Ось він, поважний, в золотих окулярах (не забути завтра ж зазирнути до майстерні й вставити звичайні скельця) і строгому чорному сурдуті піднімається гранітними сходами до будинку, який більшовики колись називали, здається, Верховною Радою. Коли це було, і де ці більшовики? Тепер тут парламент, або краще — конгрес України. До речі, треба першим внести цю пропозицію на найближчому засіданні уряду. Конгрес — це якось підносить! Йому, Модестові Сливинському, надають слово, чи ні — він сам надає слово, бо він уже головує в конгресі. В перерві виходить до залу, панове депутати і навіть міністри запопадливо тиснуть йому руку, вклоняються…
А ввечері можна сховатись в окремому кабінеті ресторану. Звичайно, з дівчатками…
Ох, ці мрії! Як високо підносили вони Модеста Сливинського і як низько довелося впасти. Тільки-но він приготувався виголосити свою першу промову на засіданні уряду, як раптом повідомили — уряду нема. І нема самостійної України, яка тимчасово складалася з західноукраїнських областей, а є дистрикт, і вже призначено губернатора дистрикту.
Скільки енергії і грошей коштувало тоді колишньому панові міністру довести німецьким властям свою лояльність. Слава богу, не згоріла його щаслива зірка — саме в цей час до міста повернулася пані Стелла.
При нагоді пані Стелла любила натякнути на своє аристократичне походження, хоча хто-хто, а пан Модест знав, що батько її був колись звичайнісіньким м’ясником в Умані. В банді Махна не гребував нічим, та виявився далекогляднішим за багатьох, вчасно подався на захід, де вміло вклав свій капітал в діло. Мав чудовий особняк і невеликий заводик.
І заводик, і особняк згодом націоналізували більшовики, та пані Стелла жила в цей час у Берліні, закохуючи в себе німецьких офіцерів. Вона не забула свого друга. Повернувшись, замовила, де потрібно, кілька слів і дивовижно швидко уладнала його справи. Пан Модест дивувався в душі: скільки років минуло, як він уперше зійшовся з пані Стеллою, вона була вродлива, значно багатша за нього, мала величезні зв’язки, ба навіть знала про дрібні й великі інтрижки свого коханця і все-таки не кидала його.
Гітлерівці на всяк випадок перевезли кудись членів українського уряду, та пан Модест Сливинський залишився у місті. Як гірко, як нудотно було тоді в нього на душі. Позбавитись всього, лише почавши звикати до свого нового становища!
Розпачливі думки шарпали його серце. Боже мій, Модест Сливинський починав, здається, трохи недолюблювати німців… Не так, щоб зовсім, вони все ж таки б’ють цих батярів більшовиків на Східному фронті, але якась червоточина завелась у ньому. Лежав цілими днями на ліжку в бруднуватому номері готелю, не знаючи, на що зважитись. Але ж він завжди казав, що в пана Сливинського є голова на плечах. Щаслива думка прийшла ввечері, коли закутався у халат і проглядав свіжу газету. Думка була така несподівана, що відкинув газету, прицмокнув язиком і мало не заспівав;
Так, це геніально. Тільки дурень може пройти повз ці золоті розсипи. Щоправда, багна там багато і смороду, але ж це ніц не варто у порівнянні з тим, який зиск дасть йому, Модестові Сливинському. Так, лише чорний ринок! Він примусить працювати на себе десятки, сотні людей, гроші потечуть до його кишені, і тоді, перепрошую панство, ми подивимось, хто виграв, а хто програв.
Пан Модест зняв комфортабельну квартиру в центрі міста і почав вивчати ринкову кон’юнктуру.
Успіх діла вирішило те, що пан Сливинський зберіг дещо з старих заощаджень і з крупними та перспективними клієнтами розраховувався не якимись паршивими окупаційними, а справжніми рейхсмарками, а у виняткових випадках навіть доларами і англійськими фунтами. То байдуже, що зараз війна: валюта завжди залишається валютою, а гендль гендлем…
Скоро майже жодна крупна операція на чорному ринку не проходила повз руки пана екс-міністра, а більшість дрібних і середніх спекулянтів працювала на нього. Модест Сливинський застосовував щодо них давно випробувану політику батога і пряника: дозволяв своїм маклерам проводити дрібні самостійні спекуляції, не шкодував проценту од крупних, але не прощав найменшої спроби приховати щось від нього.
