- Байдаки вертаються з товариством! - загомоніли козаки.
Щоб краще побачити, як підпливає Запорозьке Військо річкою, Василь
прожогом побіг до церкви й, мов кіт, подрався на дзвіницю.
Він поспішався недаремно - те, що він побачив з дзвіниці, не
забути йому за все життя! Довга, покручена, блакитна пелена річки
Підпільної була рясно вкрита білими вітрилами байдаків та червоними
жупанами запорожців, що так щільно обсіли свої чайки. Здалеку
здавалося, що там наближалася до Січі зграя великих білокрилих та
красногрудих лебедів. Довга, блискуча річка, оточена зеленими вербами
плавнів та оздоблена тими білими вітрилами, а до того ще й помережена
червоними козацькими жупанами, була напрочуд хороша й брала в себе
хлопцеві очі.
Коли Василь виліз аж під дзвони, передні байдаки завертали вже у
ківш, а задні ще тільки виглядали вітрилами з-за коліна річки, так
багато було тих байдаків.
«Ще б то не звоювати запорожцям турків! - подумав хлопець.- Та з
такою силою війська, мабуть, можна ввесь світ звоювати!»
Василь довго не мав сили одвести очей од чарівного видовища.
- Гарно й конем по степах козакувати, - сказав він далі сам до
себе, - а проте, здається, воювати з байдаками, та ще щоб поїхати в
Чорне море, так ще миліше!
У цю мить біля самого хлопцевого вуха бевкнув великий дзвін. То
січовий панотець лагодився правити на майдані службу з приводу того,
що повернулося військо.
Василь клубком скотився по сходні з дзвіниці на майдан.
«До козаків!.. Шукати братів!..»
А на майдані вже червоним морем розлилися запорожці.
- Куди це ти так простягся, Василю? - почув він біля себе поклик,
і дужа рука спинила його за плече. Запалений вітрами та сонцем і
вкритий курявою, Гнат поцілував меншого брата й дивився на його
веселими очима.- Бач, який ти вже виріс!
- А ти неначе справді козак! - скрикнув Василь, заздро поглядаючи
на братів чингал. - Як же ти там воював? Чи багато земляків вирятував
з неволі? А де Петро та Демко?
Проте з розпитуванням довелося цікавому хлопцеві пождати, бо саме
до них наблизився старший брат Петро й узяв Василя в свої міцні
обійми. Тільки ввечері, коли всі четверо братів сиділи біля куреня,
Василь почув оповідання старших братів про їхні походи, бо вони ходили
нарізно й тепер розповідали один одному свої військові пригоди.
II
Після повороту Запорозького Війська з війни січове життя пішло
своєю чергою. Одсвяткувавши й одгулявши деякий час у рідному гнізді,
запорожці взялися до своєї улюбленої праці - рибальства та полювання.
Великими ватагами попливли вони на дубах у Великий Луг[4], що
простягався понад Дніпром од Січі аж до острова Хортиці, й
розпорошилися там по річках, озерах та зелених, диких кущах плавні:
хто - з сітями та всяким знаряддям ловити рибу, а хто - з рушницею
полювати на дорогого звіра та птаство.
Там, у Великому Лузі, запорожці пробули аж до того часу, поки,
зимою, пішла по річках крига; тоді до Січі знову зібралося все
товариство й по куренях знову стало весело та гучно... Найвеселіше ж
було на Різдво та Новий рік, бо тоді щодня по куренях грали музики й
козацтво гуляло й танцювало.
Наприкінці місяця лютого, як тільки на Підпільній поламало кригу,
запорожці знову поїхали дубами по плавнях, а після Великодня, як
тільки добре зазеленіла по степах травиця, багато січового товариства
пороз'їздилося кіньми: хто - до Бугу на рибальство, хто - в Дике Поле
на полювання, а хто - аж у Ногайські степи, на Кальміус та Берду по
всяку здобич; на Січі ж знову лишилося на літо не більше як половина
товариства.
Василь заздрим оком поглядав на всіх тих запорожців, що сідали на
дуби та на коней. Він третій рік біля січових кабиць, і ця праця йому
дуже обридла. Брат Гнат, як і всі козаки, мав його за малого й не
дуже-то з ним товаришував, так що й тепер Василь тільки тоді й
розважався, коли траплялося поїхати з старим Очеретом у плавню або як
кухарі пускали його вибігти за січову браму на степ, де щодня після
снідання у запорожців відбувався герць.
На тім герці справді було чого подивитись, бо тут козаки навчалися
битись на шаблях, колоти ворогів списами, стріляти з рушниць, сидячи
на коні, перестрибати рівчаки та баркани й виробляти конем ще багато
всяких витівок.
Так запорожці набували хисту собі й своїм коням.
Василів брат Гнат теж мало не щодня гарцював за січовими окопами