Сидіти б йому зараз у затишній будапештській квартирі, пити каву з коньяком і жартувати з пані Стеллою. Боже мій, нема слів, аби звеличити розум і далекоглядність цієї жінки. Війна навчила її, сказала на прощання пані Стелла, що лише стала валюта й коштовності можуть гарантувати спокій і щастя. Єдиний вихід для них — перебратись до Швейцарії. Природа, власний котедж, а коли закінчиться війна — Ніцца чи італійські курорти, — нічого більше порядній людині й не треба. Та й роки вже не ті…
Пані Стелла це сказала вперше — про роки. Вона зовсім не постаріла, навіть дівчата можуть позаздрити кольору її обличчя. І все ж вона мала рацію: роки — невмолимі. Пан Модест подивився сьогодні вранці у дзеркало й побачив — сивина зовсім висвітлила йому голову. Хіба ж не посивієш, коли той вар’ят Менцель на кожному кроці ставить тобі палиці в колеса?
Місяць тому, коли Модест Сливинський лише натякнув, що йому хотілося б згорнути свої комерційні справи і знайти тихий притулок десь далі від фронту, штандартенфюрер лише посміхнувся і вдарив кулаком по столу.
— Виїхати з міста можете лише з нашого дозволу, — попередив. — Будь-яка сваволя розцінюватиметься як зрада і каратиметься… Сподіваюся, ви знаєте, чим це пахне?..
Так, Модест Сливинський знав це. Тому й сидів зараз тут, у міському парку, замість того, щоб сидіти у зручному фотелі у будапештській квартирі пані Стелли.
Закінчувався травень. Дні стояли ясні й теплі, без остогидливих підкарпатських дощів. Пан Модест любив після обіду посидіти у парку напроти свого дому, почитати газету, подивитися на дівчат. Сьогодні він вийшов сюди, сподіваючись знов побачити ту дівчину, яку вже двічі зустрічав тут.
Вона проходила цією алеєю між п’ятою й шостою годиною — певно, поверталася з роботи. Сливинський звернув на неї увагу відразу — таких часто не побачиш, — але лише провів поглядом. Того дня було не до дівчат. Пан Модест одержав листа від пані Стелли — вона описувала будапештські зустрічі, і в нього на душі стало так важко й нудотно, що дівчата навіть дратували пана Модеста. І все ж не міг не звернути уваги на цю дівчину — тоненька, з величезними, променистими очима й високим чолом. Кудись поспішала, бо швидко дріботіла стрункими ніжками у простеньких туфельках, Рожеві, свіжі щічки з ямочками надавали обличчю якогось затишного домашнього виразу, і пан Модест подумав, що з цієї дівчини вийшла б хороша дружина.
Сливинський глянув їй вслід і зітхнув. Йому зараз було не до дівчат, з яких виходять вірні дружини. Пан Модест знав, що завоювати серце такої русалки з ямочками на щоках — важка й невдячна справа: ніколи не вгадаєш, чим закінчаться твої залицяння, та й чи не за марницею поспішаєш…
Вчора Сливинський побачив дівчину з вікна своєї квартири. Перестрибуючи через сходинки, як двадцятирічний юнак, збіг з свого третього поверху, та вже не наздогнав її — зникла серед перехожих.
Зараз пан Модест вдавав, що читає газету, та в думках був далеко і від повідомлень про перемоги гітлерівської армії, і від останніх суворих розпоряджень губернатора. Невже не з’явиться темноока красуня? Що за чорт — вона пробудила в ньому щось давно забуте…
Пан Модест побачив її здалеку. Йшла, високо піднявши гарну голівку і не звертаючи уваги на перехожих. “Горда, — зітхнув Сливинський, — горда й розумна”. Він не любив розумних — був переконаний, що вродливій жінці розум лише шкодить, бо кілька разів обпікався на цьому. Відчуваючи, що тягне безвиграшний квиток у лотереї, Модест Сливинський все ж пішов за дівчиною. Пішов, милуючись з її стрункої фігурки й легкої ходи. Пішов, сподіваючись на щасливий випадок, який може привести до знайомства.
Дівчина проминула парк і рушила в напрямі до оперного театру. Йшла не поспішаючи. Вулиця була людна, і Модест Сливинський не відставав од неї ні на крок, не ризикуючи привернути її увагу. Йому здалося, що дівчина чекає на когось: кілька разів озирнулась, роздивляючись. Несподівано завернула у парадні двері чотириповерхового будинку — одного з тих, які складаються з великих п’яти- і шестикімнатних квартир, де колись жили солідні вчені, лікарі, адвокати й комерсанти.
