— Люби мене, — шепотіла вона знеможено, — люби мене… і вбий вже отут зразу… вбий… вбий… щоб не мучитися, щоб не ждати, щоб… щоб… ю… ох, ніколи не знала, що все на ю, і я сама на Ю, може, й ти не Шульга, а Юльга, будь мені Юльгою, вільгою, росою, окропи мене, обкупай, потопи!
Ніхто не знає, що таке час, але всім відомо, що час — найневблаганніша річ на світі. Микола подав машину точно о другій ночі, став не коло під’їзду, а осторонь, щоб не колошкати сонних київських обивателів, Шульга з Юлією спустилися тихими сходами, вийшли з під’їзду, одразу побачили чорну «Волгу» в золотій прозорості вересневої ночі.
— Яка краса! — не стрималася Юлія. — Я починаю тебе розуміти, Шульга. В цьому місті справді хочеться вірити у вічне життя.
— Хіба я не казав тобі?
— Казав, а я не вірила. Тепер починаю вірити.
До ранку Шульга вже не заснув. Тинявся по своїх двох холостяцьких кімнатах, завалених книжками, вдихав мало не до спазмів у легенях дух жінки, який витав у цьому замкненому просторі, жив ще в кожній речі, до якої доторкалася Юлія, в тих меблях, якими вона користувалася цієї ночі, у книжках, які тримала в руках, у кавказькому килимкові, на який ступали її неповторні ноги, в китайському махровому рушникові, що ним вона переперезала собі груди, вийшовши з ванни, від чого її стегна стали ще ширшими, могутнішими, вбивчими для його чоловічого нетерпіння, для його багатолітнього, мало не містичного ждання в безнадії. Ходив по кімнатах, як дикий звір, хижо роздував ніздрі, був тут вже й не сам, а знов з нею, з Юлією, був і не був, повзав по землі, жадібно призбируючи крихти, що позоставалися від неї, від духу і запаху її тіла, від звуку її голосу, від її гарячих доторків, а тоді недбало жбурляв усе назбиране в принизливому плазуванні й безконечному пониженні, щоб знову — бодай у короткочасній уяві — опинитися в обіймах тої неповторної жінки, бути в її обіймах, обіймаючи її, переживаючи разом з нею крайню напруженість одночасних відчуттів безконечного буття й небуття, що створює в їхніх охоплених майже неземною пристрастю тілах ілюзію містичного польоту, який заносить їх по той бік добра і зла, мовби стверджуючи гіркі слова Бодлера про те, що від самого народження чоловік і жінка вже знають, що насолоду слід шукати у злі.
Зло ждало Шульгу вранці; за сніданком у готельному ресторані Хомухін, споживаючи свій кефір, об’явив своїм «дорогим українським колегам» (на сніданку був, крім Шульги, й міністр), що до Львова він полетить сам із своїми спеціалістами, а колега Шульга хай залишається в Києві й «вирішує проблеми». У Шульги в машині лежав портфель з піжамою й туалетним причандаллям, в депутатській кімнаті аеропорту Жуляни на його ім’я ще вчора виписано квиток на рейс «Київ — Львів», у львівському готелі «Жорж» замовлено «люкс» поруч з «люксом» для Хомухіна і «напівлюксом» для Юлії, з командуючим Прикарпатським військовим округом вже домовлено про те, щоб Хомухіна закинути вертольотом днів на три в заповідну зону Карпат (а Шульга тим часом мав «показати Львів» головному спеціалісту міністерства Юлії Никонівні), — тепер весь цей геніально продуманий план нищився під булькання кефіру в широкій горлянці московського чина, і Шульга не міг проронити бодай звуку на його захист. Лиш коли супроводжував Юлію до машини, встиг сїштати її: «Ти що? Покаялася Хомухіну?» — «Він сам відчув. Ти не уявляєш, який він підозріливий! В ньому щось атавістичне. Від плазунів і рептилій. Може, навіть від динозаврів. Але ми з тобою ще надолужимо втрачене!» — «Я не хочу втрачати тебе навіть на день». — «Ти ж сам казав: перед нами вічність». — «Вічність — це коли з тобою. А без тебе — тільки навіки замерзлі всесвіти». — «Я їх розтоплю! Подивися на мене: хіба не зможу розтопити весь вічний холод?» — «Ти розтопила мене. А це ще більше, ніж крижані космоси!..»
В Жулянах Шульга стояв на злітному полі поруч з привітно–вродливою господинею депутатської кімнати аеропорту Ольгою Білобородовою, стежив, як сірий Ан–24 викотився на злітну смугу, гаркнув турбінами, розігнався, і злетів, і набрав висоту, і взяв курс на захід, і розтанув у блакитному київському небі, а в грудях у Шульги не тануло, а крижаніло, тяжко наростали льодові глиби, гнітили; душили, він був мало не на межі втрати свідомості, як колись на кладовищі над могилою Андруші Супруна, і блідий диявол, і червоні хризантеми, і втрати невідшкодовані, і вічна туга, і вічна розпука…
— Може, ще щось? — делікатно нагадала про свою присутність Оля Білобородова. — Повернемося до депутатської? Я зроблю вам каву. Може, ще щось…
Він давно знав цю привітну молоду жінку, в неї руки були, як у Юлії: зграбна долонька, делікатні короткі пальчики, ідеально випуклі нігтики. Якось, проводжаючи на літак зарубіжну делегацію і випивши в депутатській кімнаті трохи більше коньяку, ніж кави, Шульга навіть сказав Олі про її руки, але нічого іншого собі не дозволив, а тепер дивився на ці жіночі руки з якимсь нез’ясованим, мало не містичним жахом, бо чомусь видалося йому, ніби Юлія злетіла в голубе київське небо, злетіла й полетіла на захід сонця, а її неповторні руки зосталися тут, на землі, на цьому сірому бетоні, і вродлива білява жінка, усміхаючись до нього, намагається (не своїми — Юліїними!) безсилими руками погамувати буйне волосся, розкошлане аеродромним вітром (о, ці вічні вітри аеродромів!), і з небесним усміхом питає: «Може, ще щось?».