— Боже, який же ти смішний, Шульга! Мабуть, і всі чоловіки були б смішні, коли б не були жорстокі.
— Я не жорстокий, повір мені!
— Ти ні, а всі чоловіки, весь чоловічий світ жорстокий. Мені до того остогидли чоловіки, що я мрію про Гуллівера.
— Про Гуллівера?
— Коли він потрапив до країни гуїнгнмів. Він купався в річці, і на нього напала хтива самиця йєху. І що ж? Він не кинувся на неї, а став відбиватися…
— Відбиватися від тебе? Тоді навіщо жити? Я не Гуллівер.
— Але мені чомусь здалося, що ти на нього схожий. А коли нас сьогодні відпустиш, то будеш Гуллівером справжнім…
— Про це не може бути й мови! Зараз привезуть вечерю, тоді я влаштую вас у спальні й у цій кімнаті, а сам у кабінеті, а вранці ми вирішимо, як бути далі…
— Але ти нічого про мене не знаєш!
— Я знаю тебе, а про тебе мені не треба нічого!..
У двері номера постукали. Два накрохмалені вусаті кельнери привезли на хромованих візках вечерю, швидко і вміло накрили на стіл, — щезли, розкланюючись, мовби їх тут і не було, Юлія пішла поглянути, як там її купальниці, і незабаром привела обох, загорнених у халати, з намотаними, ніби кольорові чалми, махровими рушниками на головах, рум’янощоких, з зазорілими від вдоволення очима.
— А я вже спатки не хо! — заявила мала Юлія, а тоді побачила те, що на столі, і заляпала в долоньки: — О, халава, халава!..
— Ми її привчили тут до халви, — сказала Юлія. — Навіть до халви в шоколаді. Здається, єдина розкіш, яку ми собі дозволили, але це заради Юльці…
— Мамо! — осудливо глянула на неї Галина. — Ну, навіщо?
— Я щоб пояснити… Бо наш добрий господар не все… власне, нічого ще не знає…
— І не треба, — втрутився Шульга. — Не треба нам нічого знати, а треба вечеряти, а тоді спати, а тоді…
— Халава! Халава! — ляскала долоньками маленька Юлія, а в Шульги від того дитячого ляскання мовби розполовинювалося серце, і ставало отими двома маленькими ніжними долоньками, і вже не пульсувало в звичному ритмі біологічного насоса, а все було в здриганнях, у захватах, у надчуттєвості, він злякався, що не зможе витримати того огрому несподіваного щастя, яке зненацька звалилося на нього, і безпорадно, навпомацки, наосліп блукав у просторі, шукав доторків, дотиків, опертя, а коли знайшов і знову помандрував у золоту Візантію, то не знайшов там радості, а лиш темний, несвідомий ляк і розпачливе моління не знати до кого: «Спаси мене від того, чого я хочу!..».
Юлія попросила погасити світло, їй хотілося темряви, хотілося сховатися в тьму, десь за вікнами горів мільйонними вогнями Стамбул, у темних небесних просторах плавали підсвічені прожекторами мечеті, палаци, монументи, мертві й примарливі, ніби велетенські історичні привиди, а тут панував заспокійливий морок, і навіть близька й тривожна присутність Галини і її донечки в сусідній кімнаті не порушували спокою, бо коли Шульга знов спробував завести мову про стад, Юлія поклала йому короткопалу ручку на уста і прошепотіла:
— Мала вже спить, а Галина все знає… То ти про нас нічого, а ми все про всіх… про чоловіків і все оте паскудство, що довкола них…
Він знов у темному безладному бурмотінні спробував розказати їй, хто вона для нього, продовженням яких жінок призначена стати, які простори в ній, які незвідані землі й материки, які таємничі мандри у тропічні країни, в джунглі, до нічних водопоїв, де леви, жирафи, зебри, антилопи і буйволи, в савани, прерії, степи, де кольорові пташки, ніжні метелики, хижі орли, змії з рубіновими й смарагдовими очима, саламандри, народжувані з вогню, і містичні орхідеї, що в’януть не тільки від доторку, а й від самого погляду… Путь змії на скелі, путь орла в небі, путь жіночого серця до серця чоловічого… Вона для нього ось тут, і ось тепер, немов гірський обвал, все руйнується в ньому, все нищиться, але не злими стихіями, а в радісній добровільності і в сліпучому сяйві щастя… Для нього це щастя вперше відкрилося в далеких просторах Азії (палючі поцілунки і ще палючіший шепіт: «О, мій хлопчику–лопчику–опчику!»), і згодом він уперто й безнадійно намагався вернути втрачене і не знав, що це станеться нарешті ось тут, на грані материків, просторів і віків, і все замкнеться й зосередиться в ії неповторному тілі, яке заступило йому сонце і місяць і замінило цілий світ, бо що таке наш світ, як не жінка, жіночність, всемогутнє жіноче тіло? Колись жіноче тіло було просто плоть, тоді греки зробили його граматикою, кібернетичне осхле суспільство звело це чудо природи до примітивної інформатики, а політичні діячі — до цинічних спекуляцій, чи то йшлося про вигідний продаж кавказькими племінними князьками гаремного жіночого м’яса для османських султанів, чи про обмін на африканські діаманти румунських солодкотілих дів між режимом Чаушеску і першим і останнім імператором–людоїдом Центрально–Африканської імперії Бокассою.