Це була та сама стодола, на стріху якої виліз убивця, добираючись до вікна Тламіхи. Двері замикались лише на дерев'яний засув. Войта заглянув усередину. Попід стіною побачив стоси дров, стару каністру, жерстяні коробки. На землі виднілися численні борозенки від велосипедних шин.
— Отут воно завжди стояло, — показав Мюллер.
— А отой велосипед, з яким ви йшли вночі селом, був ваш? — гаркнув на нього Міхалек, що стояв позаду. Молодик здригнувся.
— Я? Я ніде не йшов. У мене нема жодний велосипед! Ich war ganze Nacht hier mit Herren! [13]
— Гаразд, гаразд, — заспокоїв Мюллера Войта. Він ледве стримав посмішку, побачивши, як Міхалек багатозначно підморгує. — А коли ви бачили велосипед востаннє?
— Вчора опівдні приїхав пан Тламіха з Піхов, поставив його сюди, до стодола, потім… потім надворі умивався без сорочки, біля колонки, — напружено згадував Мюллер. — З того часу вже з ним нічого. А рано, може, година тому, я йшов сюди по дрова, а велосипед, heilige Mutter alles weib [14] .
Войта на хвилинку замислився.
— Слухайте! — мовив Марек. — Ідіть на дорогу, а коли я свисну, рушайте помалу до господи так, ніби ведете велосипед. Зрозуміло? Йтимете аж сюди, тою самою стежкою, якою ходив Тламіха, і тут поставите велосипед. Ясно, що я сказав?
Мюллер хвилину лупав очима, а потім, наче мученик, кивнув головою. «Тут він не витримає і зізнається», — можна було прочитати на обличчі старшини.
Войта перебіг дорогу і прудко видряпався на укіс, де було звалище цегли. Знайшов місце, звідки видно пиварню, і, відхиливши гілки, свиснув.
Внизу Міхалек роздивлявся, куди заліз Войта. Стодоли видно не було, але в цей момент Войта вгледів Мюллера, що йшов дорогою.
Хлопець оглядався навкруги, наче турист на подвір'ї старовинного замка. Ліву руку він тримав перед собою, намагаючись якнайсумлінніше вести неіснуючий велосипед. На хвилину Мюллер зник за будівлею, та невдовзі він уже стояв поряд Міхалека і копирсався біля стодоли. Войта його вже не бачив, але раптом з-за стіни господи показалася половина воріт стодоли.
Так, двері відчиняються назовні.
Мюллер зробив рукою рух, удаючи, ніби ставить велосипед у стодолу, зачинив двері і розгублено став, не знаючи, що робити далі. Хлопець скидався на людину, яку виштовхнули на манеж на поталу ілюзіоністові.
Навіть з укосу Войта бачив саркастичну посмішку Міхалека, та це його не бентежило, він був спокійний.
«Усе наче на долоні!» — подумав Марек і заспішив униз.
— Ви бачили мене, товаришу старшина? — Міхалек похмуро хитнув головою й одвернувся. Войта кивнув Мюллерові, який все ще тупцював на місці.
— Дякую. Вийшло у вас все дуже добре! Ви часом не грали коли-небудь у театрі?
— Ні, — жахнувся побожний горянин і, попросивши дозволу, втік. Можливо, побіг до своєї коморки, щоб молитвою випросити захисту божої матері у цій юдолі сліз…
Міхалек занепокоєно прицмокнув.
— Цей богомільний шмаркач щось мені не подобається, — зауважив старшина. — Велосипед у нього на совісті, безсумнівно. Взяв собі у спадщину. І хтозна, чи не він… — натякнув багатозначно.
— Товаришу Міхалек, — сказав Войта з удаваним смутком, — учора «Спарта» програла «Соколові» з рахунком 6:5!..
Старшина зрозумів.
— Кажіть, що хочете, — замахав він рукою, — але отакі, як цей тишко, вміють утинати класні штучки! Ці святенники — справжня банда. Пам'ятаю одну історію: здоровило, побожний, як папа римський, задушив шестирічну дівчинку. А потім пояснював, що зробив це за наказом архангела Гавриїла. Мовляв, в дитину увійшов диявол. — Міхалек плюнув і додав: — Їм тільки такі дурниці і лізуть у голову, це ж відома річ!
Войта запропонував старшині сигарету, запалив сам і, випустивши дим, сказав:
— Ходімо подивимося ще одну річ, це вже востаннє, — Марек попрямував у глиб саду.
— Востаннє! — повторив старшина з помітною іронією. — Чортзна-що, наче нас гонять у шию!
Та Войта вже перелазив через паркан. Старшина завагався. Залишати друга йому здалося нечесним. Але він з побоюванням глянув на сонце, що піднімалося дедалі вище. «Хоч би сніданок не з'їли! — свердлила мозок чорна думка. — Ні, певно, тітка Вожена сховає його. Що не кажи, а вона жінка хазяйновита. А може, цей Кліфтонек буде тут винюхувати аж до обіду, тоді мені дістанеться навіть дві порції!» — ця ідея надихнула Міхалека, і він, покректуючи, подався за Войтою.
Поручик стояв на вузенькій стежці за парканом, придивляючись до стіни з чагарника, що нескінченним пасом тягнувся вздовж струмка. Схований від людського ока цим густим покровом, струмок клекотів і вирував. Здавалося, що вода в ньому без упину кипить.