Я іншою була... Страшне нещастя
Мене сюди перенесло, і я
Так мучилась була з початку, далі ж
Звикати вже потроху почала...
І все воно перемінилось якось...
І страшно так змінилося... Чогось
Відміна ця мені страшною стала
Здаватися...
Фатима
Та ти про віщо це
Говориш так? Щось я не розбираю.
Кажи простіш!
Аміна
Встає у серці знов...
Фатима
Та що встає?
Аміна
Те чуття, що я
Не забавка якась, що я людина,
Що хочу я так жити, як і всі:
по-людському, своїм життям щоб жити.
Фатима
Та і на це є способи у нас,
Бо не на все і в чоловіка очі:
Уміючи, одуримо й його.
Аміна
Дурити - от!.. Це - красти право жити!
Оце і є те саме, що мене
Обурює та гнітить нестерпуче!
Повинна я була сьогодні тут
Лукавити, брехати, хитрувати,
Мов ще люблю його, щоб він Дмитра
Настановив тут саду доглядати,
Бо так вільніш кохаться буде нам...
О, як мені це гидко все!
Фатима
Байдуже!
Вже так воно ведеться завсігди,
Що як собі кого наглядить жінка
Любішого, то нищечком грішить
І мусить же дурити чоловіка.
Аміна
Облиш, мене не розумієш ти!..
Ой, Боже мій! Як тяжко-важко жити
Серед людей, що простих слів твоїх,
Що дум твоїх найкращих, найсвятіших,
Тих, що без них нема тобі й життя,
Вони цілком не розуміють, зовсім!
Як страшно це: живеш як у пустині,
А люди скрізь... Ой Боже, правий мій!
Душа вмира, проймає серце холод…
(Сідає, зіпершись на лікоть, і змовкає. Потім, одразу стрепенувшись)
А все ж його кохати буду я!
А все ж його не можу не кохати!..
Поклич мерщій, Фатимо! клич його!
(Фатима виходе в двері збоку.)
ВИХІД ІX
Дмитро
(ввіходить)
Аміна
Ізнов удвох ми можем розмовляти.
Іди ж сюди! Зневисний пішов.
Невже мене не зрозумів ти досі?
Невже того не бачиш ти, що є?
Дмитро
Невільник я... Невільникові ж важко
І бачити, і розуміти все:
Хоть бачить він,- боїться помилитись.
Боїться він сягнути далі, ніж
Дозволено. Хоч візьметься у нього
Вогнем палким уся душа й згорить,--
Мовчати все ж він буде й те ховати.
Аміна
Примушуєш мене казати -хай!
Це зараз той пішов, кого найбільше
Ненавиджу тепер.
Дмитро
За віщо ж то?
Аміна
За те, що я людина й хочу жити
По-людському, не так, як тут живуть,
А він мені насмілився казати,
Що забавка я, іграшка, йому
Сотворена на панську втіху тільки,
На те, щоб він зо мною граться міг,
Як схочеться йому, як заманеться,
А далі і забув на час якийсь,
Аж поки знов ще заманеться гратись!
За це його ненавиджу тепер.
Іще за те, що іншим почуванням
Тепер мені всю душу обніма,
А він, як пан, порядкувати хоче
В моїй душі. То і за це його
Ненавиджу!..
Ти кажеш,- ти невільник...
Не хочу я щоб ти мені й зоставсь
Невільником...
Дмитро
А чим же можу бути?..
Аміна
Надією і сонечком ясним,
Моїм очам єдиним світом-сянням,
Моїй душі єдиним сподіванням,
Утіхою, коханням, щастям - всім!..
Дмитро
(кидається до неї)
Ні, годі вже!., мовчать немає сили!..
Моя красо, мій квіте запашний!
Чиї б уста мовчати тут здоліли?..
Люблю тебе безмірно, раю мій!
(Пригорта її)
Аміна
Коханий мій!.. Люби, єдиний, милий!.
З тобою рай, мій світоньку ясний!..
Схиляється йому на плече.
Завіса
ТРЕТЯ ДІЯ
Сад. Інше місце, ніж у першій дії.
