Хан, не опираючись на стремено, скочив на коня, конюші метнулися вбоки, й рудий румак, звившись, як змій, помчав до Південних воріт. Хан — вічний на землі, і вічна його тінь. Вона втікала поперед хана, здавалося, ось — ось одірветься і щезне навіки. Біля обкованих залізом дверей порталу залишилося п’ятеро чи четверо воїнів велетенської статури, у кольчугах і шоломах — місюрках, страшних у своєму спокої. Всі вони були німі. Двоє тримали за поводи в’ючних коней, решта виносили з палацу коштовності. Здавалося, вони знали про напад наперед, чекали на цю хвилину.
З лементом розбігалися жінки гарему, вони кумедно дріботіли на високих дерев’яних ходулях, падали, одна метнулася до коня в тороках, думаючи, мабуть, що це для неї, але чорний мовчазний воїн ударив її держаком нагайки по голові. Вона зойкнула, впала на брук, чорне запинало з кінської волосіні відкрилося, й, мабуть, вперше правовірні побачили обличчя ханської дружини. Це була жінка дивної вроди — молода смаглява черкешенка. Вона лежала горілиць, її ізор[14] закотився, татарин якусь мить дивився важким вогнистим поглядом на білу смужку тіла між червоними шароварами й куценькою, як у матросів із галер, вишитою курточкою, а далі відвернувся й заходився ув’язувати тороки. Черкешенка підвелася і одразу ж впала, підвелася знову, оглянулася по двору й повільно, як сновида, побрела назад у гарем. Всі, кому пощастило вихопитись на коня, були вже далеко.
III
Марко сидів у своєму кутку за кипарисом, скулившись, зібгавшись калачиком, з двору його зовсім не видно. Звістка про козаків тіпала ним, мов пропасниця. В нього цокотіли зуби й тремтіли руки. Спочатку боявся, що татари поженуть його з собою або й уб’ють, а коли побачив, що вони полишили навіть жінок гарему, зрозумів: те йому не загрожує. Одначе страх не полишав Ногайця, тепер він заповзав у душу з іншого боку: думкою, що вчинять з ним козаки. Адже якщо це козаки, — чутка була неймовірна, таке йому й у сні не снилося, щоб сюди, між круті гори, в Зіницю Ока правовірних, як ті називають свою столицю, вдарили копита козацьких коней, — то тільки запорожці. Вони летять у помсту за ханову налогу на Січ, а хто показав татарам хідник до Чортомлика? Либонь, козаки довідалися про це від полонених. Маркові од тої думки потемніло в очах. Чомусь пригадалася паля на рову за Січчю, чималенький гострий стовп із бляшаним вістрям. Вона заіржавіла від дощів, од невжитку. Марко не пам’ятав, щоб кого садовили на те вістря. Хоч розповідали: раніше на ньому сконав не один зловорожець…
Стороною прокралася думка: може, його не впізнають, адже заріс бородою до самих очей, давно не підрізав чуба і ніби аж всохся лицем, якось зазирнув у відро з водою, а звідти глянув чоловічок, схожий на лісовика, що ними по селах лякають дітей. Тоді щось заплакало в ньому: адже колись потайки любив чепуритися, не раз задивлявся в люстерко, розглядав себе нещадно, але й з певною думкою: як йому ліпше посміхатися, яка шапка личить більше і в який бік зачесати чуприну. Тепер же оця переміна в обличчі мовби ставала в пригоді.
Й знову пригадав своє місце на ночівлю в плетенім хліві — на трухлявій просяній соломі, прикритій зашмуляною телячою шкурою, й пригадався Великий Луг, широкий і зелений, вольні озера та зарічки, й стислося серце.
У вуха йому вдарив голосний регіт, брязкіт ложок, тиха молитва з кутка — домолюється хтось із січових дідів і зиркає строгим оком, але на нього не потурають. Марка просять і з того кінця сирна, й з цього, а курінний вдавано сердито присадовлює біля себе: сідай, нечестивцю, отут, не гріши біля святого хліба. А сам, глухуватий, боїться, аби не пропустити якого Маркового дотепу. «А що, як упасти на коліна перед кошовим… — зринуло раптом. — Прийняти найбільшу покуту… Вони добрі… Вони щирі… Ніколи не карають тих, хто покаявся…»
Він злякався тієї думки. Не таку збродню вчинив, щоб запорожці могли простити. Та думка й погнала його з порожнього двору. Вибігши за ворота на місток, зупинився: куди тікати? Долину з обох боків стиснули гори, не високі, але круті, здавалося, то величезні бики обступили її. Під Марковими ногами дзюркотіла річка, каламутна Чурук Су, вона текла праворуч, по ущелині, вподовж неї бігли дорогою татари: піші й кінні, на віслюках, на мулах, з клумаками й без нічого. Скрипіли гарби, ревла худоба, верещали жінки. Натовп рідшав з кожною хвилиною, ті, що втікали, злякано озиралися, в острасі втискаючи у плечі голови. Марко побіг і собі. Затиснута скелями й саклями вуличка спочатку пластала рівно, потім трішки сягнула вгору, тоді впала вниз, і враз місто залишилося позаду, дорога розділилася на дві, бо розбіглася в дві руки ущелина: прямо й круто праворуч. Марко побіг праворуч — туди бігли майже всі втікачі, хоча дорога весь час бралася вгору; з правої руки повисли стрімкі кручі, з лівої чорніло провалля, часом воно зникало з поля зору — дорогу з обох боків обступали хащі кизилу, в’язовнику, бересклету, вони переплелися вгорі, затулили небо. Від того було мовби затишніше.