Я до пуття не встиг і боронитись:
Передньому із однії зробив
Дві голові, а далі вже й несила:
Як облягло дряпіжне вороння,
То й не рухнеш рукою... Збили зараз
Мене з коня, зв'язали й потягли...
Вночі втекти хотів,- не пощастило.
Панас
Ну, вже й козак! Замисливсь про пташки
І вскочив сам у пута!.. От роззява!..
Ну, далі що? Розказуй по ряду!
Дмитро
Дак потягли мене у кляту Кафу,
Ненаситну ту прірву, що жере
Невільників безщасних тисячами,
І мов вола якого продали.
Отам було мені погано дуже:
Вночі сиди у тій гнилій тюрмі,
А вдень роби їм на важкій роботі.
Цвілий сухарь, нечистая вода -
Ото і ввесь невільницький пожиток,-
На закуску - турецькі нагаї.
Панас
Тут краще нам: годують трохи ліпше,
Робота вся в саду, то й волі більш.
А ти давно вже козакуєш, хлопче?
Дмитро
Ні, в Січі раз недовго я побув,
Тоді вернувсь та одружився дома,
А далі знов до Січі потягло,-
Воно бо Січ така принадна з дому!..
А як побув,- домівка у думках...
В один похід пішов та ще у другий,
А там уже й скортіло до своїх.
и з їми ще коли побачусь я -
З Оленою-голубкою та з сином?
Ой, Боже мій!..
Панас
А козакові так
Журитися не личить! Ще й до того
За бабою!.. Я вік увесь прожив.
А не женивсь і за бабами зроду
Я не журивсь,- це не козацька річ.
Дмитро
Того ж ви так і кажете: ніколи
Не знали ви - що в світі та краса,
Не відали - що в світі є кохання.
А я це знав!.. Я мав!.. І тяжко те
Утратити, що мав!.. Моя Олена -
Це не така, як іншії жінки:
Мов січовик,сміла, і розумна,
Письменна ще, бо батько піп навчив
Її письма, як дома ще жила...
ВИХІД ІV
Алі-Баша з Аміною йдуть дуже тихо, за їми трохи позаду, служебка Фатима.
Баша
Як гарно тут!.. Тобі, мій райський квіте,
Я се зробив. Ти, гуріє моя,
У захистку сама схотіла жити -
І маєш сей палац і пишний сад.
Чи ж догодив тобі я цим хоч трохи?
Аміна
Так, догодив.,. Спасибі.., гарно тут...
Баша
То радий я, душі моєї світе,
Що догодив. Я сам іду сюди
Як у Едем, щоб раювать з тобою,
О квіточко найкраща у саду Аллаховім!
Ти - пахощі солодкі Всіх дум моїх...
Найбільша втіха се -
Схилитися до пишних уст рожевих,..
Проходять усі троє.
ВИХІД V
Дмитро
Хто це пішов?
Панас
А це наш пан, баша Із жінкою...
Це, кажть, найлюбіша,
Така, що він їй стежку проміта...
Дак у гурті із іншими жінками
Не хоче жить, то він їй цей палац
Побудував... А ті - по той бік саду...
Подейкують, немов би ця з Волині,
Та за оці розкоші продалась,
Потурчилась, стоптала хрест під ноги...
Ненавидна!..
ВИХІД VI
Доглядач
(увіходить)
Агов, ідіте, джаври,
Сюди мерщій! Підняти поможіть!
Усі виходять.
ВИХІД VII
Аміна з Фатимою вертаються.
Аміна
От саме як чіпляється до мене,-
Такий гидкий мені тоді стає!
(Сідає на ослінчику, біля стежки.)
Фатима
А ти ж колись його таки любила.
Аміна
Любила? Ні! Здавалось тільки так...
То був туман... А справді, то нікого
Ніколи я ще не кохала... ні!..
Так як могло це статися в нудному,
В огидному гаремі, в цій тюрмі?
Як з іншими жила укупі,- сварки
Та заздрощі та брехні повсякчас –
Аж гидко все те згадувати!.. Правда,
Тепер уже впокійно, та за те
І нудно так: вставати та лягати,
Дивитися на мертві мури, сад...
