— Й сни мені сняться білі та білі. Сніг скрипить під ногами. Ти пам’ятаєш, як скрипить під ногами сніг? — Лаврін пожував стеблинку трави, зітхнув. — А тут все літо та літо… Мені не сходить з думки Січ. І кошовий. Він був мені ніби батько. Й Марко. Хитрість його з’їла. Поганий збродень! Він повів орду на Січ. Невже вони зруйнували її? Невже козаки не перейняли їх?!
Киліяна здивувалася.
— Хіба ти не знаєш, — сказала, — чого прогнали з палацу султана нашого агу? За погром війська, що йшло на козаків. Знайшли в тім якусь його провину. Яку, достеменно не знаю. А яничари погинули на Січі всі!
То була для Лавріна неймовірна радість. Він аж засміявся, скочив на ноги, схопив чималий уламок граніту і вдарив по скелі. Бліду запону ночі пропалив сніп іскор. М’яким барсячим кроком Лаврін закружляв по галявині. Він давно призвичаївся до темряви, бачив кожен камінчик, кожен кущ.
— Козацтво не погинуло! Отчий край є! І буде довіку, поки світить сонце! Нехай повиздихають вороги, нехай похлинуться власною кров’ю…
Киліяна чомусь злякалася.
— Лавріне, — покликала.
Лаврін довго не міг заспокоїтись. Нарешті ліг біля її ніг. Вона нахилилася над ним. Дивилися просто в очі. Її груди гостро напинали тонку сорочку, рвалися йому назустріч.
І він знову почав хвилюватися. Як і завжди.
Й розвіялися Киліянин страх і тривога. Подумала: її любов, її чари для Лавріна більші й дужчі за все на світі. Вони мають непереможну силу, й доки він у їхньому полоні, доти вона може бути спокійною. І було їй гарно владарювати, й любила за те Лавріна.
— Тоді Марко погинув теж, — сказав Лаврін.
Киліяна відвела його руки, що тягнулися до її колін.
Вона дивувала, що Лавріна так збурила вість про погром турків і татар. Він говорив і говорив, усе хотів розгадати той бій, розпитував її, але вона не знала більше нічого. Та й нащо воно їй! Їм треба думати про своє.
Лаврінів спомин про Марка нагадав їй інше.
— Лаврінку, — пошукала в темряві його руку. — До мене в’язне Харіліс, конюх. Отой циган.
— Зажартовує?
— Яке там зажартовує… Тягне в конюшню.
— Тягне в конюшню! — Перехрест став на коліна. — Я йому провалю каменюкою голову!
— Не чіпай його, — злякалася Киліяна. Вже шкодувала за свої слова. Адже хотіла не стільки поскаржитися, скільки одкинути Лавріна од думок про далеку батьківщину. — Не займеш, Лаврінку?..
— Ну… не займу. Я тільки скажу йому… — Знайшов її губи і вже забув, що скаже Харілісу.
Він перестрів Харіліса у вузькому хіднику між дворів. Сидів на стіні, й коли той ступив на стежку, скочив і став перед ним. Першої миті циган злякався, а тоді на його обличчі закругліла посмішка.
— Бір Аллах![8] — вигукнув він. — Я думав, на мене стрибає барс. — Салям тобі, володарю персиків. — І поклав обидві руки на свою засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вітаючи справді.
— Нема тобі салям, — плутаючи турецькі й українські слова, сказав Лаврін. — Якщо ти… гелійор[9] до Киліяни…
— О, Киліяна!.. — заплющив блудливі очі, прицмокнув язиком циган. Його тугі, м’ясисті щоки блищали. — Рахатлукум. Троянда… — І, побачивши, як нахмурився Перехрест: — Беса[10]. — Й хтиво, хитро та насмішкувато воднораз: — Хіба троянда зів’яне, коли я одщипну собі одну пелюсточку?
Лаврін пружно, аж Харіліс сахнувся й ударився головою об стіну, підніс йому до носа міцний важкий кулак.
— Ось бачиш, який у мене беса!
Циган, спотикаючись, одбіг кілька кроків і зупинився:
— Ти пошкодуєш за цим, кьопек[11]. Знатимеш, як посягати на наложницю правовірного, та ще й аги.
— Юрю![12] — похмуро сказав Лаврін.
— Ти не знаєш, що твоя шия — тонша за волосину. Але це знає кат, — гукнув Харіліс у спину й побіг до хвіртки.
III
Служба в Марка легка, не клопітна. Накидає який кінь крем’яхів, підбіжиш, заметеш їх у совок, калюжі розітреш мітлою — й знов у свій куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тільки в дні парадів. Тоді кіннота валом валить через Північні ворота, гарцює на мощеному вапняковими плитами тісному подвір’ї й прямує до Піщаних воріт. А довкола гасають всілякі беї, санджакбеги, аги й інші татарські старшини. Порозтоптують крем’яхи, доводиться зчищати їх лопатою. Але паради бувають нечасто. В будні ж дні Марко весь день куняє в глухому північному кутку двору за кипарисом, хоч як припікає сонце, а тут — вільгість і прохолода. Правда, якщо виходить хан або приїздить якийсь солтан, за кипарисом сидіти не велено — можуть прийняти за засідника і коли не порішать на місці, то відрубають голову на містку перед ворітьми, й вона булькне в брудну річечку Чурук Су, що стрибає по камінню попід стінами ханського палацу. Тоді треба вийти з тіні й упасти ниць, і ніхто на тебе навіть не гляне. І не підводити голови, поки не стихне гомін та стукіт копит. В інший час розглядав подвір’я скільки хотів. Тут снувало безліч слуг і проходило немало всілякого іншого люду. Не всіх Ногаєць вже й боявся, не перед усіма вклякав на коліна. Більшість з прибулих — прохачі, позивачі, навіть значніші з них не наважувались тут голосно чхнути, а позбиткуватись над ханськими слугами — про таке й гадки не мали.