— Приходь до мене сама,— сказав.
— Філософствувати? — з жахом спитала Лариса.
— Бачиш,— по-менторському мовив мій голос.— Я пішов зі школи, бо з мене там хотіли зробити дурня. Тож, по-моєму, дозволяти робити із себе дурня куди нудніше, ніж бути ним натурально.
Лариса струснула головою.
— Нічого не втямила. Хохмиш?
— Звичайно,— мовив я, дивлячись на чудові осінні краєвиди.— Ліпше про свою глупість не знати, ніж дозволяти, щоб хтось робив із тебе ідіота.
— А по-моєму, ти нудик,— сказала Лариса.— Жаль! Такий чудовий вийшов би з тебе чортик. Як побачила тебе, відразу подумала: який славний, замурзаний чортик... А ти нудик, а не чортик.
— Кочегар-інтелектуал,— мовив я.
— Фу! — видихла Лариса.— Ліпше б ти до мене приставав... Може, подумаєш? Дати тобі ще два дні? В тебе там так класно — справжнє пекло! Ми б славно побацали!
— Ні! — сказав я.— Кожен творить своє пекло. А моє пекло — мудрість світова, а не безум.
— Нудість світова,— сказала Лариса.
— Ну да,— сказав я.— Це ж так оригінально!
— Ти чудик? — спитала Лариса, по-моєму, вона вже трохи сердилася.
— Поки що. Не хочу бути стандартною людиною!
— А ми що, хочемо? — обурено сказала Лариса.
— І ви не хочете. Але вам світ здається неприступно розумний, а через те й нудний, а для мене він неприступно дурний і через це також нудний. Вловила різницю?
— Високо про себе думаєш,— сказала Лариса.— А по-моєму, ти старий. Старий і нудний. Адью!
Отак розсердилася й пішла, я ж полегшено зітхнув: мені анітрохи не хотілося впускати у свій підвал жодної компашки. Зовсім не хотілося ставати чортом, хоч я й тужив за прегарними очима цієї милої чортиці. Але її прегарні очі — це пастка, а потрапляти в будь-які пастки я поки що не бажав. Ліпше хай прийдуть до мене Артур із Славком, і ми славно потеревенимо.
До речі тут розказати, як вони познайомилися. Було то на міських шахових змаганнях, вони опинилися за однією дошкою. Розіграли початок, а тоді Славко сильно задумався над черговим ходом.
— Слухай,— сказав раптом, пересунувши фігуру.— А ти знаєш, хто ти такий?
— По-моєму знаю,— сказав Артур.— Той, що хоче виграти в тебе.
І зробив хід.
— Мда! — сказав Славко і задумався.
— А чого ти хочеш досягти в житті? — спитав і зробив хід.
— Хочу стати генерал-майором запасу.— сказав Артур і пересунув фігуру.
— Чому запасу? — спокійно спитав Славко, смокчучи пальця.
— Щоб не бути справжнім генерал-майором.
— Гм,— мовив Славко і зробив хід.— А чому не хочеш ним бути?
— Щоб не вбивати дикої качки на полюванні,— буденно мовив пересуваючи коня, Артур.
Славко забув про шахи й подивився на Артура сивими очима.
— А що таке тоді полювання? — спитав він.
— Це коли вбиваєш ти, щоб не вбивали тебе.
— Отже, робимо висновок,— сказав Славко.— Той, що вбиває іншого, стріляє не в іншого, а в самого себе. Правильно я зрозумів твій софізм?
— Ну да,— сказав Артур, беручи у Славка пішака.
— А коли ти не хочеш убивати качки, то не хочеш убивати й себе. Правильно?
— Абсолютно! — сказав Артур.
— Пропоную нічию,— мовив Славко й додав, по-змовницькому підморгуючи.— І не вбиватимемо качки.
Вони встали, потисли одне одному руки, змішали шахи і стали друзями. Принаймні так мені оповідали, коли не брехали, в чому я також мав підозру. Неясним у цій історії лишилося одне: причому ж тут дика качка?
І ось вони сидять у мене в кочегарці, двоє софістів і розумників, Славко — на ящику, де він проголошує монологи, а Артур на розхитаному ослінці, який дико рипить, коли хлопець рухається.
