Я йшов з Січі не тільки через те, що хотів утекти від Дем’яна Дем’яновича, а й через те, що хотів випробувати себе, свою людську сутність, випробувати на майбутнє життя, на майбутній подвиг, хоч і знав, що той подвиг, можливо, й не буде військовим, але він буде присвячений вітчизні, і, отже, найкраще випробувати себе на війні. Присягаюся Трійцею, я не жадав слави, щоб повернутися овіяним нею, та ще й з військовою здобиччю, щоб захмелити голову якійсь красуні. А потім народити купу дітей і дожити в теплій хаті, обкладеним кожухами, напоєним узваром, звареним невістками, які догоджають тобі із — за спадку. Я почував, що можу зробити щось інше. Бо знаю щось про світ, про мій нарід у ньому, нехай і не основне, але багато, бо можу порівняти, можу простежити по книгах шляхи багатьох народів і повинен сказати моєму народові про нього правдиві слова, освітити путь чи бодай промінчиком вказати путь комусь дужчому, мудрішому, хто зможе повести його за собою. І ще одне. Може, й найбільше. У мене в грудях стоїть біль, там вдови, та сироти, і старці, на яких я надивився і з якими ходив по світу, там сплюндрована земля моя. Що з того, що я житиму на ній отако, як жив! Нащо я, такий, їй? Що я зробив для неї?
Може, я й зараз не зроблю нічого достойного її, то хоч загину во славу її!
Розділ двадцять шостий
I
Сад аги Сулеймана Кегая — найкращий у всьому Карачаї.[5]
Висока цегляна стіна розділяє його надвоє: внутрішній, маленький, з мармуровою чашею посередині, і зовнішній, великий, що тягнеться по горі вздовж дороги аж до голих сірих скель мальовничими кущами: срібнолистими оливковими та черешневими гаями, хащами фундука, яблуневими та сливовими садками, а біля самих скель — величезним каштановим гаєм. Поміж фруктових дерев — стрункі ряди кипарисів, кущі жасмину, мімози, герані, тису та розмарину. Птаство чманіє од тих запахів, не вгаває співами цілий день — воно, мабуть, злітається сюди з усього Анатолійського узбережжя, перехожі зупиняються під стіною, вдихають дармові благовоння.
Камінною стіною сад відгороджено од дороги. Дорога стара, покинута, хтозна, куди вона вела, адже вище вже немає жодної оселі, там пустельне нагір’я: громаддя каменів, поміж яких поплелися хащі ломиносу, аспарагуса та схожих на дерезу кущів, у них кишма кишить гаддя та шмигають сірі ящірки. Вдень вони гріються на сонці, й треба бути обачним, щоб не наступити на скручену в клубок змію. З того боку нагір’я дуже круто обривається в долину, аж не йметься віри, що цю стіну здвигнула природа, а не рука людини. Глянеш униз — серце зупиняється від страху. Вже нижче, сажнів на сто чи й двісті, стіна починає спадати пологіше. В долині пасуться табуни корів та овець, але так далеко, що вони схожі звідси на мурах. З нагір’я видно й майже всю цю сторону — широку долину Маріци з обома притоками — Тунджою і Ардою, довгим Михайлівським мостом, фортецю Демір Таш, зеленуваті шпичаки мінаретів, величну мечеть Селіма, майоліки бань та червоні й сірі дахи будинків.
Дорога спускається до міста, але звідки — сьогодні годі збагнути. Може, на нагір’ї колись стояла фортеця, та потім розвалилася? Або десь був узвіз. Тепер же, здається, вона спадає просто з неба. В її камінному ложі візирові невільники продовбали рівчак, по котрому шумлива дощова вода збігає у великий камінний басейн, а звідти по довгій трубі — в менший, мармуровий. Ще одна труба прокладена од нього на господарський двір. Рівчак продовбано давно, літ сорок тому. Тоді ще були молоді сад і ага Сулейман Кегай.
Великий камінний басейн став для Лавріна Перехреста безодньою прірвою, яка поглинала його силу. Двома велетенськими мідними глеками, прив’язаними до тичини, набирав з нього воду й носив угору під айву, оливки, груші та сливи. Вони зеленіли, Лаврінова та кількох інших невільників снага потроху переходила в них. Здебільшого працювали вночі та досвітками, коли в саду не було нікого. Вдень чистили рівчак, лупали камінь — зводили стіну од північного, й без того майже неприступного, боку.
Й раптом усе перемінилося.
Цвіли черешні, ще ніколи не закипали так білопінно, здавалося, вони почували, що їм судилася погибель. Мабуть, уперше ага Сулейман Кегай не насолоджувався тим запахом. Сидів у селямлику[6], за півтора місяця жодного разу не вийшов у сад. Що він там робив, чим струював час — ніхто достеменно не знав. Казали, що ага замкнувся із зайшлим дервішем — заплатив тому великі гроші, й спалювали удвох вишневий цвіт, плавили і лили у воду срібло — виворожували азі щаснішу долю.