Не ширячи листа нашого до вашої ханської мосці… те все висловивши, зичимо вашій ханській мосці доброго здоров’я і щасливого благополуччя.
Писано в Січі Запорозькій року 1675, сентемврія місяця, 23 дня.
Вашої ясної вельможної ханської мосці зичливі приятелі Іван Сірко, отаман кошовий, з усім Війська Низового Запорозького товариством».
Розділ двадцять восьмий
Гарно мандрується Сироватці з січовими чумаками, з веселим отаманом Драгожилом. Тільки тут, на високому чумацькому возі, Мокій Сироватка зрозумів, яка велика земля і яке безконечно високе небо, яка похаплива й клопітка проти них людська душа і як їй не вистачає спокою та волі. Багато йому передумалося, пересіялось у пам’яті за ці дні, часом те, що колись мав за зерно, виявилося згонинами, а те, що мав за одвійки, — зерном. По—іншому тече в дорозі думка, інакше приймає в себе світ душа. Думка йде врівень з воловою стопою і з жайвороновою піснею, що мовби навічно повисла в небі. Й довшає світ, і ширшає, розпросторюється. Ніхто не знає так, як чумаки, неба, хіба, може, мореплавці, ніхто не переміряв стільки землі, нікого так не вітають по селах молодиці та діти, ні на кого не налаштовано по байраках стільки засідок. А ще ніхто не знає стільки пісень, як чумаки, а надто чумацький ватаг Семен Драгожил. Не випускає Семен з рук бандури, в нього навіть воли веселіше йдуть під пісню. Неначе святий, сидить, підібгавши під себе ноги, в передку воза Драгожил, і легіт — вітер ворушить його пишні, розчесані на два потічки вуса. Тільки коли — не — коли мацне себе по животу, чи не згубив широкого череса, в якому гроші на всі довгі милі в татарській землі — за переправи і за водопої — мостове, поромне, криничне, а також за пашу, а основне — плата за сіль, золотії й срібнії таляри. Та як може згубити — почуває ту вагу повсякчас, й черес той можна зняти, тільки порішивши отамана. А порішити його нелегко.
А степ — зелений та буйний, аж співає серце. Встане з — за моря, з того краю землі, сонце, й заіскрить він росами, й ударять у срібні литаври жайворони, і настане така краса та благодать, аж страшно стає, що люди не бачать її — толочать кіньми і поливають кров’ю, що їм просто ніколи за своїми клопотами натішитися Божими щедротами. Ідуть, ремиґають воли, їхні тіні, неначе гори, пливуть по траві. Валка чималенька — шість батових, шістдесят одна пара волів, одна батова — Драгожилова, через те має підпомічника. Їдуть веселі чумаки, вони спивають степ, як церковне вино, а ще ж їм радісно, бо каймакам[18] перекопський написав, що «сіль цього року сіла добре, води й трави на путі багато», що розбійні ватаги виловлено всі, й чумакам у дорозі нічого не загрожує, і що подарує каймакам першій валці два вози солі безкоштовно. А їхня валка йде перша, чумаки вже впевнилися в цьому, й мажі їхні четвероволові котяться швидко, й гребла для солі на мажах нові, і отаман мудрий та веселий. І співають вони влад, славлять піснею день.