— Став могорич.
— Я ще, може, й не попливу, — вдавано монявся Гринь. — Бо й плисти ні з ким.
— Як то ні з ким, а ми! — захвилювалися голоколінчики.
— Поглянь, які молодці!
— Вже й не знаю, як бути. І риба, кажуть, погано йде.
— Вчора Хвесько приїхав, каже, є риба в лимані. Судака взяв чималенько…
— Воно можна б і спробувати… Собі на збитки… Ет, будь що будь, — вдав, буцім здається на прохання голоколінчиків.
— Став могорич! — гукали найнетерплячіші, але на них зацитькали.
— Треба домовитись за ціну.
— Ви мою ціну знаєте…
— Це весняна ціна, — сказав Кирило. — Тоді риба плавом пливла. А тепер спробуй її добути…
— То й чекай весни.
І затнувся. Жмурко поводився хазяйновито, нахабно, одначе за тією нахабністю ховалася й деяка осторога — рибальський отаман січових голоколінчиків трохи й боявся.
Довго сперечалися, отаман трохи поступився, а тоді почав набирати ватагу. Диво, першим, кого він назвав, був Кирило Кайдан. Далі вказав ще на двох козаків, які не пропили чину, за ними — на Ждана, на тих козаків, що сиділи на колоді оддалік.
Назбирав ватагу чоловік на двадцять. Ті, хто не потрапив у ватагу, загаласували, обкладали Жмурка крутою лайкою, погрожували, одначе тепер за його спиною стояла міцна оборона, сказати б — сердюки, як у короля чи султана, й він нікого не боявся, огризався й собі. Голоколінчики вимагали могорича, але Жмурко сказав, що могорич буде вже на острові, знав: після могорича ватагу не зібрати. З Чортомлика, обкружлявши увесь січовий півострів, підігнали величезного човна на два демена і тепер із старої дубової комори, аж за дорогою, носили до Підпільної бочки з сіллю й катраном, зрізи, вагани, сітки великі й малі, і неводи звичайні і велетенські — матули, у яких крила — подоли по десять сажнів, і всіляке інше начиння.
— Горілку не забудь, отамане, горілку! — нервово гукали голоколінчики.
Горілку в окованому залізними обручами барилі котив сам отаман з двома крамарчуками. Біля того барила він і сів у човні. Жданові, як наймолодшому, дали в руки шполик — вичерпувати з човна воду. Але човен був новий, добре просмолений — води не пропускав. Стояла спека, степові річки обміліли, й тепер од Дніпра напирали Павлюк і Скарбна, і всі ті води, разом з Чортомликом, вбирала в себе Підпільна й несла широкими луками аж до глиняних правобічних круч, далі повертала вниз, до Базавлука, і вже в іншій своїй одміні мчала на схід, прагнучи віддати Дніпрові воду, яку у нього ж і взяла. Весною і влітку, коли ріки — протоки течуть вспак, запорожці добираються до Дніпра Павлюком.
Течія прудко несла велетенського човна поміж низьких, зарослих очеретом та ситнягом берегів, прудко, так прудко, що обоє стернових — на чардаку й на кормі — ледве вправлялись кермувати. Голі до пояса, плечисті, засмаглі, мовби й не дуже налягали на стерна, але човен ішов, неначе слухняний кінь по рівній дорозі. Обоє стернові, а також кармаш, помічник Жмурка, рибальського отамана, не з голоколінчиків, а з досвідчених козаків — рибалок, і плату отаман визначив їм осібно. Козаки спали на сітках у човні, їх не будив ні плескіт води, ні крики лугових чайок — чубарочок, і навіть коли того чи іншого козака хльоскали по обличчю вербові віти, він тільки утирався та перекидався на другий бік, не розплющуючи очей. Гарно пливлося Жданові по січових річках, і гарно пливлося в небі сонцеві над Великим Лугом. «Та вода по каменю, та вода по білому», — мугикав він і дививсь у воду, де течія бавилася при самім дні довгими зеленими косами водоростей і де зграйками тріпотіли спритні рибки. Раптом попереду щось вибухнуло, в повітря знявся табун великих, ніколи не бачених Жданом птахів і потягнув понад очеретами.
— Баби[20], — спостеріг парубкове здивування Кирило. Й усміхнувся. Коли Кирило усміхався, враження сердитості й суворості розвіювалося, натомість обличчя ставало дитинно добрим і наївним. Дуже гарно він усміхався — кутиками губів і очима — темно — карими, без жодної потайної іскорки в глибині.
Ждан захоплено розглядався. З кожним закрутом річки одкривалися нові чудові краєвиди, нові дива. Дуби стояли як велети, а верби, неначе дівчата на стежці, — гнучкими черідками. А чайок, качок, гусей, всілякого іншого птаства на річках — не злічити.
Човен поминув чималенький, порослий кущами верболозу острів і повернув у кругле, оступлене з усіх боків дубами і кленами озеро. Дерева на острові росли то купами, то по одному, здавалося, порозходилися й посходилися в гурти міцні зеленочубі парубки. На багатьох дубах чорніли буслячі гнізда. Тут течії не було, Жмурко будив голоколінчиків, вони бралися за весла. А далі знову річка, і вузький потяг, що помчав човен, аж падали ниць осоки, й ще одне озеро, й болото, в якому одпихалися дрючками, поки випливли на течію, котра й внесла їх у Дніпро. Із розмов Ждан зрозумів, що вони пробиваються на самий низ Великого Лугу, в нетрища. Рибальські угіддя, як і сіножаті, поділені поміж куренями (курінні раз на рік тягнуть з шапок ярлики на урочища), орендаторам дістаються найгірші, та й то з середини літа. Весною запорожці ставлять на ходових річках гарди — лозові запруди — і вичерпують рибу підсаками. Одначе і вліті, уміючи, рибу можна впіймати. Багатий на неї Великий Луг.