ВИХІД І
Панас з Молодим Невільником.
Панас
Ні, я його побачивши ще спершу,
Послухавши його, вже догадавсь,
Що січовик із нього недотепний.
Невільник
Чому?
Панас
Тому, що надто вже жінок
Він полюбля та казна-що верзяка:
Рівня красу жіночу до небес
І там іще таке він докладає,
Що доладу й не розбереш його...
Невільник
А цитьте! он він сам іде.
Панас
Іди вже
Підгонити,- доглядачем зробивсь!..
Схотілося турецької розкоші,
Про те й забув, як верещав колись:
«Утечемо! вас визволю на волю!»
Тепер йому вже те не в голові,
Уже ніяк не згадує про втеки.
ВИХІД ІІ
Дмитро
(підходить до них)
От Богові хвала,- сьогодні день
Удався не душний, робити легше.
Панас
А що тобі?.. Адже не робиш сам!
Бо ти тепер уже, бач, пан, доглядач!
Дмитро
Воно і я, сказати так, роблю...
А хоч би й ні, дак і не в тім же сила,
Не сам же я - он роблять люди скрізь,
То й носила Господь людям полегкість,-
Чому ж за це не дякувать йому?
Панас
Пророкові подякувати треба,
Аллахові тому, чи кат їх зна,
Як звуться ще вони - ті, бусурменські!..
Дмитро
Бог, діду, скрізь один.
Панас
Який же Бог?
Дмитро
Той Бог, що цю багату землю й небо
Високе блакитне сотворив,
Той, що вдихнув живую душу в тіло.
Панас
То це й Аллах по-твоєму - він Бог?
Дмитро
Ми кажем: Бог по-своєму про Бога,
Вони про те ж по-своєму: Аллах.
Панас
О, ба! о, ба!.. Оце тебе послухать,
То все одно, що наш, що бусурмен.
То це одна, по-твоєму, і віра
Що в нас, що в них?
Дмитро
Ні, віра не одна:
Бо ми отак про Бога розумієм,
Вони ж про це по-своєму.
Панас
А ти ж
Пророка - як, чи добре розумієш?
Дмитро
Даремне це говорите ви так.
Я не зробив вам, діду, зла й нікому
Із наших тут ще не зробив, а ви
Так кривдите мене. За віщо ж, діду?
Панас
За те, що ти у зрадники пошивсь!
Всіх присягавсь ти вивести з неволі,
Тепер же сам батіг у руки взяв.
Дмитро
(збентежений )
Час не прийшов... Ви ж знаєте, що змоги
В нас не було... Казали ж ви самі,
Щоб підождать,- хай куди-небудь з дому
На час який поїде цей баша.
Панас
Та це то так... Та тільки бачу добре,
Що якби він поїхав, то й тоді б
Не поспішавсь ти, хлопче, до утеку...
Догадуюсь, куди ти стежку топчеш,
Це видно вже!
Дмитро
Нікуди не топчу,
А думаю, що й віри не ламавши
Доглянути тут можна саду.
Панас
Так!..
Говориш ти це гарно!.. Добре діло,
Коли б воно й зробилось так усе.
Та тільки щось, нема на те надії.
То я скажу: гей, Дмитре, бережись!
Не попускай отруті бусурменській,
Розкошам тим та ласощам гидким,
Залазити в твою козацьку душу.
На те тебе і садівничим тут
Ізроблено, щоб ти порядкувати
Звикав, привчавсь над братом-козаком.
Невільником ти з примусу робив,
Тепер же ти годити будеш туркам.
Оце й вона, ота страшна отрута,
Що душу вб'є твою і призведе,
Що станеш ти потурнаком потроху.
Держись гаразд, бо впасти дуже легко
Оце й усе, а більше вже й нема.
Дмитро
Не хочу я, не думаю я впасти,
Та й падати нема чого мені:
Нічого я не зрікся і тепер
Зоставсь такий, який я був і перше,
Зостануся таким і далі.
Панас
Добре!
Дай, Боже, щоб справдилося воно!.