Біля підніжжя пагорба, на якому він стояв, протікав у напрямку села струмок Шумний. Марек посміхнувся: усе тут «шуміло» — село Шумаржов над струмком Шумним на Шумаві! Колись село славилося своїми музиками. Століттями тут було заведено: кінчалися літні роботи в лісі, і хлопці, прихвативши з собою кларнет, трубу або скрипку, цілою трупою вирушали у подорож на всю зиму. Вони прямували до Праги, часом до Баварії, або на південь до Австрії. А ватага легендарного капельмейстера Вацлава Воржішека одного разу дісталася навіть до Італії. Повернулися звідти хлопці в червоних сорочках гарібальдійського легіону. Воржішек з цього приводу склав пісню, уривок з якої секретар Новотний ревно зберігав як один з найвизначніших документів історії Шумаржова. Пісня ця починалася так:
Під отим «Франце» мався на увазі його католицька величність Франц Иосиф І.
Раптом Войта завмер і присів навпочіпки.
Лугом від будинку відпочинку бігла дівчина у білій сукні. Вискубнувши стеблинку трави, Войта затиснув її зубами.
Дівчина поспішала до струмка, саме до того місця, над яким він стояв. На якусь мить вона зникла у заростях вільшини і тернику, але по віттю, що хиталося, наче під вітром, Войта зрозумів, що дівчина продирається якоюсь таємною стежкою. І справді, невдовзі вона вже стояла на березі, біля стрімкого закруту струмка, на невеличкій галявинці, ^облямованій чагарниками. Дівчина кинула на траву купальник, сховала під косинку волосся, а ще за мить біла сукня злетіла над головою і впала поряд з купальником.
Войта заплющив очі і спритно порачкував. Хвилину сидів нерухомо, зашарівшись, потім для певності одсунувся далі від небезпечного місця.
«Безстидник, — картав себе в думках, — так і треба тобі скрізь влізти, усюди вскочити, навіть тоді, коли тобі до цього немає ніякого діла».
Войта сидів доти, доки не почув унизу глухий сплеск води. Тільки тоді він обережно підвівся й озирнувся. Голова дівчини, схожа на велику водяну лілію, спокійно рухалася гладінню струмка то за течію, то проти неї.
Марек постояв, почухав потилицю, повернувся і скочив на кам'янисту лісову дорогу.
Саме в цей момент з-за повороту вийшов чоловік, що вів велосипед, а за хвилину Войті вже широко посміхався бравий шинкар Тламіха.
— Доброго здоров'я, пане Марек! Куди це ви так рано?
— А, здрастуйте, пане Тламіхо, — привітався Войта без особливого піднесення. — Так просто, гуляю.
Завідуючий шумаржовським закладом громадського харчування сперся на велосипед і запалив стару прокурену люльку. Було зрозуміло, що він приготувався до ґрунтовної розмови.
— Так просто? — запахкав Тламіха. — І що то за інтерес плентатись сюди просто так. Це ж треба мати силу ходити по цих горбах. А мені аж до самого Піхова тарабанитись. У район треба, по товар. Ото ще, батечку, морока. Сьома година, пів на дев'яту буду там, та назад стільки ж, отже, об одинадцятій, не раніше, вдома. Так, так, це ж коби моторчик…
— Добре, що вам здоров'я дозволяє так далеко ходити, чи не так, пане Тламіхо? — зауважив Войта, намагаючись бути чемним.
— Та дозволяє ще, дозволяє. А тут справді красиво і для здоров'я корисно. Недаремно саме тут вибрало ваше начальство місце для будинку відпочинку. Це була вельми мудра ідея.
— А ви, здається, не тутешній? І давно ви в цих краях?
Тламіха скривився.
— Я, пане Марек, пражанин, справжнісіньке дитя Праги! Ну, а тут з сорок дев'ятого. Бачите, нікого в мене немає в цілому світі. Отож я і сказав собі: збирайся, Венцо, кудись на село, там уже дотоптуватимеш свої старі ноги. Принаймні у Празі буде більше місця для молоді, хіба ні?
Войта слухав і наче на знак згоди кивав головою.
— Отже, ви були борцем, пане Тламіхо? — несподівано запитав він. — Ба, навіть у Гаєка…
— Аякже, було, було таке, — осміхнувся шинкар і так стиснув пальці, що аж у суглобах затріщало. — Майже п'ять років з цього жив, до тридцять сьомого року. Тільки, хе-хе, то був не Венца Тламіха, а Білл Талміх, відчайдушний моряк з Порт-Артура! Це, звичайно, для реклами. А родом я з Кошірж і боротьбою займався ще хлопцем, не як професіонал, певна річ, пане Марек, а як звичайний аматор. Міг, як то кажуть, і в люди вийти, одного разу навіть потрапив аж до півфіналу першості республіки. Але потім — ця криза, я тоді був кельнером. Довгий час ніде не щастило влаштуватись, от я й пішов у «профіки», тобто став професіоналом. Що й казати, кляті часи були…
— А чи не виступали ви часом колись біля Безовки на Жижкові?