Шульга знав, що він п’яний, але не хотів визнавати цього, він обіймав молодих жінок і дівчат, читав вірші Сосюри «Так ніхто не кохав» і блоківське «Чтоб только быть на миг проклятым е тобой — в огне ночной зари», тоді мляво відбивався від хтивих пожадань Людиних і ховався в прихистку холодної краси Регіни Іполитівни, яка терпляче зносила студентську несамовитість, холодна, неприступна, загадкова, як тисячолітня кам’яна всеплодющая жона на скіфських степових могилах.
— Регіно Іполитівно, — чіплявся до неї Шульга. — Чому ви мовчите, Регіно Іполитівно? Ви дозволите називати вас просто Регіною?
— Дозволяю. Вам я дозволяю все.
— Мені? Але чому? Регіно!
— Хіба Супрун вам нічого не казав?
— Андруша? Про вас? О, він таке казав, таке… аби ви тільки знали.
— Але про вас він казав що–небудь?
— Про мене? Та ні! Він лиш про вас, завжди і вічно про вас, Регіно.
— І ніколи не казав, що я до нього… ну, не така тільки тому, що закохана в Шульгу? Ніколи не казав цього?
— Ви? Закохані в мене? Регіно!
— Ну, ви ж зрозумійте, що це не я казала, а казав Супрун, бо я…
— А ви? Регіно! Що ви?
— Я тільки стара молода жінка…
— Ну, я літній юнак, Регіно! Війна все переколотила, все перенищила, поруйнувала… І нас так само… Всіх нас…
— Ви думаєте, тільки Війна? А може, без війни було б ще страшніше! Що ви знаєте до війни?
— До війни? А що до війни? Нічого…
— А для мене все там… У тридцять восьмому вам було скільки? А мені вісімнадцять… І зустрівся він… Такий, як ви… Я вжахнулася, вперше побачивши вас у нашій лабораторії… Все те саме, все, що й тоді… Багато розуму, багато душі, багато тіла… Я була мов скіпка в його жахливих обіймах… А тоді його забрали. Вночі, як і всіх. І десять років без права листування, тобто розстріл. Мене викинули з його квартири і зоставили на волі тільки тому, що законну жону вже заховали за колючий дріт… Ну, а тепер ви, Шульга… Що я могла сказати Супрунові?
— А що я можу сказати вам, Регіно? — розгубився Шульга.
— Ви не спитали, чи правду казав Андруша, ніби я закохана у вас?
— Я не міг вас про таке питати.
— Але чому, чому?
— Бо ви безумно вродлива жінка.
— А коли вродлива — то що?
— А вродливі жінки не мають права принижуватися.
— Принижуватися?
— Ну, як би вам сказати? Коли вродлива жінка випереджує чоловіка… одне слово, першою освідчується у своїх почуттях… то вона ніби пропонує себе, забуваючи про свою високу ціну, та Що там ціну! — про свою безцінність! І це завжди принизливо.
— Принизливо? А Ромео і Джульетта? Хіба вони мірялися, кому першому освідчуватися?
— Не треба про Ромео і Джульетту, — попросив Шульга.
— Ви не читали Шекспіра? Електротехніка не дуже сприяє знайомству з класиками.
— Коли не сприяє, то й не заважає. Принаймні «Ромео і Джульетту» я знаю, мабуть, краще, ніж закони Ома і демонів Максвелла. І все ж як ми почали про це, то я б вас уявляв не такою, як оце ви біля мене, а королевою Меб. Пам’ятаєте: «В її візку з крил коника дашок; в колесах — шпиці із павучих лапок; з тоненьких павутинок посторонки, а хомути — із місячного сяйва…»
— Боже! — майже в містичному переляку прошепотіла Регіна. — Невже це ви, Шульга? Я зневажаю себе! І свою зіпсованість! І порочність! Десять страшних років я жила страшними і солодкими спогадами, і, коли побачила вас, ніби вернулося все, що вже ніколи не могло вернутися, і я тільки й думала, знов і знов передчувала, відчувала і пробувала відновлювати в собі те, що, здавалося, навіки вмерло, і мені знов хотілося опинитися під тягарем, під гнітом, бути тендітною травинкою під важким каменем… Ох, я зовсім п’яна, пробачте, Шульга, я таке плету… Я п’яна і важка, як камінь… А ви… Ви легкий, летючий… оця несподівана королева Меб, і павутинка, і…
— І звук павутинки, — засміявся Шульга.
— Який звук? Про що ви тут? — знов напливла на них з п’яних хмар полковницька жона. — Ти, Регіно, не замахуйся па Шульгу! Шульга мій! Він ще не дозрів, а як дозріє, так і буде моїм! Я перша його зґвалтую!
— Шульга на нічийній території, — обійняв одразу обох жінок Шульга. — Навіть коли обабіч такі прекрасні фронти, Шульга на нічийній землі…
— Я знаю: у вас була велика любов, — прошепотіла йому Регіна.