— О Боже, гріх же який!
— Заспокойся, моя люба, — лоскотав їй вухо своїми грубими губами Шульга. — Ми з тобою не знаємо гріха. Весь світ грішний, а ми безвинні…
— А стид? Ми обоє голі, як дикі звірі!.. Я не можу так!.. Я не мо…
Він не дав їй договорити, запечатавши її майже дитячі в їхній безпорадності уста грубим цілунком, позбавивши мови, безжально відкабетувавши цю розгублену жінку від її звичного оточення, від усього світу, навіть від усіх богів. Жінка в постелі — верховна богиня, а чоловік тільки її слухняний жрець; та хіба не жерці керували й воловодили світом, тим часом справжні боги і богині розгублено і благородно німотствували?
— Вікна! — жахалася Олька. — Люди ж побачать! Вікна ж не затулені.
— Хай бачать! — Шульга майже кричав. Бо й хто б зміг стриматися над таким жіночим тілом? Хто б зміг?
— Два віконця! — схлипувала Оля. — Боже ж мій, два віконця! Там же занавіски. Чи воно затулено? Люди ж побачать, який стид, яка біда!.. А ми голі, як ті звірі…
— Як діти, — втішав її Шульга, — ми як діти, Олю, заспокойся! Як діти, а може, і як святі…
— Ой, сьогодні ж святий день, а ти мене мучиш і терзаєш! Не муч мене! Ой, не муч!..
Шульга мовчки пестив її тіло, тихо і ніжно пестив, як тепле сонце розімлілі ниви, яке щастя, що сьогодні саме святий день, і, може, саме в цей день він нарешті знайшов своє, здавалося б, безнадійно втрачене божество, і ось воно тут, у цьому степовому, скіфському смаглявому тілі, божество й блаженство, закон природи, і людська благодать.
Коли напіврозгублений, з своєю юнацькою чистотою і недосвідченістю в тій далекій ташкентській ночі Шульга спізнав жахливе в безконечному повабі жіноче тіло, розпростерте вже й не під ним, а мовби в диких безмежностях Азії, він, навіки збаламучений і отруєний пекельним трунком, міг би сторч головою кинутидя в розверзле жерло вулкана насолод, піддатися дії неусвідомлених стихійних сил, відкинути спогадування, розправитись з пам’яттю, жити хвилею, імпульсом, солодкою судомою… Що йому Азія? І що в тій Азії? Смагляве жіноче тіло, витке, як ящірка, болісно цнотливе при світлі і дико безсоромне в темнощах, у страшній континентальній пітьмі, від якої немає рятунку?
Він утікав од Азії, і далі й далі на Захід, йому пересихало в роті від самого слова «схід», він хотів забути і Азію, і Схід, визволитися з–під їхньої руйнівної влади, порятуватися в звичному спокої Європи, в точній геометрії її міст і розпланованості її душ, йому здавалося, що вже в першій європейській жінці він знайде вибавлення від тої первісної азійської хтивості, яка отруїла йому кров і душу, може, тому так необачно піддався скаліченому вищою освітою капітанові Сухорукову, який сповідував цинічне переконання великого коханця Казанови: коли не можеш бути богом в садах, сатиром в лісах, будь вовком у кошарі. Шульга тоді ще нічого не знав про Казанову, його не цікавив замок графа Вальдштейна в Духцові за кілька кілометрів од Тепліце, де, мов підстрелена пташка, падала в пожадливі долоні радянського майора–танкіста безпорадна, розгублена мельничиха, жертва війни, європейська жінка Ульріка…
Попервах йому здалося, що в тілі Ульріки і в тілі Юлії тільки дикі простори і більше нічого; та незабаром він здивовано виявив, що в цьому вигадуваному на бутербродах, шпинаті й гороховому супі, безпорадно м’якому тілі є щось від старовинних європейських міст: таємничі закутки, вузькі, як флейта, вулички, непередбачувано ламані лінії, прекрасні заокруглення, несподівані тупики і ще несподіваніші вільні зони, старовинні задумливі церковці–кірхи і пихаті палаци, замшілі мури, озеречка з білими лебедями, храми і тюрми, теплі вогні вікон і затаєність нічних вулиць…
Чоловіче тіло прямолінійне й жорстоке, як ніж. Переможець Шульга хотів тоді помститися над Європою і водночас визволитися від всевладної містичної сили Азії, а все сталося навпаки: упорядковано–камінний світ Європи був і перебув, а безладна Азія знов кликала його, заманювала солодкими обітницями спізнати дикість, яку ми втратили не знати й коли, віднайти її, як молодість, як усе безнадійно й безповоротно втрачене, бо, може, й сама молодість — це і є дикість, коли ти ще не віддалився від своїх пращурів, коли в твоїй крові ще більше мавпячого, а не людського… Навколішки, навкарачки між безсоромних мавпячих стін… і яке тобі діло до високих теорій, до філософії, мистецтв, історії, до держави, Комуністичної партії, товариша Сталіна і всіх богів, земних і небесних, — ти мертвий для всього цього, зате живий для безмежної всемогутньої природи, ти злився з нею, став не просто її часткою, а нею самою… Це чоловік у жінці. А жінка? Чи вона відчуває те саме, чи, може, щось інше, вище, не доступне для примітивної чоловічої душі?..