— Ой, боже мій!
Войта здригнувся, але тут же зрозумів, що трапилося. На ліжку сидів розкуйовджений Станіслав Коукол, обхопивши руками обличчя.
— Знов починається! — заквилив він у розпачі. — Я здурію! Тільки оце минеться, побіжу до лікаря, щоб я пропав, щоб я пропав… аби тільки минулося!
Він зарився головою в подушки, але одразу схопився і почав бігати по кімнаті. Войта вилаявся. Сцена була, без перебільшення, зворушлива. Станіслав бігав навколо столу, а Войта переконував його, що треба регулярно ходити до лікаря (чого сам, звичайно, не робив). Старшина заприсягався все зробити, якщо переживе цей кошмар.
Після сніданку Войта, незважаючи на лемент Коукола, подзвонив Котрбатому.
Зайнято. Натис пальцем на важіль і хвилину почекав. Ще раз набрав. Знову короткі сигнали: ту-ту-ту-ту…
Марек вилаявся. Щоб заспокоїтися, почав тихо наспівувати якусь мелодію, потім втретє набрав шість цифр.
Зайнято.
Він уперто натиснув важіль, неприязно поглядаючи на апарат.
І раптом закляк, завмер, заціпенів. Сталося щось схоже на коротке замикання! Старшина саме завершував соте коло навкруг стола. Войта несподівано підскочив, наче наступив на міну, — і пронизливий вигук струсонув приміщення.
— Знайшов! — Він, буквально не володіючи собою, затанцював навколо Станіслава. — Знайшов, чоловіче, знайшов! Зрозумій нарешті, що я знайшов! До чого ж це просто… до чого зрозуміло! Конайзер, Матейка, Ранда, Жлува…
— Що ти знайшов? — заревів Коукол, забувши про свої зуби.
Войта розкинув руки.
— «Резерва»! Останнього з банди, шумаржовського вбивцю, «Юпітера з павою»! — На секунду він замовк і схопився за голову. — Так, так, — промимрив, — саме так це мусить бути! Це не збіг. Це мусить бути саме так!..
Здивований Станіслав повалився на тахту. Він ще ніколи не бачив свого приятеля таким схвильованим! Але Войта вже схаменувся. Швиргонувши піжаму, він закричав:
— Одягайся, Стандо! Ми не повинні втрачати жодної секунди.
За кілька хвилин обидва були вдягнені. Марек щось написав на папірці і показав Коуколові.
— Оцей. Їдь до музею!
Старшина зиркнув на папірець і розкрив рота:
— Що? Оцей?
— Так!
— Звідки ти знаєш?
— Пізніше, Стандо, пізніше! Їдь подивись, який він… Ні, до нього не ходи, це я зроблю сам. З'ясуй тільки в управлінні, чи був він на роботі протягом тих двох-трьох критичних днів, коли було вбито Тламіху.
— Але ж це вже, хай йому…
— Ото ж то, — посварився Войта. — Або ти щось наплутав, або сталася помилка. Ага, ще з'ясуй, чи не подав він до бухгалтерії з метою розрахунку отакий чек. — Войта дістав з гаманця дбайливо складений папірець. — І прошу тебе, як узнаєш, негайно повертайся.
— Буде зроблено, — вигукнув старшина, якого Войта виштовхнув за двері.
За чотири хвилини Марек уже їхав у таксі в редакцію до Любоша Гейни. Але Любоша не застав.
— Він приходить о дев'ятій, — поінформувала симпатична секретарка.
«Добре, що машину не відпустив», — подумав Войта, їдучи до Любоша додому.
Відчайдушний дзвінок підняв журналіста.
Напівсонний, він не встиг навіть здивуватися, побачивши приятеля, від якого тільки вчора одержав листівку, де не було жодного слова про приїзд. Любош позіхав. З усього сказаного зрозумів, що він мусить одягтись і кудись їхати робити репортаж. Він підкорився і лише в машині спитав:
— Послухай, Войто, який ще репортаж?
— У музеї, про старі монети.
— Я?
— Ти.
— А хто тобі сказав?
— Ніхто, я сам.
— Що за дурниці, за планом я маю на цьому тижні робити репортаж про утримання телят, — боронився Любош.
Войта схопився за голову.
— Ну, ніби репортаж, я ж тобі вже пояснив!.. Зайдеш до відділу нумізматики, покажеш посвідчення і попросиш проінформувати тебе так, щоб ти зміг зробити репортаж. Але твоїм завданням буде інше. Ти добре придивишся до чоловіка, що там працює, і потім мені детально його опишеш.
— У репортажі?
— Зовнішній вигляд! — зойкнув Марек.
— А-а. Розумію, розумію. Це тобі треба для всяких там ваших…
— Майже так. Ну, ми вже приїхали. Глянь, у цьому ресторанчику я тебе чекатиму. Тільки уважно придивись до того молодика! І не барись, прошу тебе, нема чого там никати півдня!
Любош Гейна зник за дверима музею, а Войта попрямував до ресторану.
Марек замовив каву і з нетерпінням почав дивитися газети. Але примусити себе щось прочитати не міг, навіть коли знайшов у одному номері чималий нарис Любоша Гейни про нові методи будівництва. Взагалі Войта читав усі матеріали свого шкільного товариша, навіть коли тематика їх була дещо нуднувата. Він шкодував, що не призначив зустрічі у парку, де можна було ходити, рухатися, наспівувати. Але до чого ж повільно тягнеться час!