Войта кивнув головою. Міхалек довго мовчав, ніби пережовував слова.
— Ех, — видавив він нарешті і схопив Войту за руку, — от я й кажу, що не міг через те спати. Здається мені, товаришу поручик, щось тут не так! Побий мене грім, але я в це не вірю.
— Чому? — запитав Войта, із сумом відчуваючи, що серце б'ється десь аж у горлі. Він стишив ходу і двічі глибоко видихнув.
— Не знаю, як вам краще пояснити, — Міхалек почухав ніс. — Ви любите футбол?
Войта ледь усміхнувся.
— Люблю.
— От бачте! А ви часом не належите до… спартаківців-соколовців — гм, тьху, ну, одним словом, до спартанців [10] ?
— Ні, — відповів Марек терпеливо, — мої почуття ще з дитинства належали «Славії».
Старшина здивовано подивився на офіцера.
— Даруйте мені!
— Але ж у них на футболках були отакенні червоні зірки! — захищався Войта.
— Ну, нехай, це можливо, — зауважив дещо засмучений Міхалек, — кому подобається піп, кому попадя, а кому й попова донька. Я про інше: уявіть собі, що ота ваша «Славія» грала з якоюсь там «Іскрою» з мішечної та трикотажної майстерень, або, скажімо, з «Татраном» із Забрдовиць. А увечері до вас приходить товариш і каже: «Знову продули! Мішечники вам забили шість-нуль!» — Старшина зробив драматичну паузу. — Як би ви на це реагували? Навіть коли б трапилося таке (усе, зрештою, може бути, особливо коли йдеться про «Славку»), вам і на думку не спало б, ви б не зрозуміли, не повірили цьому, коротше і точніше кажучи, — випалив він переможно, — це, мабуть, суперечило б вашим переконанням і логіці речей! Ви мене розумієте? І от щось схоже на це я відчуваю, коли думаю про історію з Тламіхою, мені усе розповіли, але хоч убийте, не вірю.
Войта зупинився.
— Чому?
Міхалек знизав плечима.
— Важко пояснити, — почав він непевно. — Я не знаю. Очевидно… — він на хвилинку замовк, — очевидно тому, що Тламіха взагалі не такий чоловік, щоб пустити собі кулю в лоб. Навіть якби це зробили дев'ятеро з десяти. Розумієте, він надзвичайно цінував життя, і в тому житті найдорожчим був він сам, Тламіха.
Непропорціонально велика вивіска пиварні виринула перед ними.
— Ви маєте рацію, — здолав Войта задуму, — ви маєте цілковиту рацію. Тламіху вбито, я всю ніч був там, коли слідчі з району займалися цією справою.
Міхалек переможно ляснув себе по ногах.
— От бачите!
— Але це не вбивство з метою грабунку, і жінка тут не заплутана! — Войта застережливо підняв палець. Старшина замахав рукою:
— Воно ще виявиться. На дідька, пробачте, люди вбивали б один одного?
Помітивши, що Войта зупинився перед пиварнею, не маючи наміру йти далі, Міхалек зміряв його хитруватим поглядом.
— Ой, мені здається, товаришу поручик, що й ви не від того, щоб умочити крильця в цю справу! Так, невеличкий розшук з власної ініціативи, аби згаяти час!
— Маєте рацію, — підтвердив Войта. Старшина засміявся.
— І справді, чом би й ні. Тільки зайвий клопіт, товаришу поручик, не гнівайтесь, але ж ви не криміналіст. А усі оті дедукції та інші штучки, то все вигадки панів, що роблять з цього науку. Набагато раціональніше розіслати повідомлення, пустити по сліду десять чоловік, за тиждень усе гарненько збереться на вашому столі і ви переконаєтесь, що добряга Тламіха у тому самому Піхові ходив до чиєїсь жінки або перепродував контрабанду і надував постачальника. От вам і вся історія!
— Я вам цілком вірю, товаришу старшина, — сказав Войта, таємниче притишивши голос, — але ш-ш-ш! — незабаром проситимусь до карного розшуку, от і хочеться набути досвіду. У вас немає бажання разом зі мною подивитися на цю штуку?
Міхалек поглянув на сонце.
— Аби не проґавити сніданок! — буркнув він заклопотано, але все-таки поплентався за Войтою в сад.
Обійшовши будинок, Марек нахилився під вікном і довго роздивлявся відбиток ступні. Потім переніс на стару газету, яку вийняв з кишені, всі розміри за допомогою зірваної стеблинки. Міхалек занепокоєно стежив за Войтою.
— Невже вони не зробили відлив? — не витримав нарешті старшина.
Та коли Войта запевнив його, що зробили, посміхнувся.
— Ох, ці мені хлопці!.. Марнословство, люблять погратися. Можливо, у них це й потрібна річ, хтозна, але що б вони робили в нашій конторі! Наприклад, навесні у нас викрали Прамен. Цей м'яло тиждень сидів би над розбитим замком і вигадував свої дедукції, а ми? А ми прийшли на місце й одразу сказали: це робота Лойзека Поспішіла із Страшниць! Удома його, звичайно, не було, але куди він подасться з цією штукою, як не до Майєра з Модржан? А ввечері обидва хлопці розкололися. — Міхалек поблажливо хмикнув і почав оглядати сад.