Місцеве начальство, звикле якомога більше ковтати не розжовуючи, звеліло виставити на стіл бездонні кришталеві келихи, але Хомухін недремним московським оком одразу спостеріг цю диверсію і негайно наклав столичне вето, скомандувавши замінити бездонні провінційні келихи на номенклатурно–столичні чарочки завбільшки з ніготь, коли ж хтось з «волгарів» спробував обережно обуритися, Хомухін вельможно підніс свою пухку правицю:
— Прошу заспокоїтися, колеги, всі ви зараз переконаєтеся в доцільності мого розпорядження…
І без загайки проголосив тост за Першого.
Ну, гаразд. Господар є господар, хтось там поставив цього рудого чоловіка над цими волзькими просторами, а ми тут тільки гості, привезені сюди згідно з рішенням ЦК КПРС на подання Міністерства енергетики і особисто товариша Хомухіна і так далі, і тому подібне, ми слухняно прискочили сюди з безмежних просторів країни соціалізму, послані своїми так званими урядами, а тепер повинні слухняно грати роль статистів у кретинському спектаклі, зрежисерованому вже й не живими людьми, навіть не стократно проклятими урядовими структурами, а якимись недовідомими космічними силами, вільними від бажань, надій і страхів…
Далі запанувала якась ганебна нудотність. Хомухін в інтервалі тридцяти секунд проголошував тости за членів бюро обкому, за керівників республіканських делегацій (звісно, найпершим було названо Шульгу), за, за, за, пильнував, щоб у всіх були повні чарки і щоб усі щоразу випивали, собі ж наливав не горілку, не коньяк, навіть не вино, а… кефір (кефір у таку чарочку!), бо міцні напої йому протипоказані, здоров’я своє він віддав на вівтар Вітчизни і тепер здатен хіба що простежити, щоб його підлеглі зробили те саме. Перехиляючись правобіч і лівобіч, щоб проконтролювати кожного, Хомухін мовби заливав своїм каламутним поглядом довгий безладний стіл, за яким сиділи після двадцяти чи тридцяти мікрочарочок люди у позах, що нагадували пози баламутних купальників у міській лазні, час від часу його каламутно–сиві, мов кефір, очі напливали й на Шульгу, і той насилу стримувався від дикого бажання коли й не проткнути їх виделкою, то принаймні плюнути в оту безвиразність, вихлюпнути в них і з своєї ідіотської чарочки, і з одної або й одразу з двох пляшок, якими вщерть було заставлено їхній стіл.
З жахом відчував він, що на нього напливає озвіріння, якого він зазнавав дуже давно, ще на фронті, і лише двічі чи тричі в житті, коли вони, молоді офіцери–танкісти, обпечені пекельним вогнем, оббризкані гарячою кров’ю, чужою і своєю власного, озвірілі від видовища смерті і від дикої радості самозбереження, вже не могли вдовольнитися тим, щоб після того страшного бою випити належні їм «наркомівські» сто грам, а наливали в алюмінієвий солдатський півторалітровий казаінок літр спирту, накришували туди чорного фронтового хліба, а тоді по черзі сьорбали те кошмарне «хлебово» ложкою, п’яніючи, чманіючи, доходячи до тих меж озвіріння, коли здатен був голими руками роздерти не тільки тигра в клітці, а й лева на свободі, як той Самсон на пам’ятнику.