Горілки Ждан випив чверть кварти, — чверть кварти оддав козакові Чайці, який найчастіше кидав за нього на тацю шеляга, — але навіть від тої мізерії сп’янів, а сп’янівши, раптом поклав собі найнятися завтра до рибальського отамана.
Та думка засіла міцно, та й вдачу Ждан мав таку — сповнювати усе, що задумав. Отож завтра він піде до шинку, де наймаються голоколінчики.
Отак подумав, несучи в черепочку борщ і розмочений хліб Шайтанові, який уже не міг, бо постарів, кутуляти м’ясо і майже не вилазив з буди. Шайтан його упізнав по запаху, лизнув руку й заходився хлебтати.
Шинок, наче підпилий дід, що вийшов на перехрестя, обіперся на два костури й виглядає, з ким би посваритися. Але хоч і згорбилася, й осіла стара будівля, одначе ще міцна, з доброго дуба. Вікна, котрими витріщилася на майдан, завішені од мух розхвойданими мочулами[19], вітер ворушив їх, і від того здавалося, що то велика голова либає повіками. Під шинком — три великі липові колоди, покладені тут не без умислу: обсядуться на них братчики погомоніти, а тоді котромусь і закортить закропити балачку або запити якийсь дрібний гендель, чи й просто нашкрябають із глибоких кишень в кинуту просто на землю шапку на кварту — другу.
На гребені разочок голубів, поправляють пір’ячко, тирликають про щось стиха, й так само низками — на вишмульганих до гарячого блиску колодах — голоколінчики. А ще чимало їх пооблягалися на свіжому, після другого обкосу, моріжку. Ще одна колода — зоддалік, на ній статечно сиділи козаки. Біля них місця не було.
Ждан обвів поглядом голоколінчиків, і йому аж у горлі зашкрябало. Лише кілька чоловік зі всієї збірні не згубило людського чину: мали свити й чоботи, деякі були навіть при шаблях. На решті ж — тільки штани та сорочки (й на кожному шапка), а були й такі, котрі прикривали стид рушником або якоюсь мішковиною, обіп’явшись нею довкруж стану. Та ще поблискували мідні або олов’яні хрестики на волохатих грудях. Одежу давно пооддавали в заставу шинкареві, декотрі примудрялися заставити чоботи та жупани по кілька разів — випросить, буцім сходити до церкви, й заставить в іншому шинку. Надто привернули Жданову увагу троє голоколінчиків — лежали рядочком біля колод, голови поклали на шапки, а стид прикрили однією рогожею. Вигравали носами, наче пастухи дудками. Тут були всілякі молодці: козаки і аргатали, колишні посполиті і старшини, колишній підпаламар і навіть колишній студент всіляких вольних наук із Києва, єдиною ознакою вченості котрого лишилося обгризене гусяче перо за вухом, бо в похвальбу, що володіє латинським і грецьким діалектами, ніхто не вірив. При Ждановій з’яві голоколінчики заворушилися, забликали на нього лінивими, неприязними очима; Ждан вже збирався вшитись звідси, як раптом на колоді посунувся дебелий, з великою кудлатою головою козарлюга у чистім, хоч і недорогім тузинковім жупані й сказав:
— Сідай, хлопче. У ногах правди немає.
Козак вочевидь не був голоколінчиком. Ждан оддав йому поглядом дяку, сів на лискучу колоду. Скосив очі на козака. Січовик схожий на ведмедя — такий же великий і кудлатий. Руки волохаті, і стріхами брови, і круглі очі—вирла.
Січовик поплямкав товстими губами й сказав:
— Бачу, зелений і на Січ прибився недавно.
— Недавно.
— Якого ж ти роду — племені? Як звати? Мене — Кирилом.
Ждан не встиг відповісти, як зашелестіло під шинком:
— Жмурко йде, Жмурко йде…
Через майдан дибав на довгих, негнучких ногах рибальський отаман Гринь Жмурко. Той отаман мав трохи кумедний вигляд — голова прикипіла до короткого тулуба, а ноги мав довгі — здавалося, того чоловіка вирізали з дерева, трохи не дотримавши міри. А Жмурко — бо приплющував очі. Він і зараз стулив їх — виднілися тільки вузенькі, наче прокраяні різаком, щілинки, ще й по всій пиці розвезена байдужість, буцім Гринь вийшов так собі — прогулятися. Одначе Ждан небавом упевнився — байдужість була вдавана, а очі—щілини помічали все.
— Що, отамани — молодці, гарна нині вдалася погода, — мовив Жмурко й обвів щілинами очей виднокіл. — Дощу не навіє?
— Жабка зелененька ниньки стрибала по березі…
— І туман із Чортомлика курів угору.
— Зібралися на посиденьки чи для якої справи? — правив своєї Жмурко, він не поспішав, знав — бо, псяюха: що довше тягнутиме линву, то коротшою вона буде в руках козаків, — згодяться на меншу платню.
— Не глумися, отамане.