— А коли від нужди, то яка ж тут свобода?
— Жінці прощається все!
— Це поки не знаєш про її гріх.
— На тобі немає гріха. І нічого немає. Ти для мене — як палімпсест. Знаєш палімпсест?
— Пергамент, на якому написали новий текст, позішкрібавши все, що було давніше.
— І читається тільки останній напис. Так і жінка. Я нічого не хочу знати. Я тільки хочу тебе мати біля себе і більше нічого.
— А тоді?
— А тоді знов і знов біля себе і вже не відпущу тебе… Іди до мене. І не плач.
— Який жах! — простогнала вона, заливаючи слізьми його шорсткі щоки.
— Як я тебе люблю! — шепотів він, переносячи Юлію на диван. — Ти навіть не уявляєш, як я тебе люблю. Я любив тебе ще до твого народження, любив твоє ім’я, саму твою суть, був тобою, твоїм тілом, і наші тіла — одне тіло, і душі — одна душа…
Він обіймав її, вона йшла назустріч його обіймам в солодких стогонах, в зляканих скриках, у безтямних здриганнях, і в спільній засліпленості темною пристрастю так і не знали вони, чи то любов, чи тільки дика стихія, незбагненна і несподівана, як велетенська блискавиця, що переперізує темні небеса, розпанахує їх, розверзаючи бездонні глибини, повні пекельного сяйва і білого жаху…
Він дбайливо накрив Юлію тонкою шовковою ковдрою і навшпиньках пробрався до кабінету. Знав, що не засне, тому влаштувався в кріслі біля низенького столика, поставивши на нього пляшку з віскі, лід, содову воду. На робочому столі була купка книжок, взятих з Києва для читання в дорозі, і на підставці — подарована колись прекрасною Регіною мідна копія «Меланхолії» Дюрера. У нього тут книжки, отже, немає пекла, про яке казала Юлія. Та від того його меланхолія не менша, а незмірно більша і тяжча за дюрерівську. Бо там є райдуга і сяйво комети, а в його душі тільки темний хаос. Такий, як майже півстоліття тому на краю війни в розтерзаній Європі з розтерзаними беззахисними жінками. Як усе повторилося, в якій жахливій реальності і в жахливій, майже фотографічній точності! Ульріка і Юлія. Покинуті напризволяще своїми державами. Кинуті на мордування. Безмовні жертви. Навіть оте плаття з чорного шовку — мовби те саме на обох жінках… І те, що він знайшов Юлію серед німкень, в звуках німецьких слів «вундербар», «шрекліх» на краю Азії, як тоді на краю війни. Материки, хоч і найбільші, нездатні захистити жінок і дітей, вони тільки поглинають їх, а держави, самим призначенням своїм покликані оберігати власних громадян, в часи занепаду, поразок і ганьби відмовляються від своїх обов’язків, і першими жертвами стають жінки. А нещасна жінка — нещасний весь світ. І чи ж варто тоді жити?
Шульга сидів, пив, намагався оглушити себе алкоголем, але ніщо не допомагало, збавче сп’яніння не приходило, свідомість працювала чітко, гостро, болісно, була суцільною раною, і він сам був мов великий смертельно поранений звір, що конає поблизу водопою, неспроможний доповзти до води, яка його порятує.