Сливинський постояв з хвилину й тільки-но зібрався югнути за дівчиною, як вона раптом з’явилась у дверях. Глянула навколо й задріботіла на своїх високих каблуках до центру. Пан Модест вже хотів рушити за нею, як хтось узяв його за лікоть.
— Гарна штучка, чи не так? — почув. Озирнувся невдоволено, нараз обличчя розтяглося у штучній посмішці: знайомий унтерштурмфюрер з гестапо.
— Ви так гадаєте? — запитав Сливинський, вдаючи байдужого. — Можливо… Не звернув уваги…
— А ви це чому стовбичите напроти ресторану? — надто прозоро натякнув унтерштурмфюрер.
— Зайдемо? — покірно погодився Сливинський. Все одно, дівчини вже не видно — зникла у натовпі…
Наступного дня пан Модест прокинувся пізно, з важкою після вчорашньої пиятики головою. Чортів унтерштурмфюрер — звідки він узявся? Просиділи у ресторані запівніч, пили горілку з вином, а це для пана Модеста — смерть…
Мучила згага, і гидко було дивитись і на зелений каштан за вікном, і на сонячні бліки, що грали на склі стелажів, і на портрети жінок на стінах. Вони наче змовилися сьогодні — виглядали похмурими й вульгарними. Навіть панна Ядзя, яка спокусливо усміхалась, сперши підборіддя на коліна, навіть вона здалась йому зараз вуличною дівкою.
Повернувся спиною до стіни і застогнав. Стало так шкода себе, що ледь не заплакав. І чому він такий нещасний? У той час, коли розумні й обачливі люди вже давно розкошують далеко від червоного фронту, він повинен пити шнапс з якимсь унтерштурмфюрером у місті, яке завтра стане прифронтовим. Чорти б забрали цього Менцеля… Сливинський скочив з ліжка, налив півсклянки коньяку, розбовтав у ньому ложку соди і, пересилюючи відразу, вихилив.
І все — через те дурне гарненьке дівчисько. Не пішов би за нею, не зустрів би унтерштурмфюрера. Бодай і не згадувати, як нализались вони вчора. Все це дівчисько — під три чорти! Пан Модест був забобонний, — коли такий початок, яким буде кінець?..
Від коньяку запаморочилась голова, зникла згага. Сливинський випив за одним духом склянку содової води — стало зовсім легко і навіть захотілося їсти. Пан Модест глянув на годинник — друга година, час обідати. Одягаючись, уже весело насвистував. І все ж він спробує сьогодні познайомитись з цією гарною штучкою. Здається, так назвав її унтерштурмфюрер… Виходить, вона справді гарна, коли це помічає навіть такий неотеса.
Дівчина з’явилася у парку близько шостої, коли Модест Сливинський вже втратив надію побачити її. Видно, поспішала й була заклопотана, бо йшла швидко, опустивши погляд і злегка підстрибуючи на ходу, наче бігла.
У пана Модеста було кілька випробуваних варіантів вуличних знайомств, та він не ризикнув вдатися до жодного… Вирішив насамперед дізнатися, де живе дівчина. Сподівався спершу вивідати щось про неї — це підказало б найвірніші способи залицяння. До того ж, справи уже не обтяжували Сливинського, вільного часу було досить і ця гра починала подобатись йому.
Проминувши парк, дівчина завернула, як і вчора, на Ратушну. Пан Модест йшов за нею трохи на відстані, аби не привертати уваги. І знову, як і вчора, дівчина зайшла до парадного з масивними дверима. Сливинський вирішив, що вона живе у цьому будинку, а вчора просто раптом роздумала йти додому… Але що це — жовта суконька з’явилась у дверях! Дівчина на мить затрималась, роздивляючись довкола, і поспішила до центру.
“1 що вона може робити там протягом хвилини?” — розгубився пан Модест. Зазирнув до парадного. Широкий похмурий коридор зі сходами у протилежному кінці, брудна, давно немита підлога. Віддалік ліворуч двері — певно, там живе двірник. Зайшов, гайнув на сходи, сторожко оглядаючись. За хвилину вона не встигла б зійти на другий поверх і повернутись. Може, у неї якісь справи до двірника? Але за такий короткий час хіба встигнеш перемовитись і кількома словами?..