком. Голову йому одрубають потім. А він матиме квітку в гаремі. Бо візир щедрий тільки на обіцянки. Сластолюбець і скнара, позавчора подарував йому таку жабу, що всі беї лускали зо сміху. Ще й мусив цілувати гороб’яче коліно добродійника.
Він ненавидів візира. Той зробив з нього блазня, потішався над ним за кожної нагоди. Над тим, що любить поспати та поїсти, над його невійськовою статурою, над пузцем й тим дав привід іншим — своїм і султановим слугам, усім його чашним, стременним, наметовим, сластолюбнішим за товмача встократ і дурним та тупим, як безроге бидло невірних, — кепкувати з нього… Учора ввечері, коли товмач сидів у темному наметі, спочивав після вечері, хтось відхилив поліг і кинув йому щось на коліна. Він помацав руками, спочатку заплутався пальцями в м’якій куделі, далі ковзнув долонею по чомусь холодному, горбкуватому, наткнувся на дві виямки й з жахом та огидою зрозумів, що то — людська голова. Звичайно, він не боявся мертвих невірних, але то було несподівано, гидко, й до того ж голова забруднила йому кров’ю одяг. Він вибіг з темного намету й побачив силяхуара — агу[10] та двох татарських беїв; вони захлиналися зо сміху, але вдавали, що не бачать його. Товмачеві паморочилось од люті в голові, але що міг вдіяти! Що ж, подумав, нехай ті дурні потішаються. А він нині добуде собі збройно красуню. Він приховає її в обозі й покаже пізніше, коли всі наберуть собі вдосталь полонянок.
На саму думку про красиву полонянку товмача пойняла солодка хтивість. Уже багато днів не мав жінки. Похід може затягнутись хтозна на скільки. Біля нікчемного містечка вони товчуться два тижні. Де ті багаті полони, де та швидка вікторія, якими так похвалявся візир!
Товмач напустив на себе державну заклопотаність, сказав суворо та владно:
— Кяфір знає великі таємниці. Їх треба витягти з нього. Одведіть назад.
Турки поволокли Марка на пагорб.
V
Лаврін пробирався лісом. Коли б його зараз спіткав хто із запорожців, не впізнав би нізащо. Обличчя й губи йому пошерхли, попухли від комариної трути, очі позападали, і в них горіла дика осторога, босі ноги кривавились. Зодягнений був у довгу полотняну сорочку, яка подерлася й висіла шматтям, за плечима висіли лук і сагайдак на тонкому ремінці.
Відтоді, як полишив Ладижин, минула доба. Доля була милостива до нього. Заткала небо хмарами, не потопила в хвилях, не розбила на каменях Чортового Горла, винесла на білу косу. Вода спила силу, розпластаний, він лежав на березі, серце гупало в землю, й він чув його стукіт. Не почував ні ніг, ні рук, вони мовби подерев’яніли, й гуділо в голові. Здавалося, там усе ще клекоче водоспад.
Земля поволі знову наливала його силою. Вертала те, що забрала. Воно все її було й буде колись. Невдовзі одтерпли руки й ноги, він підвівся. Щиро помолився Богу й пішов косарською стежкою берегом. Знав, що вона перетне дорогу до Брусового хутора. Не пішов, а побіг, щоб нагрітися, аж поки зійшло сонце й од води потягнувся теплий туманець. Принаймні здавалося, що він теплий. Незабаром наштовхнувся на піщаній косі на труп татарина, певно, його убито під Ладижином й вода знесла аж сюди. Лаврін погидував одежею, взяв тільки лук і сагайдак. Шаблі при туркові не було. Не пройшов і півверсти, як запримітив у виярку погромлений біженський обоз — дві перекинуті гарби й воза. Довкола валялися діжечки, корці, всіляке начиння, поблискували у траві мальовані ложки, на кущі горішини висів батіг. І йому вчувся останній поцьвох погонича. Далі знайшов сорочку — довгу, до колін, мабуть, дідівську, зняв з кнутовища батіг і підперезався.