Щодня одно, щодня без переміни,
Аж сон бере!..
Фатима
Чого ж тобі іще?
В розкошах ти втопаєш: що схотіла,-
Все зараз є, велике і мале.
Аміна
І все мені докучило без міри!
Навіщо все воно мені здалось,
Коли його так легко добувати?
Так нудно це!.. (Змовка.) Хоч би уже гроза
Ударила отут та запалила!..
То все було б хоч подивиться що!
Фатима
Хіба ж отак годиться говорити?
Вигадуєш ти щось таке страшне.
Аміна
А що мені до того, чи годиться,
Коли мене нудьга бере, нудьга?!
Коли я ще ніколи не кохала!..
А хочеться кохати... Боже мій!
Як хочеться кохати-раювати!..
Уся душа до того лине, рветься,
Що в світі цім найкраще за усе,
До одного, що можна звати щастям
Єдиним тут, до раю на землі
Оцій нудній без міри,- до кохання!
Скажи мені, зазнала ти цього?
Фатима
Хто, я? Чого?
Аміна
І мріється, неначе...
Вітає мов тут коло мене хтось...
То любий, він, він, дорогий, коханий!..
Фатима
Хто - він?
Аміна
Хто він? Коханий мій.
Фатима
Який?
Аміна
А той, кого я маю покохати.
Фатима
А що сказав би нам про це баша?
Аміна
Хай каже він, що хоче! Що до того?
І що б же він сказати міг мені?
Не може він однять кохання в мене.
Фатима
Але життя відняти може він.
Аміна
Життя? То що? Це річ така, кохання,
Що дати варт за його і життя.
Фатима
Коли тобі не страшно, то я знаю
Такого тут, що за тобою він
Уже давно з кохання пропадає: Халіль-ага...
Аміна
Що? Геть із ним, гидка,
Коли мене не хочеш ти гнівити?
(Встає і йде ближче до квітника.)
Чому отут не саджено квіток?
Фатима
Посаджено ж...
Аміна
Отут, кажу, ще хочу!..
Невільників гукни!
Фатима
А ось ідуть.
Скажи сама, де хочеш посадити.
ВИХІД VIII
Дмитро з Панасом вертаються.
Аміна
(До Дмитра.)
Чому отут не саджено квіток?
Тут посадить пахущих, пишних треба!
Дмитро мовчки стоїть, не зводячи з неї очей.
Чого ж стоїш та дивишся, глухий?
(До Фатими.)
Ти стала знов? Та ну, ходім же далі!
Чи думаєш до ночі бути тут?
Фатима
Та ти скажи, яких квіток садити,
А то ізнов тобі не догодять.
Аміна
А що мені? Хай садить сам, що хоче,
А хоч нехай і зовсім він не садить!..
Ходімо ж бо!.. Чого спинилась знов?
ВИХІД IX
Панас
(беручись за лопату)
От вигадки!.. Дивись!.. якісь квітки!
Які і де у чорта їх садити?
Чи чуєш бо?.. Ти остовпів, чи що?
Дмитро
Яка краса!.. такої зроду я
Не бачив ще, та і ніхто запевне...
Ані у нас, ані в землі чужій
Пишнішої за цю немає квітки!
Панас
Туди к чортам!.. Дивись, як ізрадів,
Мов батька стрів! А що тобі до неї?
Дмитро
До неї?.. Ні!.. Але вона - краса.
Панас
Дак що тобі?
Дмитро
Бо на світі утіха Великая - краса.
Панас
Яка краса?
Дмитро
Усякая: краса в блакитнім небі,
В зірках ясних, у запашних квітках,
пташиному в садочку щебетанні,
У личеньку дівочому, в піснях,
В степах-полях і вільних, і широких,
У Дніпрових безоднях у глибоких,
В порогах тих, що, наче звір неситий,
Ревуть і б'ють байдак ще недобитий.
Куди ні глянь,- усюди та краса,
Все повила - і землю й небеса.
Панас
А гарно, глянь!.. Оце ти розказав,
То бачу й я, що правда, бо краса
Є і в тому. Роздумавшись отак,