Значний прибуток давали панові Модесту справи, подібні до тих, які він мав з Вальтером Мейєром, та операції з картинами. Початок цим операціям поклала афера з двома полотнами Семирадського, які Модестові Сливинському вдалося придбати за кілька кілограмів сала, а сплавити за чималу суму. Відтоді жодна справжня картина у місті не минала його рук. Фактично пан Модест створив цілу контору, що скуповувала шедеври мистецтва. Діяльність агентів контори вийшли за межі міста, поширилась на Краків, Люблін, довга рука Сливинського дотягувалась аж до Києва. “Мистецькою діяльністю” пана Модеста зацікавилось гестапо, контора була під загрозою ліквідації, коли Сливинський зробив хід конем — залучив у компаньйони пані Стеллу.
Певно, чутки про те, що пані Стелла мала успіх у самого рейхсміністра Гіммлера, були небезпідставні — гестапо перестало вставляти Модесту Сливинському палиці в колеса.
Якось у хвилину найінтимніших зізнань пан Модест хотів вивідати у коханки всю правду, дізнатися, чи відповідають ці чутки, хоча б частково, істині. Пані Стелла лише приклала свій довгий випещений палець до уст і похитала головою. Модест Сливинський зрозумів усе і не допитувався. Він добре знав характер компаньйонки. Пані Стелла завжди ставила на перший план діло і не любила розкривати будь-кому свої секрети — великі чи малі. Не ревнувала пана Модеста і цінувала, що й він ніколи жодним словом не дав зрозуміти, що знає про її амурні справи. Може, за це й любила.
Взагалі у пані Стелли була репутація особи екстравагантної. Вона рано втратила чоловіка, що загинув під час автомобільної катастрофи. Він залишив їй велику спадщину — охочих одружитися з нею було чимало. Молода вдова дала зрозуміти всім цим кавалерам, що й сама може розтринькати свої капітали, та розпорядилась грішми розумно, вклавши велику суму в акції перспективної фірми. Частину грошей, зважаючи на непевність міжнародної обстановки, обернула на коштовності.
У цей час пані Стелла зустрілась знову з Модестом Сливинським.
Він був її давнім знайомим: ще коли батько-махновець лише влаштовувався у місті, Стелла, яка тоді називалася ще просто Степанидою, дівчина-підліток, закохалася в молодого і красивого гімназиста Модеста Сливинського. Стрункий, високий, з римським профілем і виразними очима, юнак подобався не одній дівчині. Степанида годинами простоювала під його домом, щоб тільки побачити; намагалась потрапити йому перед очі, коли повертався з гімназії, писала любовні листи, на які так і не одержала відповіді.
Здається, потім забула, не згадувала, а зустріла — і заворушилось щось у серці. А пан меценас поштиво схилявся перед нею, дивився закоханими очима і був такий же стрункий, красивий і бажаний.
Місцевий бомонд здивувався з вибору пані Стелли, та з часом плітки вщухли — до пана Модеста Сливинського звикли, тим більше, що-манери у нього були бездоганні і задовольняли найвишуканіші смаки.
Невдача спіткала її у тридцять дев’ятому році. Пані Стелла одночасно втратила і надійні акції, і заводик, і особняк. Дякувати ще богові — встигла втекти від тих вар’ятів-більшовиків до Варшави, захопивши коштовності й валюту.
У Варшаві доля звела пані Стеллу з колишнім залицяльником — німецьким офіцером, котрий уже встиг стати обергрупенфюрером СС. Він забрав її з собою до Берліна, де розсудлива й ділова жінка зуміла з його допомогою зав’язати впливові знайомства. На жаль, бідний Хорст, як тепер любила наголошувати пані Стелла, загинув під час повітряного нальоту, і їй довелося виїхати додому.
Нові знайомі допомогли повернути особняк (добре, що не розтягли обставу та килими), подзвонили комендантові міста. В такі скрутні часи пані Стеллі і цього було досить: що вдієш — хоч як це дошкуляло її самолюбству, а довелося перетворити особняк на щось подібне до шикарного готелю для високоповажних приїжджих і фешенебельного публічного дому водночас. Борони боже, правда, щоб хтось сказав таке про особняк пані Стелли. Просто вечорами до неї люблять завітати молоді й красиві подруги, ну, й чому не потанцювати, випити… А хто забороняє молодій, вільній жінці пофліртувати з чоловіками? Хто сказав, що це такий уже смертельний гріх?