У Потьмі на станції була та ж картина: жахливий сопух і сонні люди на лавках, тільки цього разу їх побільшало: дехто лежав і на підлозі. З розповідей старих мордовців, у яких ми гостили, знали, що тут п’ють не горілку, навіть не самогонку, а бражку, тобто напівфабрикат для самогонки, а саму самогонку й не гонять. Очевидно, тим і пояснювався такий сопух; ми принаймні у приміщенні станції не могли втриматися й пішли гуляти на перон, не забуваючи, однак, напучення дружини Даля від перону не віддалятися, бо всяке може статися. І справді, повз нас часом проходили якісь нечупарні, зарослі чоловіки й пильно нас озирали — Лариса від цих поглядів зіщулювалася; я ж тримався у кишені за розкритого перочинного ножа. Було вже темно, і ми намагалися не відходити з освітленої площини. Щоб хоч трохи зігрітися, ми заскакували вряди-годи на станцію, але швидко звідтіля вилітали — сморід таки був нестерпний.
Нарешті під’їхав поштовий поїзд і зупинився: в один із вагонів почали вантажити пошту. Із найближчого до нас зійшов провідник і закурив.
— В Москву? — спитав байдужно.
— В Москву,— відказав я.
— Хатітє, садітесь к нам,— сказав провідник і повідомив, що плата така ж, як на пасажирський загальний.
Я подивився на Ларису. Поїзд, якого ми чекали, мав прибути за півтори години, а гарантії, що квитки будуть, ми не мали.
— А спальні місця у вас є? — спитала Лариса.
— Канєшно. Ви что — хохли?
— Українці,— сказала Лариса.
— Ну, ето всьо равно,— пихкнув димом провідник.— У міня жена хохлушка. Крепкого характера бабка. Садітесь!
Ми зайшли у вагон, там було щось на зразок купе, в якому сидів чоловік, що вже давно не голився, і жінка з дитиною; одягнені вони були в брудне ганчір’я.
— Еті едут без плати,— показав провідник.— Упросілісь!
Чоловік на ці слова не зреагував ніяк, а жінка блимнула очима й потупилася.
Пройшов ще один провідник. Зиркнув на нас, але нічого не сказав.
Ми сіли на лавку і задоволено витягли ноги, які аж гули. В поїзді було тепло, я відчував, як тепло обволікає моє змерзле тіло, розкладає його і млоїть. Поїзд рушив.
— Слава Богу! — мовила Лариса.— А то я боялася, що ночувати там будемо. По-моєму, ті люди із станції звідти й не виходять.
— Гадаєш, живуть там?
— Ну да! То були ті самі люди. Кілька принаймні точно.
— Да,— сказав раптом чоловік.— Часом доводиться пробути на станції і по кілька днів.
Сказав це і замовк, запавши знову в мовчанку.
Підійшов перший провідник і підсів до нас.
— У нас тут буде краще, як у загальному вагоні,— сказав він.— Ви що, брат і сестра?
— Ні,— сказала Лариса.— Ми чоловік і жінка.
— Молоді ще,— сказав провідник.— Хто тут у вас у таборі?
— Батько,— сказала, не моргнувши оком, Лариса.— Мій!
— Так,— сказав провідник.— Діла!
Встав і відійшов. Я подивився на Ларису здивовано, але вона на мій погляд ніяк не зреагувала, хиталася в такт поїзда, та й усе. Зрештою, зрозуміти її можна: надто довго пояснювати, хто ми такі насправді й до кого приїхали. Але те, що вона вміла брехати так незворушно, мене трохи вразило.
Чоловік раптом устав і пішов у бік туалету. Жінка поклала дитину на полицю й метнулася за ним. Вони про щось засперечалися на незрозумілій нам мові.
— Будемо спати разом,— сказала Лариса.— Щось мені ця компанія не подобається.
Я хитнув: компанія мені також не подобалася, особливо другий провідник, який позирав на нас вовком.
Жінка схопила чоловіка за руку й тягла до полиці. Він неохоче їй піддавався, але фізіономію мав кислу.
— Повечеряємо,— сказала Лариса й почала витягати рештки наших запасів.
Чоловік і жінка дивилися на їжу байдуже, але в їхніх очах увіч світилися голодні вогники.
— Ходи спитай, чи є у них чай,— сказала Лариса.
Чаю в провідників не було, тільки гаряча вода. Лариса мала при собі термоса, пішла й набрала. Запросила до вечері наших супутників, але вони гаряче почали відмовлятися. Тоді Лариса зробила бутерброди і всунула один йому, а другий їй. Вони несміливо ті бутерброди взяли й почали їсти з видимою пожадливістю. Лариса дала їм ще по бутерброду, і вони ковтнули їх як муху. По тому чоловік пішов по гарячу воду, і вони почали пити її по черзі: трохи вона, а трохи він. Пили із алюмінієвої кварти, яку чоловік видобув із клунка. Ми пили із покришки термоса: спершу Лариса, а тоді я.
— Далеко їдете? — спитав я співподорожан.
— Не знаємо,— мовив байдуже чоловік.— Як вийде.
До речі, за їжу вони нам не подякували. Жінка весь час мовчала, а коли Лариса щось у неї запитувала, ніяковіла і хрипким голосом відповідала, що не знає. Замість неї відповідав чоловік, все так само байдуже, ніби був притлумлений.
Їжа нас остаточно розморила. Лариса розстелила матраца (постелі не було), а подушку обгорнула хусткою. Жінка лягла біля дитини, а чоловік продовжував сидіти. Лариса забилася під стінку, я ж примостився побіч. У цей час вперше обізвалася дитина — заплакала. Жінка почала її затицькувати, щось хрипко до неї промовляючи незнайомою мені мовою. Провідники сиділи в своєму переділку, про щось балакали, але слів розібрати годі було. Я обійняв Ларису, щоб не звалитися з полиці, і ми відразу ж заснули. Розбудив нас крик.