— Ми живемо у світі абсурду,— почав свого другого монолога Славко,— де все в чудернацький спосіб перекинуте з ніг на голову. В людей забрано елементарну свободу, вони ніби кролики, запхнуті в клітки, а їм кажуть, що вони найвільніші у світі, адже їм дають волю дихати крізь гратки. Кролик у клітці справді вільно дихає, але що з того, коли він з неї вийти не може? Нас на кожному кроці учать ненависті, підозріливості, учать марширувати, стріляти, день у день славлять проминулу війну, а кажуть, що ми найгуманніше суспільство. Тобто ми вільні через те, що в нас немає жодної свободи, а гуманісти через те, що в нас ніякого нема гуманізму. Тому й заперечуємо так званий абстрактний гуманізм, а вигадали гуманізм класовий: добре те, що корисне й підхлібне нам, а лихе те, що тим, котрі нами керують, некорисне і непідхлібне. Ми проголошуємо свободу совісті, щоб руйнувати храми і переслідувати тих, хто хрестить дітей і вінчається в церкві; до речі, сама церква, яку нищать, подає, куди належить, відповідні списки. Ми проголосили свободу мітингів і демонстрацій але тільки на ті, на які зганяють, але не на які люди йдуть своєю волею. Проголошуємо рівність і дружбу народів, але тільки для того, щоб вони зникали й розчинялися в “русском морє”; і вони, щасливі, зникають і розчиняються. Кажемо про свободу праці, а коли людина не хоче працювати, садимо її в тюрму за неробство. Оце і є абсурд, і ім’я йому — діалектика. Геніальний у своїй простоті й нелюдськості винахід. Заперечення заперечень і інша казуїстика. В результаті всі — як трава, яку косять на газонах косилкою. Тільки підросте, тільки викине суцвіття, і уже — джиг, джиг, і летять голови трави, а лишаються прикорні, які струнко вилаштувані, щасливо зелені, але абсолютно нездатні витворити насіння. Безглуздя у нас називається вищою мудрістю, зрештою, це придумали ще християни: найвища мудрість — у глупоті. Заперечуючи Бога, створюємо десятки тисяч ідолів, недавно двоіпостасних: людини лисої і людини зарослої волоссям, а через це і з низьким лобом. Уявляєте, як це здорово придумано: один із низьким, а другий із високим лобом, коли лисину вважати за лоб. Тепер ми зарослого волоссям і з низьким лобом викинули на смітники, а лисого залишили, бо легше довести, що в лисого високий лоб, ніж у зарослого волоссям, отже, в того лобатого й мудрості багато. Оце також абсурд, тобто маємо абсолютний розум, зведений до цілком безглуздого. Абсурд цей, як вода в порах землі, але ніхто не думає, що вода ця отруйна. А все тому, що мріючи про світле майбутнє, ми проливаємо море крові й удобрюємо землю трупами. Це теж абсурд, а щоб він був доступніший до розуміння, з дня у день товчемо в голови повне безглуздя, щоб людина повірила — воно вищий вияв розуму. Грається велика комедія, жахлива комедія, трагічніша за будь-яку трагедію, бо в основі її єдина істина — абсурд. І поступово ми з ним звикаємося, ідолам вклоняємося, відчуваємо радість і щастя, що ми прикорні, зелені й виструнчені, й ідемо святковими колонами по начиненій трупами землі — б’ють барабани, і гримлять фанфари, і стоїть квадратна постать на трибуні, в квадратному капелюсі з чотирикутним обличчям, яка вигукує лозунги, дивлячись на юрбу по-диявольському щасливими очима, а юрба щасливо відповідає і захоплено цвіте усмішками. Проповідь закінчено. Амінь!
Тільки закінчив свою “проповідь” Славко, як постукали в двері. Я до себе нікого не чекав, тому ми насторожилися. Але то була все та ж Лариса.
— Хочу послухати твоїх нудиків,— заявила вона.— Оце вони і є?
— А хто ви така? — поставив на Ларису очі Артур, він був саме в тому періоді, коли закохувався в кожну, яку бачив.
— Ти їм не сказав? — глянула на мене дівчина.— Я його подружка.
— І-і-і! — затягли в два голоси Славко з Артуром. Моє лице було вкрите натуральним шаром вугілля, і це вугілля, як і те, що в печі, запалало.
— По-моєму, він дуже потайна людина,— сказав Артур.— Ні, ви тільки подивіться, в нього є подружка, а він нам ні слова!
— Де мені сісти? — спитала Лариса, і я змушений був шукати нового ящика, а що був він дуже брудний, то мити його під краном. Артур тим часом підхопився і запропонував дамі свого ослінця, але коли вона на нього сіла, ослінець зарипів і заплакав — Лариса злякано підхопилася. Тоді Славко вирішив запропонувати їй своє місце, в той час, як Артур задоволено квоктав після пригоди із ослінцем — він часом не завжди бував делікатний. Лариса замахала руками, злякавшись, що потурбувала каліку, і сказала, може, не зовсім гречно: