— Чому була? Є!
— Де ж вона? — дратуючи його своїми хтивими губами, присікалася Люда. — Де ти її ховаєш від нас?
— Сьогодні була тут, — сказав Шульга спокійно.
— Сьогодні? Де? Коли? Регіно, ти чула? Спитай ще ти його!
— Може, це не зовсім делікатно, Людо?
— Делікатно–чортикатно! Ти бачиш, він дурить нас, а ми будемо делікатничати!
— Це не те, що ти думаєш, Людо, — втрутився обережно Шульга.
— Не те? А що ж саме? Я знаю, що мужикові треба бабу, і таку, щоб у ній було що взяти в руки. Чи, може, ти нам станеш розповідати баєчки про ідеальне кохання? Ти ж, як і мій полковничок, рятувався на фронті, а ми в окупації… Ти знаєш, що таке окупація для дівчини, якій вісімнадцять років, у якої все є, а може, ще й більше всього, ніж треба, а довкола ця європейська орда з пожадливо–негритянськими, — чи я там знаю, якими? — членами, і ти мішень, пожива, жертва, ти знаєш це, Шульга?
— Людо, — спробувала стримати її Регіна, — ну, хіба ж можна так?
— Ти помовч. Думай про свого розстріляного директора. Скільки разів він устиг стрельнути в тебе перш, ніж вони добралися до нього? Ти теж жертва. Але тебе зберіг товариш Сталін. Бо ти — це евакуація. Глибокий тил, і радянський спосіб життя, і принципи соціалізму разом з завоюваннями Великої Жовтневої… А я — окупація! Ви з Шульгою не знаєте цього слова і нічого не знаєте, і мій авіаційний полковничок теж не знає, а я…
— Заспокойся, Людо, — поцілував її в щоку Шульга. — Я теж знаю, що таке окупація. В мене тут загинув батько, мати й сестра вціліли чудом, ну, а вже після визволення помогло їм те, що я фронтовий офіцер…
— А твоя любов? — не відставала Люда. — Хто вона? Чому ти ставиш її вище за всіх нас?
— Я знайшов її і одразу втратив. І думав: навіки. Але сьогодні. Вчора… Ну, там, коли ми ховали Андрушу… Я досі не вірю, але… вона з’явилася…
— І ти втратив свідомість, а я тебе відпоювала валер’янкою?
— Ні, це вже було потім… Тобто спершу я втратив свідомість, звісно ж, ганьба й приниження, бо я не знав цього навіть під Прохорівкою і ніде й ніколи за всю війну… ну, а коли я опритомнів, то…
— Вона була там серед нас? Студентка? Доцент? Може, лаборантка Регіна?
— Вона була не на землі, — зітхнув Шульга.
— Не на землі? Ти чуєш, Регіно? А де ж вона була?
— Ну, — Шульга наосліп знайшов якусь пляшку, хлюпнув у склянки для жінок, набулькав повну склянку собі, випив, як казали фронтовики, залпом (не дай Боже сплутати з «залпом «Аврори»!»), — я хотів сказати, що вона не могла бути в земних вимірах… Ось коли взяти, для прикладу, вас обох, твою аж надто обтяжливу тілесність, Людо, і майже астральну витонченість Регіни, д тоді визначити рівно дію цієї жіночності, — що ми матимемо?
— Регіно, ти що–небудь розумієш? — закричала Люда. — Та він нас просто зневажає! Скажи йому про це! Ну, ти можеш сказати?
— Не треба нічого казати, — заспокоїв її Шульга. — Все відбувається так, як треба… Ви всі де? Ви на землі. І я на землі. А моя любов пролетіла наді мною в небесах… І чого тобі ще треба від мене, Людо?
— Він ненормальний, Регіно, — п’яно засміялася Люда. — Я вже давно помічала, що він з привітом, а тепер уже точно…
Ти чула, що він меле: над ним пролетіла любов? Скажи про таке моєму авіаційному полковничку, він витанцьовуватиме, як африканський негр: щось літає–пролітає, а де наші радари і винищувачі на перехват–перехоплювання?
— Ай, Людо, — зітхнула Регіна, — все це набагато складніше. Хіба ми можемо знати про те, чого ми не можемо знати ніколи? Може, це й не просто любов пролетіла над Шульгою, а небесний ангел?
— Та ти що? — закричала Люда. — Ти здуріла? Після окупації і після мого гладкого полковничка ангели? Та де їм узятися отут, на цій затоптаній і запльованій землі?
— Може, нам треба б спитати Шульгу? — несміливо запропонувала Регіна. — Скажіть нам, Шульга, що то було: ваша земна любов чи небесний ангел, груба тілесність чи невловима еманація?
— Може, й ангел, — сказав роздумливо Шульга. — Хіба я знаю, де люди, а де ангели, але в неї вже не було крил… вона їх десь загубила, крила їй пообрубували… Вона — як усі ми… Народжуємося ангелами і допоки малі, ми теж усі ангели, а тоді губимо крила, губимо, губ… А вона пролетіла наді мною в старенькому «доджі», і досі летить, і сміється так, як тільки вона може сміятися…
— Знов про якийсь «додж», — прошепотіла Люда. — Ти, Шульга, або ж геть п’яний, або дурний… З пунктиком і з привітаннячком. «Додж» — це твій пунктик.
— Я повинен його знайти! — заявив Шульга.
— Кого?
— «Додж»!
— Та нащо тобі якийсь там «додж», коли на вулиці стоїть мій джип з сержантом, який повезе нас куди завгодно!