— Ярушко, допоможіть пані Вагантовій! Може, вип'єте кави?
— Ні, ні, дякую! Пробачте. Ми кілька разів зустрілися з Матоушем, а згодом я запросила його до себе і… завдання Шимандла виконала. Про це я повідомила дядечка. Він був задоволений і сказав, щоб наступного, вечора я прийшла до нього. У Богуміла сидів Їрка, Іржі Шимандл, мій двоюрідний брат, і сивий пан, доктор Коржан. Дядечко попередив, що ми зустрічаємося востаннє і в майбутньому, коли він щось потребуватиме, я дістану повідомлення іншим шляхом. Він знову дав мені близько двох тисяч крон і повідомив, що час від часу до мене заходитиме доктор Коржан, щоб приймати якісь сигнали. Я не розуміла, як усе буде здійснюватися, але мені ніхто не пояснював. Вони наказали, доки Коржан перебуватиме в моїй квартирі, не виходити з ванної кімнати. А потім… потім Шимандл сказав, що я маю робити із Зденеком Матоушем…
— Вам погано? Може, ви хочете відпочити?
— Краще… краще не треба. Хай вже швидше закінчу, лишилося небагато. Дядечко сказав, що надпоручик Зденек Матоуш — льотчик-винищувач на реактивному літаку. І я повинна, використовуючи свій вплив, умовити його перелетіти на машині у Західну Німеччину. На цих машинах є, мовляв, якийсь новий винахід, якесь важливе удосконалення. А головне, це величезної ваги політична акція, що матиме великий розголос у світі. Богуміл дав мені записку з назвою аеродрому, де Матоуш після перельоту мав сісти… Я злякалася цього завдання. Воно мені здалося нездійсненним. Але дядечко запевнив, що мені допоможе умовити Матоуша якийсь його родич. І нарешті я дістала наказ повідомити дядечка про наступне побачення із Зденеком у моїй квартирі. Але перед тим мала сховати у ванній Іржі Шимандла. Я не розуміла, навіщо все це, аж поки Богуміл не намовив мене скомпрометувати Матоуша.
Мені стало страшно. Але я вже безвільно пливла за течією… Все сталося за планом. Через кілька днів старий приніс фотографії, які зробив молодший Шимандл, сидячи у ванній. Я мусила використати їх для того, щоб «переконати» Зденека Матоуша. «Матоуш одружений, — казав Богуміл, — і коли ці фото попадуть до рук начальства, то Зденека можуть розжалувати і навіть арештувати. Водночас я мала пообіцяти, що за переліт він одержить десять тисяч доларів і дозвіл жити в тій країні, яку обере.
Вечір, коли я розкрила свої карти, був жахливий. Спочатку Зденек не розумів, про що йдеться, потім розпалився, оскаженів і хотів піти. Мені було соромно показувати фото, і я тільки сказала, що його вб'ють, коли він відмовиться. На обміркування дала три дні. Через деякий час Шимандл зустрівся з Матоушем. Очевидно, під час цього побачення Шимандл виперся з фотографіями, бо, прийшовши до мене, Зденек влаштував страшенний скандал. Він дорікав, погрожував, просив і… навіть плакав.
Але що я вже могла зробити? Мені й самій було не по собі. Я боялася, що Матоуш піде і все розповість, та цього не сталось. У нього не вистачило сміливості. А вчора ми зустрілися востаннє. Я повинна була завести Матоуша до якоїсь людини, щоб уточнити всі деталі. Матоуш був пригнічений і безпорадний, як дитя. Він не хотів нікуди йти, та мені пощастило умовити його. Недалеко від вокзалу на нас чекав, як і було домовлено, автомобіль. За кермом сидів незнайомий чоловік. Хвилин тридцять ми колесили по місту, потім шофер несподівано обернувся і запропонував мені вийти. Це було в Нуслях. Матоуш не хотів їхати, питав до кого його везуть. Чоловік відповів, що він і є той, з ким Зденек мав зустрітись!.. Я вийшла, а машина поїхала. Це все… Присягаюся, що сказала вам правду, тільки правду!..
Капітан Котрбатий зупинив на Войті довгий погляд. Годинник пробив північ. Марек зрозумів начальника: вести розмову далі мусить саме він, він здобув довір'я Вагантової.
— Ми віримо вам, пані Вагантова, — сказав Войта приязно. — Дуже добре, що ви щиро усе розповіли. Проте… є моменти, про які ви, мабуть, забули, або просто вважали їх невартими уваги. Дозвольте запитати…
— Я так утомилася… — зітхнула жінка, безвладно притулившись головою до бильця крісла.
— Тепер уже недовго, — запевнив її Войта. — Прошу вас, згадайте, чи не чули ви — це могло бути, зокрема, під час зустрічі у Шимандла, де ви познайомилися з доктором Коржаном, — прізвища Тламіха?
— Тламіха?
— Так.
— Зачекайте… це незвичайне прізвище звідкись мені відоме… так, так, мені здається, що так Шимандл називав родича Матоуша. Коли я висловила сумнів, чи вдасться умовити Матоуша, Шимандл запевнив, що мені допоможуть інші. «Тламіха переконає його!» — сказав дядечко, а доктор Коржан додав щось на зразок — «У цьому немає сумніву!»^