Те, що сталося колись, що повинно було б давно забутися, відійти в непам’ять, оживало знов і знов, починало самозмінюватися, варіюватися, пред’являтися йому як наслідок діяння відокремленого від нього, мовби навіки втраченого, але тепер віднайденого (на радість чи на згубу?) світу з своїми законами, нормами, примхами, з своїми радощами і своєю тугою, з якими, виходить, весь час співвідносилося його життя. А що таке життя? Життя окремої людини і цілих народів, уся світова історія суворо обмежувалися, навіки замикалися в Книзі — ведійські тексти, Біблія, Тора, Коран, — все наперед визначене, все регламентоване, нормоване, все вибудуване в єдину ієрархічну лінію з точно вказаними початком і кінцем, з суворими приказаниями заборон, пересторог і забобонів. Допоки жив, був ніби старовинна книга між двох мідних дощок, обіпнутих шкірою вбитих тварин, вмираючи, так само опинявся між двох дощок дубової труни. Все записано в книгу життя або, як її назвали п’ять тисяч років тому китайці, Книгу Перемін І–Цзин. Ким і чому записано? І чи немає справді в тому письмі «отруйності», про яку попереджував ще Платон? Свідомо чи несвідомо, але Шульга, може, починаючи від тої далекої ночі в Ташкенті, порушував канонічний текст, виприсав з обкладинок книги життя, рвався на свободу, він відважно вирушав у далекі, повні пригод мандри, в яких не гарантовано безпеки, де мовби відсутня мета, а є тільки бажання зайти якомога далі і звідати якомога більше вражень. Він став вічним кочівником, відважним номадою, він сміливо звертав з тисячолітніх караванних шляхів на ледь помітні путівці й непротоптані стежки, він не надавав переваги так званому головному перед другорядним, тотожності перед відмінністю, загальному перед окремим, «прийнятному», «належному», заздалегідь визначеному перед непередбачуваним, неконтрольованим, свавільним. Життя сприймалося ним не як конституційований, даний найвищим законом текст, а як вільна гра, окремі епізоди якої, ніби у велетенському комп’ютері, вільно розташовувалися в топологічному просторі, і в тому просторі можна було легко і просто переходити від одного епізоду до іншого, не дотримуючись суворої послідовності, не обмежуючись тільки суміжними епізодами, бо між ними немає відстаней, не існує ієрархії, всі вони рівноправні, однаково досяжні й приступні, велика, безмежна, прекрасна гра, гра в гру, кінець віковічному примітиву, облудно званому простотою, геть понуру серйозність, обставлену щільним частоколом заборон і обмежень. Так він жив і в самозасліпленні вважав себе вільним, може, навіть щасливим, і здавалося, що ніколи не шкодуватиме ні за чим, не знатиме розчарувань, але з роками дедалі гостріше відчував, що втеча від точної визначеності й простоти може давати якусь радість хіба що в молодості, для недозрілого розуму й недосвідченої душі, згодом же ти стаєш заложником власного схиляння перед ускладненістю, до якої так поривався. Розучившись дивитися на речі в їхній природній простоті, ти сам для себе сотворив культ подробиць, твань дрібниць, у якій тоне все найдорожче. На що він згайнував своє життя? Хіба тільки на те, щоб зрештою усвідомити, який гнітюче складний світ, і додати до його шаленої склубоченості ще дві чи три замороки — так само багатозначних, як і безвартісних? Шульзі здавалося, ніби вільна гра темної пристрасті, народжена в азіатській ночі, виведе його, зрештою, на давно забуту і втрачену людьми Велику Шовкову Путь краси, пристрасті й щастя, насправді ж ця гра, обрушування ієрархій, вседозволена насмішкуватість, життя, мов пам’ятник на площі, лиш ускладнили і внутрішньо змінили його існування, так що воно взагалі перестало бути чимось, що можна схвалювати або засуджувати, все стало ніби частиною чогось невідомого й непотрібного, все стало несуттєвим і безглуздим.
Який тут міг бути вихід? Тільки єдиний: поставити крапку.
Не спати в Стамбулі. Тут і треба не спати. Він сидів цілу ніч біля вікна, ніч була синя, як небесні глибини, в сусідніх кімнатах тихо спали три жінки, він оберігав їхній сон, на одну ніч оберігав, ну, ще на одну, на дві, на п’ять–десять ночей, а далі? Життя їхнє він міг захистити? І не тільки їхнє, а всіх жінок України, його рідної землі міг захистити від ганьби, принижень, нещасть? Тисячі років вибудовує людство незграбні, страхітливі споруди, звані державами, і що ж виходить? Держава, висмоктуючи з людини всі соки, випиваючи її мозок і кров, нездатна захистити ні жінки, ні дитини… Держава, політичні крикуни, дрібні ошуканці, гендлярі народною довірою, і він теж серед них, він теж був ціле своє життя з ними, і тому тепер, коли він знайшов нарешті вихід, він спокутує не чиїсь злочини, фальш і ошуканство, а розплатиться за провини власні.
Досвітнє небо глянуло йому в очі з–за Босфору мертвою свинцевістю, холодне передранкове світло сягнуло самого дна його душі, і душа здригнулася від того незнаного холоду, а тоді стрепенулася від суворо–усміхненої радості безсмертних, яка може бути дарована людині тільки в таких вічних містах, як Стамбул або Київ.