Сусідчин «житлоблок» був точною копією помешкання, де мав притулок Шульга: простора холодна веранда з посірілих від негоди дощок, дві кімнати з кухонькою, більша кімната прохідна, далі вузький довгий «пенал», але не з засняділим од туги квартирантом чоловічого роду, а з двома молодими жінками, які споряджали стіл з частуванням далебі не студентських вимірів. Люда і Регіна. Одна хтиво–поваблива до потемніння в очах, друга — в тонкій, майже іконній красі, сором’язливо–стримана, хоч відомо ж, що стримуваний вогонь вибухає завжди ще з більшою силою.
— Шульга! — побачивши його, сплеснула долонями Люда. — Що з тобою? Ти ж як з хреста знятий? Хворий? Голодний? На лекції не ходиш. Не склав заліку своєму обожнюваному доценту Чаплі. На квартирі тебе немає. Ночей не спиш? Де ти і що з тобою?
— Я тут, — сказав Шульга, — ось перед вами, живий і здоровий. А решта — суєта.
— Коли так, цілуй мене в щоку, а тоді Регіну! Ні, спершу Регіну, бо це вона стривожилася за тебе, а я вже підключила полковницькі резерви…
— Схоже, що ти пограбувала цілий гарнізон, — засміявся Шульга.
— Вже й гарнізон? Тут же ні чорта немає! Бачив би ти, коли збираються на сабантуйчики наші генеральші… Хоча тебе, мабуть, нічим не здивуєш. Перед тобою ж була вся Європа, лежала голою, як я перед своїм полковничком…
— Може, як в епіграмі на Семена Гудзенка? «Я всю Европу перешел, идя в огне атак, два раза вширь, три раза вдоль, четыре просто так. На всех перинах спал, — ей–ей! — вот так я, братцы, жил, поил духами лошадей, пирожными кормил…»
— А ми шампанського не взяли. Регіна сказала: тільки горілку. З Шульгою щось тяжке, треба горілки.
— Це сказала ти, Людо, — подала голос Регіна.
— Шампанське в мене тепер у необмеженій кількості. Можу принести хоч дюжину, — недбало зронив Шульга. — Відтоді, як ми поховали Андрушу, і після тої нашої шаленої ночі я щодня купував дві пляшки, а пити не мав з ким… не виходило, ну і…
— А ти знаєш, який сьогодні день? — спитала Люда. — Сьогодні ж дев’ять днів Андрушиних. Забув?
— Забув.
— Спасибі хоч Регіні: вона мені нагадала, бо на тебе надій ніяких. Ви ж на фронті дев’ять днів не відзначали…
— Ми й не ховали. Похоронна команда займалася цим, а ми те й знали, що «вперьод на запад!» і «дайош Берлін!».
— То ми сядемо чи не сядемо? — вигукнула Людмила, наближаючись до Шульги на відстань, що суперечила всім знаним і незнаним правилам безпеки. — Шульга, твоє місце ось тут, ми з Регіною по боках, не заперечуєш?
Шульга мляво усміхнувся. Який би з чоловіків не підкорився диктатурі двох молодих прекрасних жінок?
Вони випили, щоб земля була Андруші пухом, тоді за вічну пам’ять Андрушину, за всіх невинно убієнних. Чарочки були маленькі, горілка холодна й пекуча, щоки в жінок спалахнули рум’янцями — тільки б цілувати, — але Шульга сидів між ними, мов дерев’яний, присутньо–неприсутній, був тут і не був, був тим, що він любив, і любив те, чим був він, і був завжди там, де був він, і любив те, чим був, і був тим, що любив.
— В мені мовби все перевернулося, — обережно поскаржився Шульга, — як почалося тоді біля кладовища, так і досі…
— Ти ніяк не можеш забути ангела, який пролетів над тобою? — кольнула його Людмила.
— А коли я скажу, що знайшов того ангела?
— Так ми тобі й повірили! Скажи йому, Регіно!
— Ну, чому ж? Я вірю в ангелів, — сказала Регіна.
— Навіть незважаючи на марксо–ленінське вчення? — Людмила вже відверто знущалася з обох: і з Шульги, і з Регіни.
— Навіть незважаючи. І на доказ цього я б хотіла вам, Романе, подарувати одну річ…
Регіна відкрила свою жіночу торбинку, дістала звідти невеличку, розміром не більше книжкової сторінки, мідну пластину, потемнілу від часу, з нанесеним на ній чорною фарбою загадковим зображенням.
— Що це? — спитав Шульга, відчуваючи, як його збентеженість одразу побільшала, щойно він лиш поглянув на цей малюнок.
— «Меланхолія» Дюрера, — пояснила Регіна. — Звісно ж, копія, але виконана надзвичайно талановито. Дісталася мені в спадок від дідуся. Я подумала чомусь, що вона повинна бути у вас. Меланхолія… Саме це слово вже так багато промовляє… Мені здається, це глибинна суть вашого характеру, Романе. Або й взагалі українського характеру. Може, я помиляюся…